Революція гідності, анексія Росією Криму та подальші сепаратистські провокації на сході країни змінили не лише наше життя, а й наші медіа, інформаційний простір. У цих змінах є позитивні й негативні моменти, а також багато абсолютно нових викликів. І перший із них - необхідність учитися працювати в умовах війни та окупації частини рідної землі, які супроводжуються потужною інформаційною атакою Росії проти України. Українські журналісти не мали такого досвіду - тож навіть питання «як називати тих, хто окупував Крим?» чи «як називати тих, хто протестує на сході?» є дискусійними. «Окупанти», «агресори», «сепаратисти», «терористи» - це оціночні судження, епітети, або ж визначення реального статусу «зелених чоловічків» і їхніх посіпак?

«Детектор медіа» вже надавала практичні поради журналістам, як висвітлювати окупацію, анексію та війну. Крім того ви можете ознайомитися з коментарями юристів щодо надання сепаратистам слова у ЗМІ. Частина юристів на це питання дивіться виключно з точки зору Кримінального кодексу й того, що ЗМІ не несуть відповідальності за сказане в прямому ефірі. Але крім правового поля є ще громадянська позиція журналістів.

Про виклики, які стоять перед журналістською спільнотою, ми також продовжуємо говорити з професіоналами журналістики. Ми ставимо такі запитання:

1. На вашу думку, яким чином змінює - чи повинна змінювати - ситуація війни, в тому числі інформаційної, роль журналістів і ЗМІ?

2. Чи слід, чи можна в цей час дозувати критику влади? Як це може виглядати на практиці?

3. Чи можуть і чи повинні залишатися для нас непорушними стандарти професії? Чи все ж вони відходять на другий план, поступаючись місцем пропаганді, і якщо так, то якою мірою?

4. Ваше ставлення до емоційності, до тону багатьох журналістських та експертних оцінок зараз у наших ЗМІ?

5. Чи змінилося щось у вашій роботі зараз? Що саме?

Услід за медіаекспертами Ігорем Кулясом і Отаром Довженком, а також тележурналістами Олексієм Ліхманом, Ларисою Горською та Єгором Чечериндою на наші запитання відповідають директор Могилянської школи журналістики Євген Федченко і телевізійники Олексій Мустафін і Наталя Мосейчук. Пан Федченко детально аргументує, чому в умовах війни необхідно відступити від стандартів журналістики, пан Мустафін, навпаки, вважає, що слід більш суворо дотримуватися стандартів. А пані Мосейчук переконує, що журналісти мають стати поводирями для «тимчасово сліпих і глухих» громадян нашої країни.

Євген Федченко, директор Могилянської школи журналістики:

«Злочинці не повинні мати доступу до масових майданчиків

для озвучення своєї позиції»

- На вашу думку, яким чином змінює - і чи повинна змінювати - ситуація війни, в тому числі інформаційної, роль журналістів і ЗМІ?

- Відповідь криється в самому запитанні. Якщо триває війна (відкрита або прихована, диверсійна), звичайно, змінюється і спосіб існування журналістики. Тому що журналістика також робить свій внесок у перебіг цієї війни, розповсюджуючи інформацію, не розповсюджуючи або приховуючи її, відбираючи інформацію. Вона також робить свій внесок у те, як аудиторія використовує інформацію, чи не використовує її інша сторона в якості пропаганди. І від цього залежить процес прийняття політичних рішень, залежить моральний стан населення, а отже й боєздатність країни. В умовах війни те, про що розказують або не розказують медіа, буде відрізнятися від того, як би вони оперували в мирний час.

- Чи можуть і чи повинні залишатися для нас непорушними стандарти професії?

- Я багато сперечаюся зі своїми колегами, в тому числі західними, які кажуть, що стандарти завжди повинні залишатися стандартами. Мені здається, що в умовах війни стандарти журналістики мають коригуватися.

