Останніми роками увага до документалістики як із боку глядачів, так і з боку телевізійних менеджерів зростає. Канали налагоджують власне виробництво документальних проектів, відкривають для них стабільні, наближені до прайму слоти і навіть починають продавати їх для показу в інших країнах. Адже українське неігрове кіно може не лише здобувати нагороди на різних фестивалях, а й отримувати показники, вищі, ніж у російського продукту.

 

Та водночас стрімкий розвиток української документалістики спостерігається переважно в жанрі інфотейнменту, і ймовірно, що саме цей напрямок найближчими роками посилюватиме позиції. Телевізійні топ-менеджери вже зрозуміли: щоби швидко зробити українську документалістику комерційно успішною і запитаною, її треба інтегрувати в загальний процес творення розважального телебачення. Адже саме ця тенденція вже досить тривалий час є панівною: глядач хоче розваг будь-де – у політичних шоу, серіалах, навіть у новинах, і документальне кіно не є винятком.

 

Зокрема, саме про такі пріоритети розвитку нещодавно оголосило керівництво «1+1» – єдиного каналу, який ще рік тому визначав своєю «генеральною лінією» українське історичне кіно, знімав цикл «Україна ХХ століття», стрічки про громадянську війну, голодомор, українізацію 20-х років, дисидентство тощо. Тодішній генеральний директор «Плюсів» Юрій Морозов розповідав, що телеканал не транслюватиме популярної документалістики, а й надалі робитиме іміджеве кіно, набираючи рейтинги в інших сферах: «“1+1” не буде показувати фільми про особисте життя Алли Пугачової».

 

Тепер для каналу історична документалістика сама стала історією, менеджмент налаштований на отримання доходів від показу проекту, який буде «не тільки цікавим, але й прикладним і корисним – таким, який надаватиме реальні інструкції для дій у складних ситуаціях». Саме так абстрактно про цей напрямок нової концепції «ТК» розказала піар-директор групи компаній «1+1» Анастасія Жук. Тож «1+1», як і більшість каналів, вирішив не підтримувати документальне кіно, а заробляти на ньому, для цього продукт має бути розрахованим на ширше коло глядачів. Адже, як зазначав російський документаліст Віталій Манський, документальне кіно доволі економічне й обходиться дешевше за ігрове, а рейтинги може отримувати не менші.

 

Найкращою ілюстрацією цього твердження може слугувати ефір каналу СТБ, який будує свій формат не лише на основі комерційно успішної документалістики, а й на ще успішніших проектах власного виробництва. Серед них «Моя правда», «Неймовірні історії про кохання», «У пошуках істини», «Невідома версія», «Зіркове життя» тощо. Показники таких проектів у праймі часто перевищують 10%. А от на каналі «Інтер» минулого року документалістика брала частку, вищу за 30%. А героями рейтингових битв знову ставали зірки, таємниці, НЛО, українські політики та спортсмени. Зокрема, найвищі рейтинги на каналі мали стрічки «Софія Ротару: Секрети її успіху» (рейтинг 8,3%, частка 33,74%, аудиторія 18+, загальнонаціональна панель GFK Ukraine), «Леонід Кучма: людина, яку ми не знали» (рейтинг 7,8%, частка 24,1%), «Брати Клички. Смак перемоги» (рейтинг 7,51%, частка 23,24%), «Таємниці століття: НЛО. Підводні прибульці» (рейтинг 6,69%, частка 24,54%), «1961. Таємниця київського потопу» (рейтинг 6,6%, частка 25,4%). А от найрейтинговіший історичний фільм у межах проекту «Великі українці» про Степана Бандеру взяв рейтинг 5,03%, частку 19,76%. Це теж доволі високий показник, але менший за середню частку телеканалу «Інтер».

 

До речі, документальні фільми про Софію Ротару люблять дивитися й на Першому національному, де стрічка «Пісня пам’ятає все. Софія Ротару» мала рейтинг 1,92%, частку 5,36% (що більш ніж удвічі перевищує показники каналу) і стала найкращою документальною трансляцією. Також велику увагу глядачів НТКУ здобули фільми «Співочий ректор» (рейтинг 1,56%, частка 5,42%, а другий показ – рейтинг 1,7%, частку 8,59%) та «УПА. Тактика боротьби» (1,34%, частка 3,77%).

