– З того, що я бачила в новинах – одразу скажу, що дивилася не всі телеканали, – у мене не склалося враження, що українські ЗМІ дивились на ці події через російські окуляри.

 

З іншого боку, в інформаційному плані цей конфлікт цікавий якраз тим, що українським медіа, як і грузинським, і, до речі, західним, довелося зіштовхнутися з потужною російською пропагандою. Початок конфлікту я спостерігала з Польщі. І польські журналісти постійно акцентували увагу на тому, що ніколи їм не було так складно висвітлювати міжнародні події, як цього разу, оскільки вони вимушені так чи інакше посилатись на російські дані, не знаючи, яка насправді ситуація в зоні конфлікту. Скажімо, польські телеканали, услід за російськими, повідомляли про майже 2000 убитих осетин у Цхінвалі, хоч цю інформацію ніхто не міг ані підтвердити, ані спростувати. І ці цифри закладались у свідомість поляків. Як, до речі, й українців. Отож, посилань на інформацію з російських джерел було значно більше, аніж з грузинських. Але відмінність польської ситуації від української полягає у тому, що там і експертне середовище, і політики всіляко створювали власний інформаційний фон. З першого дня конфлікту фігурували власні заяви та оцінки, дуже часто підкріплені посиланнями на розмови з грузинськими колегами. Цей оціночний масив інформації з боку польських політиків й експертів суттєво перекривав російський інформаційний потік. В Україні чіткі оцінки деяких важливих політичних фігурантів прозвучали лише наприкінці конфлікту, отож населення було фактично вимушене орієнтуватись або на однозначну реакцію Президента, або на заяви російських колег. Власного інформаційного фону у нас не було. Хоч треба визнати, що й експертів із міжнародних питань, а тим більше – з питань Кавказу, в Україні надзвичайно мало.

 

– На мій погляд, одна з найбільших наших проблем у тому, що тема безпеки як така не вважається актуальною для України. В одному зі своїх нещодавніх «Щоденників євроатлантиста» я писала, що безпека – це як здоров’я. Коли вона є, ми її не помічаємо, а от коли вона зникає – починаємо цінувати. Буде дуже прикро, якщо ми почнемо цінувати нашу безпеку тільки у випадку виникнення реальної загрози.

 

Ми всі пам’ятаємо ситуацію з Тузлою. Насправді, це був дзвінок, після якого необхідно було починати пояснювати людям, що Росія – це наш добрий сусід, поведінка якого інколи буває вкрай непрогнозованою. Що не можна бути упевненими в тому, що «наші брати»-росіяни ніколи не піднімуть на нас руку – на нас, тобто на державу Україна. Ніколи знову не винесуть на порядок денний територіальну цілісність держави. Але ніхто такої роботи не проводив, і сьогодні ми знову опинилися в ситуації, коли про безпеку потрібно говорити ледве не з чистого аркуша. Адже багато наших співвітчизників і сьогодні вважають, що Україна – це не Грузія, й у нас подібних ситуацій бути не може апріорі.

 

– У кожній цивілізованій країні є питання, які за будь-якого розвитку подій винесені за лапки, тобто не фігурують в жодній поточній дискусії чи під час виборчих кампаній. У наших західних сусідів, як відомо, це були теми європейської інтеграції і членства в НАТО. Питання, так чи інакше пов»язані з загрозою територіальній цілісності України чи з національною безпекою, не можуть дискутуватись у принципі. У цих питаннях має бути абсолютна єдність політикуму.

 

Це важливо тому, що багато людей завжди орієнтуватиметься на своїх лідерів, на тих, кому вони довіряють. І поки лідери не змінять свою позицію, буде складно міняти й позицію населення. У нас спостерігається трохи збочений варіант – політики намертво чіпляються за позицію населення й бояться хоч на йоту від неї відступитись.

 

Зрозуміло, що на Сході України більше орієнтуються на позицію Януковича, аніж на позицію Ющенка. І це нормально. Але я не впевнена, що якби в східних чи південних областях провести відповідне соціологічне дослідження, то воно б показало, що Януковичу довіряють більше, ніж Путіну. Тобто, навіть якщо Янукович відкоригує свою позицію, але люди щодня дивитимуться російські телеканали, їхні настрої суттєво не зміняться. Тут автоматично виникає питання присутності російських ЗМІ в Україні – якою вона має бути. Я вважаю, що новини російських каналів у тому вигляді, якому вони є сьогодні, не мають нічого спільного з новинами в класичному розумінні цього слова і абсолютно не потрібні в українському ефірі. Серіали, розважальні програми – так, новини – ні. Я абсолютно згодна з тим, що треба обмежити цей продукт на українському ринку.