Єдиний імператив - національні інтереси та національна безпека й цілісність країни. І якщо наші базові стандарти входять у суперечність із цими двома потребами, очевидно, що є доцільність ці стандарти переглянути, звісно, залежно від кожного окремого випадку.

Є думки, що держава все має взяти інформаційний простір у свої руки і контролювати. Я проти цього. Держава в нас ніколи не контролювала цього процесу, в тому числі йдеться й про інформаційну безпеку, тож вона не повинна й на цьому етапі втручатися. Я думаю,  це має бути справою кожної медіаорганізації, кожного журналіста, кожного редактора, які повинні тепер дещо під іншим кутом дивитися на ту інформацію, яка з'являється в медіа. Це має бути процес, який регулюється виключно знизу.

- Кажучи про коригування стандартів, ви маєте на увазі, що певні заяви певних сил не потрібно висвітлювати?

- У тому числі й це. Наприклад, наш імператив про дві точки зору. Ми дуже довго боролися, щоб це стало наріжним каменем, і нарешті ми побороли тенденцію, коли в нас була тільки одна точка зору. Але зараз ми повинні зважати на те, чия це точка зору. Якщо ми надаємо слово сепаратистам і терористам - наскільки і чим це виправдано, який меседж вони доносять, чий і до кого, який він матиме вплив. Зрештою, як називати цих людей.

- Чи допускається називати учасників нинішніх подій сепаратистами, терористами, окупантами й агресорами?

- Ми повинні виходити з того, що відбувається насправді. Чому ми повинні придумувати якісь евфемізми, якщо відбувається агресія й окупація? Війна з використанням диверсантів однієї держави на території іншої - це спонсорований державою тероризм. Якщо ми маємо докази, що Росія причетна і саме її війська займаються диверсійною діяльністю на території нашої країни, ми повинні називати речі своїми іменами.

Я думаю, в цьому разі недоречно вдаватися до дотримання стандартів, відповідно до яких поки ми самі не побачили й не отримали підтвердження з двох джерел, ми не можемо використовувати інформацію. Про це ми також сперечалися із західними журналістами. Коли відбувалася окупація Криму, вони, мовляв, не бачили, що вона відбувалася російськими військами. Але докази з'явилися, коли ця історія вже перестала бути новинною і факт став доконаним. Поки ми очікували появу прапорця на військовій формі, Росія все визнала і все легалізувала заднім числом. Тому якщо ми бачимо очевидні речі, я думаю, є смисл називати речі своїми іменами, бо йдеться про національну безпеку нашої держави.

Якщо ми зробимо вибірковий тайм-аут, потрібний для збереження держави, нічого з нашою журналістикою поганого не станеться. Тому що в нас і до цього було багато проблемних місць у професії, і ми це якось пережили. Коли закінчиться війна, ми зможемо зібрати черговий круглий стіл і обговорити всі етичні речі. Але коли відбувається де-факто війна, суперечки про етику і про те, кого як називати, недоречні.

Є інша небезпека. Значна частина України і значна частина українських медіа перебувають у дискурсі російських медіа, точніше - російської пропаганди. І є дуже великий ризик підтягування цього дискурсу в наш медійний дискурс. І це відбувається. Ми бачимо, як слова про ввічливих зелених чоловічків перекочовують, ми дуже легко обговорюємо теми федералізації. Немає федералізації - є сепаратизм, підривна діяльність, терористична діяльність. І ці речі потрібно називати, тому що по відношенню до нашої країни це саме це. Можливо, для якихось третіх країн цей процес нагадує федералізацію, мені він цього не нагадує.

Тому я за те, щоб називати речі своїми іменами й категорично відмежуватися від російського медійного дискурсу, який є дискурсом пропагандистським. У Росії немає незалежних медіа, може лише відрізнятися ступінь лібералізму залежно від орієнтації на різну аудиторію. Але по тому, як висвітлюють різні російські медіа російську війну в Україні, ми бачимо, що це все один і той самий дискурс, просто в різних модифікаціях - чи це «Эхо Москвы», чи це LifeNews - це один і той самий погляд, але з дещо різними акцентами. Від цього треба категорично відмежуватися і випрацьовувати свій дискурс національного інтересу.