 

Ще одним рейтинговим персонажем документальних фільмів є Леонід Кучма, адже крім чималеньких цифр на «Інтері» саме випуск «Моєї правди» на СТБ про колишнього президента взяв рейтинг 2,74%, частку 11,94%. На ICTV серед нечисленних трансляцій найвищі цифри взяли зразки російської жовтої документалістики – фільми з циклу «Спеціальні розслідування»: «Смертельні дієти» (рейтинг 3,24%, частка 7,58%) та «Шлюбні афери» (рейтинг 2,01%, частка 4,73%). Крім того, проект РЕН-ТВ «Надзвичайні історії» у денних слотах мав високі показники: зокрема «Відібрані діти» – рейтинг 1,57%, частка 9,91%. А от власний проект «Бермудський трикутник» взяв рейтинг 1,62%, частку 8,88%. Тож шукаючи успішних трансляцій, «1+1» може придивитися до практики НТН, на якому найкращим документальним фільмом у 2008 році став «Найвідоміші українські маніяки» (який у праймі взяв рейтинг 1,17%, частку 2,77%). На ТРК «Україна» у другій праймовій лінійці доволі успішно транслювалася стрічка «Лихі 90-ті» – рейтинг 2,92%, частка 6,45%.

 

На самих «Плюсах» показ документалістики минулого року був майже мінімальним. При цьому найвищі показники мала стрічка про зйомки фільму «Чемпіон» – рейтинг 6,84%, частка 17,63%. А от, наприклад, «Хлібна гільйотина» в День пам’яті жертв Голодомору мала лише рейтинг 1,48%, частку 7,94%. Тож із точки зору комерційної вигоди всі переваги на боці «масових» тем.

 

«Одне й те саме всюди – інфотейнмент», – так коротко схарактеризував найбільш затребувані жанри документалістики в Україні та Росії Ігор Сторчак, директор Film.ua Distribution. Адже подібний продукт на українських каналах (за винятком кількох проектів) спрямований на розважання глядачів історіями з життя зірок, прибульців, маніяків, політиків чи поверховим оглядом містичних явищ і таємниць.

 

«Український глядач у порівнянні з європейським вимагає вузького спектру таких фільмів. Адже дуже багато тем глядачів не цікавлять узагалі (зважайте, що я кажу про цікавість глядача виключно з точки зору прийнятних показників вечірнього прайму для “Інтера”)», – переконаний директор студії документальних фільмів «07 Продакшн» (группа «Інтер») Ілларіон Павлюк. Тому, за його словами, щоби взяти високі показники, каналу необхідно обирати так звані безпрограшні теми: «Загалом складність роботи для великої загальною аудиторії, якою є аудиторія каналу “Інтер”, полягає в тому, що потрібно догодити всім. Саме тому виходить такий вузький спектр тем. У Європі спектр того, що подобається загальному глядачу, ширший».

 

Зокрема, за його словами, українськааудиторія цікавиться всім, що пов’язано з зірками, таємницями, сенсаціями. Також глядач дивиться проекти, які розкривають гостросоціальні проблеми, однак успіх таких програм непостійний. «Бо, як я розумію, глядач на “Інтері” о 22.30 не надто хоче дивитися про проблеми, йому їх вистачає в новинах та протягом дня. Він хоче розважатися, – розказує пан Павлюк. – Тому, коли ми показували фільм про вакцини, який був відібраний на телеринок у Францію як продукт, що зацікавив європейських покупців, у нас його подивилося менше глядачів, ніж, наприклад, фільм про секти». Утім, зізнався наш співрозмовник, «Інтер» поставив проект «Вакцини. Бізнес на страху» на 22.20 після того, як на канал надійшло багато листів від глядачів із проханням повторити його (вперше фільм вийшов у пізніший час, після «Свободи на “Інтері”»). Зокрема, 20 листопада фільм «Секти. Контроль свідомості» о 22.50 мав рейтинг 4,39%, частку 23,76%, тоді як 18 грудня стрічка«Вакцини. Бізнес на страху» взяла рейтинг 4,1%, частку 14,93%.

 

Окрім цього, глядач «Інтера», на думку Ілларіона Павлюка, цікавиться невідомими сторінками історії, але тільки того її періоду, що охоплює Другу світову війну і пізніші події: «Тільки тими сторінками, про які він загалом щось знає і вважає, що розбирається. Тільки там нові дані та сенсації для нього є цікавими».

 

Керівник департаменту власного виробництва СТБ Галина Пілютикова зазначає: ще однією тенденцією телеперегляду є увага до суперечливих особистостей радянської епохи, зокрема сталінської та брежнєвської. Взагалі увага до документальних фільмів про радянську епоху доволі стабільна. Приміром, на «Інтері» глядач тривалий час цікавиться циклом «Кремлівські діти», на СТБ такі теми часто висвітлюються в проекті «Слідство вели» (російського виробництва). Однак попри велику кількість російської документалістики на українських екранахГалина Пілютикова переконана, що «російські документалісти більш заполітизовані, на відміну від українських».

