Авторитет будь-якого фестивалю грунтується на двох речах: статусі його гостей та якості повнометражного конкурсу. Зіркою відкриття, як відомо, була Катрін Деньов, котра заїхала на кілька хвилин, аби прийняти нагороду за внесок у світове кіномистецтво. Також протягом тижня на «Молодість» завітали Ольга Куриленко і Жан-Клод ван Дамм, а найцікавішою персоною у списку знаменитостей став голова журі, француз ромського походження, відомий режисер Тоні Гатліф.

Що ж до конкурсу, то вживати надто сильні характеристики не було б вірним. Насправді, сталося те, що мало статися, встановився нарешті природній статус: «Молодість» з напівдомашнього огляду студентських новинок перетворилася на повноцінний європейський кінофорум.

Всі, хто спостерігав за «Молодістю» протягом останнього десятиріччя, могли бачити всю важкість того становлення на власні очі. Адже тут важливо (при повній байдужості держави) не просто знайти гроші, а й залучити для протекції впливових політиків, і, що найскладніше, вписати фестиваль у міжнародну кіноспільноту, ствердити його серед десятків подібних кінооглядів, в умовах гранично гострої конкуренції. Треба було зробити так, щоб по-справжньому перспективні режисери воліли присилати свої фільми у кіноконкурс, будемо відверті, не надто впливової і відомої країни. Йдеться, звісно, в першу чергу про повнометражне змагання, котре є осердям будь-якого фестивалю. Адже з конкурсами короткометражних робіт простіше: знайти і привезти цікаву коротку стрічку набагато простіше через мобільність і демократичність жанру.

Раніше, ніде гріха діти, проблеми були саме з великим форматом. Наявність бодай двох гідних одне одного конкурентів у повнометражній категорії вже здавалася значущою. Якісне зростання тривало останні кілька років. І ось, нарешті, організаторам вдалося досягнути давно бажаного результату. Можна навіть сказати, що фільми нецікаві або посередні лишилися у меншості.

Безумовно, цього року у конкурсі переважали соціальна драма у найширшому розумінні слова; навіть якщо сюжет будувався довкола суто психологічних мотивів, все одно соціальний акцент був доволі відчутним.

Такими були, наприклад, російські стрічки «Дзига» («Волчок», режисер - Василій Сігарєв) і «Росія 88» (реж. - Павєл Бардін).

«Дзига» - про долю дівчинки, котра зростає без батька, з гулящою та егоїстичною матір'ю. Головної героїнею є саме дочка, цілковито непривітний світ показаний очима дитини, котра зарано подорослішала, перетворившись за своїм характером на мале вовченя. Єдиним її бажанням лишається тільки одне - бути з матір'ю, однак героїні Поліни Плучєк до того цілковито байдуже. Безпросвітність сюжету компенсується формальною майстерністю режисера: він показує цю реальність дещо відсторонено, знаходить красу навіть у такому житті, інколи згущує атмосферу до майже сновидної. Таку рівновагу моральності і мистецької форми відзначили призами журі ФІПРЕСІ та Міжнародної федерації кіноклубів.