Журналісти повинні розуміти, що все, що вони зараз друкують, показують, розповідають, може нести потенційну загрозу національному інтересу, аж до виживання країни. Й це стосується не лише фактичної інформації, а й поглядів, а також тих, кого ми запрошуємо в якості гостей різних шоу. Я категоричний противник того, що ми повинні шукати іншу, так звану другу сторону й давати слово тим, хто фактично виступає за те, щоб Україна зникла як держава. Ця гра в другу точку зору є невиправданою, бо так звана інша точка зору, коли в ефір запрошують активних діячів Партії регіонів і вони розказують, чому Україна не має права на існування, - це закладає п знищення держави Україна.

Підтримка знищення України як держави - це злочин, а злочинці не повинні мати доступу до масових майданчиків для озвучення своєї позиції. Вони мають право на існування як представники маргінальних груп, але до своїх маргінальних груп вони мають звертатися безпосередньо, а не використовуючи ресурс потужних національних медіаорганізацій. Для мене немає різниці в тому, що робить людина з автоматом, яка захоплює державну установу, і людина, яка без автомата в студії має вільний доступ для того, щоб розповсюджувати свою точку зору. Можливо, від її дій шкоди набагато більше, ніж від людини з автоматом, допоки вона не стріляє.

- Чи повинні, чи можуть зараз українські журналісти вдаватися до пропаганди, до контрпропаганди у відповідь на російську пропаганду?

- По-перше, російській пропаганді зараз дуже важко щось протиставити, тому що вона вийшла на такий рівень, коли всі медіа стали пропагандою. Все, що зараз відбувається в російському медійному середовищі, так чи інакше є пропагандою, спрямованою, в першу чергу, на підміну фактів домислами. Україні зараз не потрібно цього робити, Україні, навпаки, зараз потрібно пояснювати, що відбувається, використовуючи факти. Не потрібно підміняти смисли чи створювати смисли, яких тут немає. Тому що речі, які тут відбуваються, є однозначними. Ми є маленькою країною, яка з усіх сторін фактично оточена ворогом і веде нерівну боротьбу за своє виживання. Це дуже простий меседж, і тут нічого не потрібно підміняти. Його просто потрібно озвучувати. Але потрібно думати, як знаходити нові аудиторії для медіаорганізацій, які цих аудиторій не мали. Наприклад, щоб ті, хто був потужним у західних регіонах, мали що сказати на сході, на півдні.

Я займався дослідженням Ізраїлю і зараз бачу всі паралелі щодо боротьби держави за своє існування у ворожому середовищі. Для цього повинна бути повна мобілізація всіх громадян, уряду, медіа. Але не з метою пропаганди, а з метою поширення фактів, не замовчування їх, не перекручування, не створення альтернативної пропаганди. І це має призводити до максимальної мобілізації тих, хто готовий відстоювати існування своєї країни.

- Чи слід, чи можна в цей час дозувати критику влади? Як це може виглядати на практиці?

- Абсолютно ні. Контроль за владою має бути настільки потужним або ще потужнішим, ніби не відбувається ніякої війни. Ми повинні на все дивитися крізь призму того, а що це дає національній безпеці й виживанню країни. Очевидно, що контроль за урядом має бути ще потужнішим. Тому що проміжок часу, який би мав уряд за звичайних умов свого існування, є відмінним від способу діяльності уряду в умовах війни. Війна - це криза, а криза є ситуацією з обмеженою кількістю часу на прийняття будь-яких рішень. Медіа дійсно повинні ще ретельніше ставитися до кожного кроку, питати, чому це відбувається завтра, а не сьогодні, чому це відбувається лише так, а не інакше. Наприклад, у кожного парламентаря, якого зараз зустрічають медіа, потрібно питати, чому він не на роботі, чому парламент пішов на тижневі канікули.

