Тема обговорення етичних стандартів у журналістському середовищі давно назріла. Розміщення на сайті УНІАН фейкових новин стало приводом для виверження вулкану, який насправді давно палахкотів, розкидав кіптяву й вивергався невеликими скандалами.

Про журналістську етику забуто (чи й не пам’яталося) на всіх рівнях і в усіх засобах масової інформації: на телебаченні, на сторінках друкованих видань, у нових медіа – на сайтах, у соціальних мережах, а особливо у блогах (які не вважаю журналістикою, а втім, і під час дискусій варто було б пам’ятати про етичні норми).

На мій погляд, ця проблема – порушення морально-етичних принципів журналіста – має три аспекти: журналіст – читач; журналіст – колеги; журналіст – влада.

У цьому матеріалі – про дотримання етичних норм у спілкуванні між журналістом та читачем.

Нехтування професійною етикою на шпальтах газет та на сторінках інтернет-видань видно неозброєним оком. Скільки разів доводиться читати прес-релізи замість повноцінних журналістських статей! Примітивний витвір прес-служб трішечки розширюється, додається фото й заголовок, і ставиться прізвище автора. Чи є такий матеріал заслугою журналіста? Чи працював він над збором інформації? Чи доклав зусиль, щоб інформація була збалансованою? Питання риторичні.

Мало того, часто трапляється, коли журналіст, отримавши прес-анонс, віддає його до друку, навіть не зателефонувавши та не перевіривши: чи вказані особи взяли участь у заході, чи тема не змінилася? Буває й таке, що захід зовсім скасували, а матеріал опубліковано.

Проводячи моніторинг регіональних медіа у п’яти областях України та Криму, експерти Українського освітнього центру реформ переконалися: найгірше журналісти дотримуються у своїх матеріалах балансу (35% збалансованих публікацій у друкованих виданнях та 23% інтернет-новин) та не відокремлюють фактів від коментарів (відповідно 61% та 65% – дані за грудень 2012 року).

У результаті за відсутності балансу подається одна точка зору і, відповідно, суспільству нав’язуються погляди, вигідні впливовим «замовникам» – владі, власникам ЗМІ або товстосумам, які вважають, що журналіст за гроші напише будь-яку нісенітницю.

«Останнім часом можна спостерігати цікаву тенденцію. Знаючи, що треба подавати факт і окремо від нього коментар, журналісти взагалі від коментарів відмовляються», – зазначає харківський експерт Юрій Хомайко.

Але це у кращому випадку, а в гіршому – придумують їх самі! Молода журналістка хвалиться подрузі у Facebook: «Ох, сколько их было придумано в мою бытность работы в ... газете» (!?) – яскравий приклад порушення стандартів достовірності і відокремлення фактів від коментарів. Хоча... дуже зручно, адже вигаданий персонаж каже якраз те, що потрібно журналісту, а не те, що відбулося насправді.

«Журналіст дорожить власним авторитетом та репутацією, несе не лише юридичну, а й моральну відповідальність перед суспільством за правильність повідомлень і справедливість суджень, поширених за власним підписом» (Кодекс професійної етики українського журналіста від 14 квітня 2002 року).

Про яку репутацію можна говорити, коли медійник вигадує коментарі, адже йдеться про грубе порушення будь-яких етичних норм! Про повагу до читача годі й казати...

Ваша авторка вже неодноразово зауважувала: зі шпальт газет зникли публіцистичні матеріали, нариси, замальовки, фахові інтерв’ю, аналітичні статті. Окрема розмова щодо аналітики. Наприклад, у Донецьку працює журналіст N, який може написати аналітичну статтю за годину-півтори на будь-яку тему. Тільки чомусь ця його здатність не викликає поваги в колег. Чому? Бо його так звана аналітика, присмачена власними мудрими слівцями і ще більш закрученим висновком, насправді насмикана з різних публікацій в інтернеті. І будь-який досвідчений читач, не кажучи про колег, одразу розуміє, звідки вуха ростуть.

Кілька років тому, будучи головним редактором журналу «Аспекти самоврядування» фундації «Україна США», інтуїтивно відчула, що матеріал, запропонований одним із авторів, якийсь підозрілий. Виявилося, що стаття один до одного списана з англійського першоджерела, яке вдалося віднайти в інтернеті. Дослівно!

Отаку аналітику пропонують журналісти читачам, забуваючи про статтю Кодексу: «Привласнення чужих думок і творів, матеріалів частково чи повністю (плагіат) суперечить професійній етиці журналіста, є підставою для осуду його з боку колег і оцінюється ними як ганебний вчинок».

Інтернет, безсумнівно, має багато переваг, але водночас завдяки всесвітній системі комп’ютерних мереж, деякі журналісти розучилися збирати інформацію, ґрунтовно аналізувати її, ба навіть мислити логічно.

На одному з поважних сайтів прочитала інтерв’ю досвідченої (!) журналістки, яка цитує свого героя: «А потім, у 1990-ті роки, прийшов інший страх: бути скинутим у шахту або бути вбитим під час розборок. Більшість людей на Донбасі з острахом згадує ті роки, коли бандити, мафія влаштовували там бійню, коли люди тисячами зникали, коли вбивали, серед іншого, вбивали і за слово. Мені казали, що чи не у кожній родині на Донбасі є родич, який постраждав у 90-ті роки».

Вмикаємо логіку: в середині 90-х на Донеччині проживало більше 5 мільйонів осіб. Скільки людей мало загинути в такому разі? З іншого боку, якщо люди зникали тисячами, то це вже справжня диктатура Піночета! Я жила в ці роки в Донецьку і можу засвідчити: криваві бандитські розбірки за сфери впливу справді були, але те, що «у кожній родині на Донбасі є родич, який постраждав у 90-ті роки» – відверта некомпетентність (щоби не сказати брехня). Що стосується «вбивали і за слово», то це вже й зовсім надумано. Та у журналіста навіть не виникло сумніву в об’єктивності, не те що бажання перевірити ці дані.

Чи повинен журналіст сліпо цитувати свого героя? Адже так народжуються міфи, які розділяють наше суспільство, нав’язуються стереотипи, що посилюють прірву між сходом і заходом. Так порушується перша заповідь Кодексу етики: «Журналіст поширює і коментує лише ту інформацію, у правдивості якої переконаний».

За даними дослідження медіа й медіааудиторії, здійсненого компанією InMind на замовлення «Інтерньюз Нетворк» восени 2012 року, 73% журналістів знайомі з Етичним кодексом журналіста, натомість 27% – незнайомі. За цими ж даними 43% редакційних колективів прийняли Кодекс, 14% – ні, а 44% – користуються тільки деякими його положеннями, але і в цьому разі рішення приймаються власником ЗМІ.

Можливо, ці цифри й пояснюють часті випадки недотримання етичних норм в українському інформаційному просторі? Адже майже третина журналістів справді уявлення не мають, що то за Кодекс, а більшість тих, кому він знайомий, за вказівкою редактора швидко забувають про будь-які стандарти.

P.S. Коли матеріал уже було написано, випадково натрапила у Facebook ось на цю «дискусію». Скажу чесно, була шокована. Це обговорення здалося мені не просто неетичним – цинічним! Якщо в нашому колі працюють журналісти, які сповідують такі професійні етичні «норми», то чи варто дивуватися «ведмедикам» на УНІАНі? Зрештою, судіть самі.