«Росія 88» - про банду неонацистів. Візуально фільм Бардіна є стилізацією під кінодокумент: його знімає один з попутників угруповання «Росія 88», режисер-аматор на прізвисько Абрам. Фільм змальовує будні наці-скінхедів: тренування у підвалі або в лісовому таборі, напади на людей інших національностей чи інших субкультур, пиятики, концерти. Головний герой фільму Штик (Петро Федоров; він також співпродюсер картини) - харизматичний лідер групи. Його батьки розлучені, живе він разом із матір'ю та сестрою, роботи не має. Федоров грає роль точно, творить свого персонажа сильними, яскравими мазками, надає йому дещицю небезпечної привабливості, врівноважуючи цю рису жорстокістю і самозасліпленням. Нинішня зірка «Залюдненого острова» виконує важливе завдання: показати неонацистів як таких собі звичайних хлопців. Решту дійових осіб режисер Бардін олюднює переважно за допомогою сцен без дії, коли уся компанія нудьгує десь у чергових руїнах, мовчки дудлить пиво, просто вештається без діла, - чудові контрапункти до бойовищ та ідеологічного лементу. Ось є такі молоді громадяни: мешкають у звичайних квартирах спальних районів, так само їдять, сплять, п'ють, кохаються, на мамине прохання ходять до магазину за картоплею, а тільки мають усередині невідомо ким вмонтований контур ненависті, котрий спонукає їх калічити життя і чужих, і близьких людей. Бардін і Федоров прагнуть достовірності, не шкодують часу й акторської гри, щоб відтворити необхідний антураж, як соціальний, так і політичний. Більшість промов Штика - реальні декларації наці, опубліковані на їхніх форумах, знятими на ручне відео атаками на чужоземців і ксенофобськими скетчами переповнений інтернет, «кришування» банди нечистим на руку міліціянтом - сумна реальність. Вуличні бліц-інтерв'ю, коли Штик, удаючи журналіста, дістає ствердні відповіді на запитання, чи має Росія бути винятково для росіян, - бралися у реальних перехожих; нацистська рок-музика, яку слухають герої, вільно продається на московському ринку «Горбушка». А втім, прикро те, що матеріал пригнічує сюжет. У гонитві за достовірністю режисер жертвує сюжетом: забагато описових епізодів, дія гальмується, документальна стилізація починає приїдатися. Вочевидь, через те в другій половині фільму Бардін іде на надмірно різкі драматургічні кроки, розв'язує фабулу низкою смертей. Драма багатьох перетворюються на особисту Штикову драму, котра майже цілковито випадає з основної історії. Та все ж послання фільму прочитується чітко. Фінальні титри з іменами жертв, замордованих нацистами в Росії (121 убитий торік тільки за підрахунками Московського бюро захисту прав людини), вражають. Так, фільм недосконалий, але чесний. На пострадянському просторі, перегодованому плівковим гламуром, мавпуванням голівудських жанрів, з фільморобами, котрі воліють не помічати того, що коїться довкола них, подібна відвертість дорого коштує.

Подібно до «Дзиги», нелегке самотнє дитинство є головною темою «Того берега» (реж. Георгій Овашвілі, Грузія-Казахстан), відзначеного головним журі як краща повнометражна стрічка. Підліток - біженець із Абхазії живе з матір'ю в жахливих злиднях, у халупі на березі Тбіліського водосховища. Мати заробляє на життя як утриманка, хлопець змушений красти. Зрештою, він вирушає назад, до Абхазії, аби знайти батька.

Фільм Овашвілі знятий нехитро, без особливих візуальних принад. Все тримається за рахунок щирої інтонації режисера, його співчуття усім малим та ображеним цього світу, та обдаруванні молодого актора Ніки Аляєва. Останній має незвичну, начебто не кінематографічну зовнішність: сизоокий, дещо скутий, неговіркий, однак його герой запам'ятовується одразу ж через поєднання зворушливості і яскравого характеру. Без пафосу, гучних прийомів, зайвої драматизації Овашвілі показує драму цієї маленької людини, а через неї - драму багатьох народів нинішнього Кавказу, взятих у заручники власною історією.

Соціальність дещо інакшого штибу - у серба Владіміра Паскалевича у його «Місті диявола». Його герої з цілковито різних верств суспільства, інколи прірва між ними принизливо глибока, а зіткнення між цими антагоністами має не просто несподівані, а й інколи навіть дикі наслідки. Владімір - гідний спадкоємець свого батька, відомого режисера Горана Паскалевича. Паскалевич-молодший так само будує сюжет з взаємно далеких ліній, котрі, проте, періодично перетинаються; дія так само відбувається в сучасному Белграді, а герої так само жорстокі одне до одного - але там, де у батька - драма, у сина - антрацитово-чорна, але все ж таки комедія. Оточуюче суспільство є таким, яким воно є; жити в ньому нестерпно, але з часів «Діжки пороху» (знаменитий фільм Горана) люди навчилися виживати навіть у такому несприятливому середовищі, принаймні не завжди засмучуються з цього приводу.

Переплетення комічного і драматичного притаманне і стрічці італійця Уберто Пазоліні «Мачан - омріяна гра». Хоча це, згідно з правилами фестивалю, режисерський дебют, самого постановника не назвеш початківцем: 52-річний Умберто вже багато років є успішним продюсером з досвідом роботи у прибуткових постановках, зокрема, у надзвичайно успішному «Чоловічому стриптизі» (1997 р.) Для переходу від кінобізнесу до кінотворчості він обрав більш ніж актуальну тему нелегальної міграції. Сюжет фільму грунтується на реальних подіях, коли група шрі-ланкійців, видавши себе за національну команду з гандболу, приїхала на турнір у Німеччині і лишилася там. Режисер без зайвої дидактики, неквапно змальовує середовище ланкійських нетрів, вписує в нього різноманітні характери, і лише під кінець події значно прискорюються, фільм набуває захопливості.