- Ваше ставлення до емоційності, до певною мірою істеричного тону багатьох журналістів та експертних оцінок у ЗМІ.

- Дуже негативне. Те, що відбувається, - це раціональні речі. Все, що робить Росія, перебуває в раціональній площині. Якщо ми на це реагуємо емоційно, це несиметрична відповідь. Ба більше, це створює додаткові тиски на всіх, сіє паніку, зменшує мобілізаційну здатність. І тут велику роль відіграють соціальні медіа.

Ми всі давно знаємо, в якому стані перебуває наша армія, тому писати, мовляв, усе пропало, мовляв, виявилося, що в нас немає армії, - це інфантилізм. Ми повинні орієнтуватися на інше. Відповідь на раціональні виклики має бути теж у раціональній площині. Потрібні планування наперед, аналіз, швидша реакція. Потрібно придумати дуже неординарний хід і малою кількістю сил його виконувати. Ведеться активна диверсійна й пропагандистська війна. Якщо ми будемо реагувати на всі пропагандистські випади тезою, що все пропало, це відіграє на руку ворогові.

Алексей Мустафин, генеральный директор телеканала «Мега»:

«Пропагандой должны заниматься пропагандисты,

у журналистов другая работа»

- На ваш взгляд, каким образом меняет - или должна менять - ситуация войны, в том числе информационной, роль журналистов и СМИ?

- Так же, как меняет жизнь всей страны. Думаю, журналистам стоит быть собранней и ответственней, требования к соблюдению журналистских стандартов должны стать более жесткими.

- Должна ли, может ли в это время дозироваться критика власти? Как это может выглядеть на практике?

- Кем дозироваться? Всё, что прямо не запрещено военной цензурой (если такая есть), имеет право на существование.

- Могут ли и должны ли оставаться для нас незыблемыми стандарты профессии? Или же они отходят на второй план, уступая пропаганде - и если да, то в какой мере?

- Пропагандой должны заниматься пропагандисты (как в мирной жизни пиаром должны заниматься пиарщики), у журналистов другая работа.

- Ваше отношение к эмоциональности, тону многих журналистских и экспертных оценок сейчас в наших СМИ?

- Не вижу ничего удивительного и предосудительного в эмоциональности, если она соответствует концепции новостей. Главное - чтобы она не мешала главному - доступу к максимально полной и достоверной информации.

- Изменилось ли что-то в вашей работе сейчас? Что именно?

- На познавательном канале война сказывается меньше. Но мы стараемся следовать за нашими зрителями, которые, безусловно, переживают за страну, но «Мегу» включают с определенной целью - узнать больше о науке, природе, истории.

Наталья Мосейчук, ведущая ТСН, канал «1+1»:

«Ни один украинский канал мастерство пропаганды

за все годы независимости так и не освоил»

- На ваш взгляд, каким образом меняет - или должна менять - ситуация войны, в том числе информационной, роль журналистов и СМИ?

- Любая война - будь то силовая или информационная - обязывает «взяться за оружие». И если солдаты берут в руки автоматы, то журналисты - «перо», изатачивают его так, как это полагается в условиях военного времени. А дальше всё как на фронте. На передовую идут самые сознательные и сильные, крепкие духом, бескомпромиссные и отчаянные, в тылу остаются те, кто «подносит патроны» или кто слабее профессионально.

В нынешней ситуации журналистам приходится «оголить рецепторы» - назовем это так - и поднять уровень чувствительности до пика. Нашими глазами люди видят и нашими ушами они слышат. Таким образом, репортер становится в какой-то степени поводырем. Особенно для «временно слепых и глухих» граждан нашей страны. Именно на таких «гражданских инвалидов» и должно быть направлено особое внимание. Для таких репортер должен стать «военврачом». Для агрессоров - комиссаром, если хотите.