Важливим напрямком української документалістики паніПілютикова вважає розвиток нового жанру – документальної драми, яка також привертає увагу глядачів: «Де розповідається про реальні події. І робиться акцент на дорогих реконструкціях. Зараз ми йдемо нога в ногу з російськими документалістами у цьому жанрі». На СТБ в цьому жанрі виходять проекти «Документальний детектив» та «У пошуках істини».

 

Окрім цього, доволі популярними, особливо за минулий рік, стали документальні фільми про зйомки фільмів, серіалів чи програм, навіть на каналах, де документалістика не є надто частим продуктом. Звісно, найпопулярнішим проектом у цьому напрямку є цикл фільмів «Мосфільм. Невідома версія» на СТБ. На «1+1» найкращим документальним фільмом стала стрічка про зйомки серіалу «Чемпіон», на ICTV виходив фільм про «Смерть шпигунам – 2» (1,78%, частка 5,7%). А «Інтер», певно, натхненний успіхом естебешної версії, наприкінці 2008-го зняв свій проект про шоу «Свобода на “Інтері”» – «Ведучі “Свободи”. Неофіційна версія» (рейтинг 5,24%, частка 18,48%).

 

Звісно, всі ці теми, як видно з рейтингів, цікавлять широке коло глядачів. Однак при всій цій орієнтації на масову аудиторію залишається частина тих, чиї інтереси документалістика на телебаченні не задовольняє. «Тому глядач не може побачити повноцінних культурологічних програм, науково-популярних, оскільки вони належать до “вузького сектору”», – зазначає пані Пілютикова.

 

Ілларіон Павлюк вважає, що українська документалістика не охоплює великого пласту напрямків через те, що глядач її не дивиться або дивиться досить погано: «От я, наприклад, хотів би знімати багато проектів на міжнародну тематику, або історичні проекти, з яких не всі цікаві глядачу настільки, наскільки цього б хотілося. Тому я думаю, що розвиток цікавості до документалістики є питанням часу. Нещодавно я спілкувався з колегами з Греції, на телеринку вони представляли чудові документальні фільми. Хоча вони присвячені темам, які б не зацікавили інтерівського глядача: дитячі банди в Ель-Сальвадорі чи винищення амазонських лісів. Але зроблені вони дуже якісно. Також греки розповідають, що в Греції їхні фільми мають дуже низькі рейтинги, тому вони і робляться частково на кошти європейських замовників і для європейських замовників. Можливо, згодом зростуть апетити українського глядача до документального продукту і він вимагатиме більш глибоких та більш різноманітних фільмів».

 

Однак для того, щоби глядач почав «вимагати цієї теми», вона має бути представлена не лише на зарубіжних телеканалах, а й на вітчизняних. «Нині треба говорити про те, чи є можливість появи нових цікавих авторів. У мене є глибоке переконання, що частині суспільства потрібні глибокі розумні речі, але їх йому не пропонують», – переконана Наталія Фіцич, генеральний продюсер «Закритої зони». Утім, українське телебачення не поспішає приміряти роль виховательки українського суспільства. За словами керівника редакції публіцистичних проектів НТН Кирила Лукеренка, таку функцію на себе має взяти громадське телебачення: бо хоча на комерційному телебаченні і можливе все, однак тепер, у період виживання, воно не може дозволити собі таких речей: « А на громадському телебаченні мали б з’являтися програми, завдання яких – підтримувати смак, і вони будуть цікаві невеличкій групі людей».

 

Ігор Сторчак переконаний, що документалістика залежно від своєї «серйозності» може доноситися до глядача різними шляхами, зокрема супутниковими каналами та новітніми медіа: «Документалістика – дуже загальне поняття для такого продукту. Адже вона включає багато понять від історичної документалістики з реконструкцією подій (тобто докдрама), інфотейнменту до якихось100 Jackass Most Dirty Moments. Тому вона більш за все схильна до сегментації аудиторії на нішеві засоби донесення до глядача – кабель, супутник, нові медіа, DVD, mobileTV».

Однак на сьогодні орієнтація документалістики на масового глядача суттєво зміцнила її позиції, що і зумовило відкриття нових лінійок, максимально наближених до прайму. Документалістика в праймі на СТБ, звісно, нікого не дивує, однак і канали-лідери активно шукають їй місце в найкращий час. Зокрема, телеканал «Інтер» після зміни керівництва та оновлення формату одразу запровадив лінійку документалістики о 22.20. Цей крок у програмуванні виявився досить вдалим, адже протягом останнього року «Інтер» переважно випереджає конкурентів у цьому слоті. Екс-програмний директор каналу Сергій Дем’янчук наголошував, що поява документальної лінійки викликана очікуванням глядачів: «У нас є головні новини, серіал, друга лінійка серіалу та документальна лінійка. Це логіка так званого audience flow, себто перетікання аудиторії за канвою нашої сітки мовлення. Ми даємо у сітці ті продукти, які глядач хоче бачити, і це програмування виявилося дуже вдалим». Хоча поки що власні документальні проекти канал показує не щодня, а переважно у четвер о 22.20. Однак, за словами Іларіона Павлюка, незабаром канал може розширити власне виробництво: «У нас є певні плани щодо розширення документального виробництва, але вони поки не оформлені в окреме рішення. Хоча це може відбутися найближчим часом. У нас є ідеї з приводу нових слотів».

