Найгучнішим фільмом цьогорічної «Молодості» виявився фільм Павла Бардіна «Росія 88». Цей антифашистський твір у найжорсткішій формі ставить питання про співвідношення дійсності та фікції. Тому важко визначитися, що саме у випадку «Росії 88» заслуговує на більшу увагу: сам фільм чи ситуація, яку він коментує.

Псевдодокументальний фільм про групу скінхедів, що знімають пропагандистське відео про власну діяльність, став неабиякою медіаподією ще на початку цього року, після прем'єри на «Берлінале». «Росія 88» вирізняється не лише нетиповими фактурою та побудовою сюжету, але й походженням його авторів. Логічно було б очікувати, що андеграундний фільм про життя російських нацистів у формі незмонтованого відеозапису кількох сцен із їхнього побуту буде створено підпільними фільмарями з протилежного ідеологічного табору - на кшталт платформи «Что делать?». Тим часом режисер «Росії 88» Павєл Бардін раніше знімав телепрограми (зокрема й на ОРТ) та серіали, виконавець головної ролі Пьотр Фьодоров прославився роллю в «Залюдненому острові» Федора Бондарчука, а продюсерами фільму виступили Олександр Роднянський та Анна Міхалкова. Причому останні долучилися до проекту лише на стадії постпродукції, а зйомки відбувалися за гроші самих учасників проекту в перервах між комерційними роботами. Ця історія заскочила російську кінематографічну тусовку, що вже багато років перебуває в суцільній політичній апатії, посилюваній небаченими інвестиціями в галузь. Те, що радикальний антифашистський жест походить не від професійних борців за права людини, а від представників московського телевізійного мейнстріму, може свідчити про появу нового модусу протистояння фашизації суспільства, що має прийти на зміну дискредитованій ліберально-демократичній риториці.

Про масштаби поразки, якої зазнала боротьба з поширенням нацистської пошесті, найкраще свідчать епізоди фільму «Росія 88», де головний герой на прізвисько Штик бере імпровізовані інтерв'ю у випадкових московських перехожих, за допомогою нехитрих маніпуляцій схиляючи їх повторювати гасло «Росія для росіян». Жонглюючи запитаннями на кшталт «чи вважаєте ви, що іноземці повинні мати рівні права з росіянами?», Штик майстерно пробуджує фашиста чи не в кожному зі своїх співрозмовників, серед яких не лише податлива приміська молодь, але й діди пенсійного віку. Удаючи репортера каналу «88», Штик несвідомо унаочнює маніпулятивні механізми, що діють у панівних медіа: стирання різниці між словами «кавказець», «терорист» і «злочинець», заміна соціальних антагонізмів національними тощо.

Метод Штика з «Росії 88» запозичено в його реального прототипу - знаменитого московського нациста на прізвисько Тесак, засновника інтернет-студії «Формат 18», що спеціалізується на виготовленні та продажу ксенофобських відеороликів. У «Росії 88» деякі з цих роликів процитовано майже дослівно. Тесак, що нині сидить у в'язниці за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, виявився надзвичайно здібним учнем «вільних» мас-медій: його вмінню непомітно для співрозмовника підміняти поняття міг би позаздрити Євґєній Рєвєнко чи будь-яке обличчя Першого каналу. Тесак поставив російське суспільство перед «сліпою плямою» демократії: що робити, коли свобода слова використовується для закликів до вбивства за національною ознакою, котрі завдяки панівній іронічній позиції сприймаються як грайливі провокації й знаходять схвалення в навдивовижу широких суспільних верствах? Мабуть, найбільш показовим прикладом є стаття про Тесака у втіленні анонімної докси - в російській Вікіпедії, де йдеться про те, що Тесака було засуджено за нацистський виступ під час дискусії про демократію в московському клубі (насправді - за поширення людиноненависницького відео). Навіть найрадикальніший екстремізм легко представити жертвою утисків свободи слова. Готовність середньостатистичного пасажира електрички вигукувати расистські лозунги свідчить лише про те, що боротьбу в російській громадській дискусії безнадійно програно - лишається вулична війна проти «чужих» чи на їхній захист.

Контраст із російською ситуацією, відтвореною в «Росії 88», вказує на те, що українська війна дискурсів ще триває і словесні бійки ще здатні бути кориснішими за вуличні. Вищеописані механізми ідеологічної маніпуляції в Україні діють не так наочно, як у Росії, але від того не менш ефективно. Саме внаслідок їхньої дії відбувається невпинне сповзання вправо не лише політичного спектру, але й «громадської думки», себто анонімного суспільного консенсусу, що передається його носіям «за замовчуванням», без усвідомлення, подібно до епідемії свинячого грипу. Причому посилення цього «руху праворуч» напряму залежить від атмосферного тиску в медіа. Критичне зростання сполоханих суджень про небезпеку мігрантів, що «розносять заразу», можна спостерігати в українському медіапросторі від самого початку грипозної паніки. Виразним запахом чогось брунатного відгонить не лише від політичної реклами «радикальної» правиці («ми у своїй, богом даній країні»), але й від «позаідеологічних» кандидатів («країну врятують здорові освічені люди»). При цьому будь-які спроби вказати на фашизоїдне підґрунтя подібних висловлювань одразу дискредитуються «моральною більшістю» як паплюження тендітної української ідеї. Публічні інтелектуали на кшталт Юрія Макарова воліють не помічати виявів правого екстремізму, а коли вони стаються прямо в них під носом - валити все на чергову антиукраїнську змову.

Як результат - ксенофобія та правий радикалізм почуваються дедалі вільніше там, де ще нещодавно це було неможливо. 14 жовтня в Києво-Могилянській академії під час ефіру студентського радіо «К:)віт» пролунала пісня гурту DUB BUK «Слава Україні!», в якій є такі слова: «Геть, жидовине, з Русі-України! Сам не втечеш - будем гнати тебе. Мати-Країно, скажи своєму сину, Хто тебе швидко в могилу веде...», а також кілька треків інших гуртів - від відверто расистської «Сокири Перуна» до «Кому Вниз» Андрія Середи, який нещодавно на сторінках загальнонаціонального тижневика відзначився твердженням про необхідність «тоталітарної національної влади».

Йдеться не про те, щоб позбавити когось права слухати патріотичні пісні в день УПА. Йдеться про те, що певні форми словесного екстремізму (як правого, так і лівого) не варто допускати до загальнодоступної публічної сфери, де вони лише сприяють загостренню конфлікту. Бо якщо ми опинимось у ситуації, аналогічній до ситуації в сучасній Росії, чомусь не віриться, що серед персонажів українського телебачення знайдуться люди, здатні на вчинок Бардіна та Фьодорова.

Олексій Радинський - культуролог, автор текстів на довільну тематику, організатор різноманітних акцій, переглядів та інших навколокультурних подій. Редактор газети «Сковорода». Аспірант кафедри культурології Києво-могилянської академії. Працює в науково-дослідному центрі візуальної культури НаУКМА

Фото - www.film.ru