- Должна ли, может ли в это время дозироваться критика власти? Как это может выглядеть на практике?

- Вопрос ставит перед дилеммой: человек или гражданин?

Здесь каждый журналист делает свой выбор. Кто-то объявляет «мораторий» на критику. Объясняя тем, что «лежачего не бьют», архисложным положением дел в стране, патриотичностью. Это гуманно, конечно. Но власть должна иметь аргументы в ответ на любую критику. Она должна быть сильной и ответственной, «держать удар». Слабаки нам не нужны!

Кто-то, наоборот, считает нужным еще более скрупулезно отслеживать действия власти, не спуская ей «ни кортежи», ни стоимости закупленной канцелярии для нужд чиновников. Единственное, чего на мой взгляд нужно бояться, - это крайностей и негодяев в профессии. Крайности отвлекают внимание общественности от действительно важного, «замыливают глаз», не консолидируют, а наоборот - разобщают нацию. А журналисты-негодяи, которые, поверьте, встречаются, делают на скандалах себе имена и «мягко стелют» себе дорожку во власть, считая, что они переросли профессию и теперь их место там - в городских, областных и верховных советах.

Именно поэтому я решаю дилемму - человек или гражданин - в пользу Гражданина и Журналиста.

- Могут ли и должны ли оставаться для нас незыблемыми стандарты профессии? Или же они отходят на второй план, уступая пропаганде - и если да, то в какой мере?

- Сразу скажу: чтобы уступить место пропаганде - надо уметь ею заниматься. Уверена, что ни один украинский канал мастерство пропаганды за все годы независимости так и не освоил. И когда журналисты некоторых еще недавно провластname="1453c50217bae7de__GoBack">ных каналов позволяли себе рассказывать, как бандеровец с зажигательной смесью нападает на безоружного беркутовца, а потом погибает от непонятно откуда взявшейся пули, то это не пропаганда. Это ВРАНЬЕ!

Пропаганда - это искусство. Да, не самое лучшее из искусств. Да, чаще всего губительное для сознания нации. Но в определенных ситуациях полезное и нужное. Ведь фашистов до Берлина гнал не только солдат, «катюши», но и пропаганда. Целину поднимали не только студенты и работяги со всего Союза, но и пропаганда. С пропагандой связаны множество побед и поражений. Я бы не стала относиться к ней однозначно. Было бы слишком поверхностно.

Что касается украинской ситуации, то, повторюсь, я не вижу примеров пропаганды, тем более качественной, в работе отечественных СМИ. Для созидательных целей нам бы следовало поучиться искусству пропаганды. К тому же, оружие врага надо знать. И находить к нему противоядие. Но даже обладая им, превыше всего мы должны ставить стандарты профессии.

- Ваше отношение к эмоциональности, тону многих журналистских и экспертных оценок сейчас в наших СМИ?

- В наше время трудно быть неэмоциональным. Я понимаю коллег, которые позволяют себе эмоции по нескольким причинам - примеряю ситуацию на себя, да и часто переживания не дают «с холодной головой» подойти к работе. Это не есть хорошо. Но это совершенно ситуативная штука, из которой мы рано ли поздно все выйдем, уверена, и уже совершенно трезво проведем «работу над ошибками». Поверьте, сейчас всё, что творится художниками, поэтами, композиторами - с отпечатком горечи и бурных волнений. Журналистское творчество - тем паче.

- Поменялось ли что-то в вашей работе сейчас? Что именно?

- Поменялся фон, на котором работаем, изменилась жизнь, глубоко в душу запала «Небесная сотня» и начался отсчет - девять дней, сорок дней, не успеем оглянуться, как будет годовщина. Дай Бог, чтобы нам было что сказать им в феврале 2015-го. Чтобы они знали, что ушли не напрасно.

Фото - УНІАН, j-school.kiev.ua, polittech.org, прес-служби «1+1»