Окрему частину основного конкурсу являли собою суто камерні, родинні драми.

Так, «Я вбив свою матір» (реж Ксав'є Долан, Канада) є історією про непросте дорослішання 17-річного хлопця - від витребеньок аж надто чутливого нащадка страждає в першу чергу його матір. Сюжет доволі банальний і далі, ніж конфлікт батьків і дітей, не йде. Картину рятують чудові актори, в першу чергу виконавці головних ролей - Енні Дорвал і сам Долан, котрий зіграв надмірно нервового Х'юберта. Емоційність картини завдяки точній акторській грі позбавляється мелодраматичного присмаку, що оцінено трьома відзнаками в рамках Двотижневика режисерів на останньому Канському фестивалі. Для 20-річного режисера це більш ніж успішний початок: з великою ймовірністю, надалі у «Молодості» він братиме участь вже як почесний позаконкурсний гість з цілком зрілими роботами.

Швейцарське «Серце тварини» (реж. Северіне Конамузац) - історія кохання, проста і драматична, майже без напівтонів: грубий, нечутливий до чужого болю фермер вчиться любити свою дружину. Стикаються три сильні характери - фермер, дружина і сезонний робітник-іспанець, все діється у декораціях Альпів. Конамузац уникає банальностей на кшталт любовного трикутника - це все ж таки історія про двох, які проходять дуже нелегкий шлях, щоб стати справжнім подружжям.

Дещо дивна і місцями патологічна є «Територія загублених» (Каролін Шраубе, Бельгія-Нідерланди-Угорщина). Починається як звичайна побутова оповідь про інженера-електрика, котрий все життя мандрує по країні разом зі своєю цивільною дружиною та 9-річною дочкою, заробляючи на хліб облаштуванням високовольтних веж. Дивність сюжету і атмосфери посилюється з розкриттям характерів. Дівчинка, яка вештається сама по собі і складає химерні композиції з різноманітного сміття. Мати з непередбачуваною поведінкою. Батько, що, ставши інвалідом, втрачає смак до життя. Свідком всього цього стає один з робітників, угорець; але розв'язка зовсім не така благополучна, як у «Серці тварини»: тихе божевілля, з самого початку розлите у повітрі, поступово конденсується аж до катастрофічної розв'язки. Перетворитися фільмові на справді помітний твір заважає раціональність манери постановника: режисер показує події наче з певної дистанції, надто сухо, беземоційно.

А справжнім лідером і сенсацією фестивалю стала італо-австрійська «Дівчинка», цілком заслужено нагороджена Гран-прі в Києві і спеціальним призом у цьогорічних Каннах. Співрежисери Тіцца Кові і Райнер Фріммель вчинили дуже просто - знайшли замкнену, згуртовану спільноту цілковито непрофесійних виконавців - циркових артистів і дали їм грати самих себе. Все знято модною нині стрибаючою камерою (оператор - той таки Фріммель), але цей прийом тут цілком природній, бо ідеально підходить до історії про незаможних циркачів, що мандрують Італією і одного дня знаходять біля своїх вагончиків дворічну дівчинку Асію. Кові і Фріммель просто вводять у цілком документальну реальність фіктивний сюжет з дитиною і дають йому розвиватися неначе самому по собі. Суб'єктивність камери не помічаєш, бо у заданих умовах гри саме такий тип зйомки виглядає максимально природно. Ми разом з режисерами не спостерігаємо за родиною циркачів - ми фактично живемо серед них.

Таким чином, у «Дівчинці» настільки майстерно поєднуються документалістика і ігрове кіно, що створюється просто вражаючий ефект присутності, розгортання подій на екрані в режимі «тут і зараз». Саме тому фільм захоплює, тримає увагу від першого до останнього кадру. Це не просто талановитий дебют, а й певний крок уперед у розвитку кіномови; інша річ, чи підтвердять режисери такий багатообіцяючий початок своїми наступними фільмами.

39-а «Молодість» постала як концептуально продуманий фестиваль, відбивши певну тенденцію у розвитку кіно. Вочевидь, нова генерація режисерів зацікавлена соціальною драмою, однак цього разу соціальне, моралістичне кіно цілком мирно уживається з суто формальними експериментами. Етика після багатьох років постмодерного відчуження зрештою подружилася з естетикою. Чи буде від того користь власне для українських кінематографістів - питання окреме.

Дмитро Десятерик, газета «День»

На фото - кадр з фільму «Той берег», day.kiev.ua