 

«1+1» наразі не розголошує планів стосовно часу показу свого документального «інфотейнменту». Але ймовірно, що ці проекти також з’являться або в передпраймі, або ввечері після серіальних лінійок. Подібні ідеї мав і ICTV: ведучий каналу Костянтин Стогній на відкритті сезону зауважував, що його новий авторський проект «Спецназ» може відкрити нову лінійку о 22.30. «Цікаво, чи наш український продукт зможе конкурувати з хорошим покупним російським продуктом в ефірі каналів – лідерів телепростору?» – запитував він, натякаючи на лінійку документального кіно на «Інтері», СТБ та інших каналах о 22.30.

 

Утім, деякі канали практикують показ документалістики і в денних слотах вихідних. Наприклад, о цій порі переважно зарубіжні стрічки транслює К1. А той же ICTV о 13 –14-й годині на вихідних випускав в ефір власний проект «Бермудський трикутник».

 

Тепер, у зв’язку з економічною кризою, документалістика могла б заповнити ті слоти й лінійки, де раніше виходили фільми й серіали. Хоча Іларіон Павлюквідповідаючи на запитання "ТК",  зауважує, що це малоймовірно, «тому що документальні фільми власного виробництва доволі дорогі й у будь-якому разі будуть дорожчими за право на показ будь-якого продукту». Однак у цих лінійках телефільми чи серіали може замінити купований документальний продукт. Адже вартість неігрового кіно в порівнянні з іншим телевізійним продуктом суттєво нижча. Зокрема, Ігор Сторчак зазначав, що «в нас співвідношення цифр, як у Польщі, плюс-мінус». Приблизні (без урахування специфіки угод) діапазони ціни на документалістику для різних країн світу подає сайт WorldScreen.

 

 

 

Як і серіали, українські документальні фільми можуть орієнтуватися на зовнішній ринок, що доводить практика продажів окремих проектів для показу в країнах колишнього СНД. Однак суттєва відмінність від серіального продукту в освоєнні цього напрямку якраз і полягає в тому, що першочергово вони створюються саме для потреб українського глядача. Адже телекіно й серіали зазвичай імітують російські реалії, бо вважається, що в іншому випадку повернути кошти, вкладені в фільм, за рахунок лише українського ринку не було б жодної можливості (саме тому й набір акторів, і мова відповідні).

 

Керівник відділу перспективного планування СТБ Степан Шевелюк зауважує, що найбільша цікавість до українських програм спостерігається в країнах колишнього СРСР, «оскільки, попри незалежність та суверенітет окремих держав, у нас із ними досі багато спільних тем та героїв». За його словами, на сьогодні вже п’ять проектів СТБ продано в Казахстан, Білорусь, Латвію, Естонію, Росію, а також для показу на супутникових каналах США, Канади та Ізраїлю. Зокрема, це «Моя правда», «Зіркове життя», «Неймовірні історії кохання», «Мосфільм. Невідома версія» та «Документальний детектив».

 

За словами Костянтина Стогнія, цикл документальних програм «Спецназ» після показу на ICTV також буде продано на російське телебачення. «Один великий російський канал попередньо замовив реалізацію ідеї цього проекту, – розповідає пан Стогній. – Але потім ми почали розуміти, що цей проект буде дуже корисний для нас, бо сьогодні українські війська спеціального призначення практично вимирають. Тому з патріотичних міркувань ми прийняли рішення, що спочатку проект транслюватиметься в Україні».

 

Подібні плани має і телеканал «Інтер», який, окрім наміру продавати свої формати, збирається налагоджувати продаж документалістики: «Продаж фільмів власного виробництва для нас – дуже важлива мета. І зацікавленість нашим продуктом є». Однак поки що пан Павлюк не розголошує, хто саме зацікавився інтерівськими стрічками.

 

Тож українська документалістика житиме й активно розвиватиметься не лише на вітчизняних каналах, адже вона комерційно успішна, рейтингова і майже праймова, хоча й живе своїм «зірково-таємничим» життям для задоволення потреб абстрактного масового глядача.