В умовах реального інформаційного суспільства погляньмо на проблеми гуманітарної політики через призму національного інформаційного ландшафту.

На жаль, український медіаресурс за роки незалежності не став інструментом державотворчим, націєоб'єднуючим, фактором духовного очищення та суспільної злагоди, а перетворився на банальне гендлярське поле і став фактично загрозою національної безпеки. Українське законодавство у сфері засобів масової комунікації успішно сприяло цьому - агресивна комерціалізація, боротьба за своєрідними правилами на ринку інформаційних послуг, що ми спостерігаємо і сьогодні, взяли гору над розумною протекціоністською державною політикою. Нинішня картина нашої власної інформаційної оселі гнітюча - даруйте, але за художньо-естетичним наповненням український інформаційний простір в роки СРСР був більш українським, аніж сьогодні. Ще гірше - він став антиукраїнським.

Отже, виклики сьогодення в інформаційній сфері.

Перше: не забезпечено конституційне право громадян на одержання інформації, як у фізичному плані (непокриття телерадіосигналом усієї території держави, збої в роботі пошти), так і в змістовному сенсі. Домінують різноманітні шоу, шансони-шарманки, лавина примітивної розважалівки і фактично відсутні культурологічні, дитячі, пізнавальні, художні програми.

Друге: серед способів комунікації з аудиторією - ліберально-плюралістичним, маніпулятивним та імперативно-доктринальним останнім часом, на жаль, починає набирати обертів маніпулятивний метод, що не відповідає принципам демократичного розвитку.

Третє: незахищеність національного інформаційного простору від зовнішніх упливів робить його особливо вразливим в умовах реальних інформаційних війн, які ми неодноразово програвали в минулому і приречені програвати в майбутньому, якщо держава не виробить дієвого механізму захисту і протидії. Зокрема, йдеться про створення механізму недопущення монополізації медійних ринків як нерезидентами, так і доморощеними медіамагнатами, що яскраво проявляється в нинішніх умовах.

Четверте: останнім часом актуалізувалася проблема громадського мовлення. Справа, безперечно, потрібна з точки зору перспектив демократичного розвитку. Але треба врахувати одну серйозну обставину. Якщо в країнах усталеної європейської демократії громадське мовлення займає в загальному інформаційному ресурсі сегмент у межах 20-30%, то наше державне мовлення, на базі якого формується громадське, опинилося на задвірках інформаційного поля зі скромною часткою, значно меншою 10%. Відтак у перехідних умовах варто виправити цей ненормальний інформаційно-частотний і технологічний дисбаланс, щоби громадський мовник гідно репрезентував інтерес усієї української громади, а не був приречений стати аутсайдером на ринку інформаційних послуг.

П'яте: змістовний фактор, ціннісно-нормативна база національного інформаційного поля - одні з вирішальних факторів формування світоглядних поглядів, національно-патріотичних переконань. У нас своя українська специфіка. Скасувавши як явище шароварщину (якщо чесно, знищивши самобутність, національно-генетичну кореневу систему, коли традиційна українська пісня - дивовижне культурне явище світового масштабу стала неформатом) під прапором космополітизму та абсолютизацією формули 5С (сенсація, скандал, смерть, секс і страх) змістова складова нашого інформаційного поля стала внутрішньою реальною загрозою національній безпеці. Апеляція до біологічних інстинктів, примітивізація інформаційного продукту, культ грубої сили, абсолютна відсутність будь-яких художньо-естетичних ідеалів - це шлях до формування пасивної біомаси, а не освічених, патріотичних, соціально активних громадян.

Шосте: не розв'язано проблему налагодження системи соціального партнерства між владою та ЗМК. Але допоки існує практика квотування посад, політичної доцільності - ніякого партнерства не буде і проблеми зі свободою слова, демократичними цінностями будуть загострюватися.

Сьоме: в державі фактично провалено програму цифрового мовлення. З досвіду західних держав такий масштабний технологічний проект очолює голова уряду, а не група різнокаліберних чиновників, як у нас практикується з очікуваним негативним результатом.

Якщо дбати про історичну перспективу України у сфері гуманітарної політики, то в контексті пріоритетних цілей та завдань ЗМК в законодавчій сфері слід виходити з наступного.

Державно-управлінський аспект:

- необхідно створити єдиний потужний державний орган влади, що системно займався би проблемами інформаційної політики від законодавчого регулювання до формування та впровадження високих технологій;

- інформаційно-частотний ресурс держави зафіксувати на законодавчому рівні як національний феномен одного рівня з надрами, землею, повітрям, водою;

- інформаційну політику вважати запорукою інформаційного суверенітету, базовою складовою національної безпеки.

Ціннісно-нормативний аспект:

- у розробці національної комплексної програми гуманітарного розвитку слід урахувати, що мас-медіа, найефективніший засіб формування світоглядних позицій транзитного суспільства, є оберегами традиційних моральних імперативів та виразниками художньо-естетичних ідеалів, а не носіями розбещення та руйнації особистості. Ці завдання реалізовуються як через державну фінансову підтримку, так і через запровадження жорстких регуляторних норм та ліцензій щодо власного національного медіа продукту, використання мови.

Технологічний аспект:

- у реальній програмі цифрового мовлення, яку варто прийняти на рівні закону, слід передбачити, що новітні інформаційні технології повинні впроваджуватися не лише через комерційно-ринкові мотивації, а й із урахуванням пріоритетів державної інформаційної політики;

- переформування інформаційного поля при переході до цифрового мовлення має відбуватися при чітко визначених алгоритмах змістовно-творчої концепції мовників, що передбачає захист національно-духовних цінностей України.

Віктор Набруско, секретар Національної спілки журналістів України