 

– Так, але ми маємо розуміти, що це затяжний процес, і ресурси України в цьому плані не можна порівнювати з ресурсами Росії. Треба усвідомлювати, що ми можемо програти ту чи іншу інформаційну кампанію, але потрібно принаймні намагатися щось робити. 

 

– Потрібно, наприклад, щоб позиція української сторони була не лише реакцією на заяви Росії. Деякі з цих заяв, між іншим, не варті того, щоб на них реагувати і транслювали в усіх випусках новин взагалі.

 

Є у нас проблеми й з тими, хто коментує ті чи інші події, але це вже питання більше редакторської роботи. Зазвичай в якості експертів запрошують людей, які найбільш доступні. Якщо в Німеччині дуже легко знайти Александра Рара, і він не відмовляє журналістам, значить він і коментує все, що тільки стосується України-ЄС чи України й НАТО. Хоч його погляди останнім часом носять відверто заангажований характер. Так само в Москві – якщо дуже легко сконтактуватися з політологом Сергієм Марковим, то для чого напружуватись й записувати когось іншого? Як журналіст і редактор я це прекрасно розумію: існують дедлайни, існують вимоги щодо здачі матеріалів й присутності двох позицій. Але необхідно усвідомлювати, що ми маємо з Росією дуже специфічні інформаційні стосунки, тому, звичайно, і редактори, і журналісти, і топ-менеджмент ЗМІ мають підходити більш уважно до публікації тих чи інших матеріалів, інтерв’ю чи коментарів. І, на щастя, такі журналісти, редактори й топ-менеджери в Україні є. 

 

- Тут є багато факторів, я назву лише кілька. Один із них – це відоме небажання вплутуватись у будь-які суперечки з Росією. Принцип «моя хата скраю» спрацьовує ідеально. Треба зазначити, що це не якийсь український винахід, не лише суто наше побоювання. Ним користуються, наприклад, у Голландії, коли не підтримують запрошення України до Плану дій щодо членства в НАТО. Притому, що Голландія – не сусідка Росії. 

 

Друга проблема – це проблема лідерів, яку я вже згадувала. Єдиний із політиків першого ешелону, хто відверто говорить про НАТО – це Віктор Ющенко. Але це якраз політик із невисоким рейтингом, який користується довірою не достатньої для будь-яких проривів на євроатлантичному фронті частини суспільства.

 

Третій момент пов'язаний з інформаційною кампанією. На мій погляд, треба працювати не стільки з радянськими стереотипами, як зі стереотипами сучасними, які нав’язувалися і продовжують нав'язуватись останніми роками. Причому це має бути програма, спрямована на молодь, тому що дуже сумнівно, що ті, кому сьогодні за шістдесят, змінять свою думку.

 

Те, наскільки інформаційна робота влади може бути ефективною, показав останній приклад - а саме підписання Угоди про розміщення елементів американської системи ПРО в Польщі. Рік тому цю ідею не підтримувало більше 50% поляків. На момент підписання понад 50% поляків висловилось вже «за». Таким чином, ми побачили приклад успішної інформаційної кампанії, побачили, яким чином можуть зіграти на користь непопулярного кроку три моменти: підтримка з боку ключових політиків, здатність цих політиків скористатися геополітичною ситуацію (у даному випадку конфліктом Росії і Грузії) й аргументовано пояснити людям вигоду від такого кроку.

 

Мене трохи дивує, чому більшість виступів за НАТО в Україні має досить загальний характер: мовляв, НАТО – це добре і крапка. Але ж можна і на телебаченні розвіювати наявні негативні міфи щодо НАТО і на цьому вибудувати частину інформаційної кампанії.

 

Я впевнена, що тема НАТО сама по собі – це світоглядна тема. Ми не можемо її відривати від проблем національної безпеки, від євроінтеграційних прагнень, від можливості переміщення України в іншу геополітичну реальність. Потрібно зробити так, щоб людина, яка вважає, що сповідує європейські цінності, зрозуміла, що в українському випадку сповідувати європейські цінності і бути проти НАТО – алогічно. Тому тему НАТО треба подавати в широкому європейському контексті, не апелюючи весь час, скажімо, до проблеми приєднання до ПДЧ. Напередодні грудневого саміту, найімовірніше, медіа почнуть знову активно на цьому акцентувати увагу, але ж питання в іншому: як сказав мій знайомий представник Альянсу, якщо у вас є квиток із Києва до Львова, то немає особливого значення, о котрій годині ви будете у Житомирі. Цей квиток до Львова, умовно кажучи, у нас уже є – це зафіксоване у Бухарестському комюніке положення, що Україна буде членом НАТО. Необхідно говорити про ціннісні речі.

 

– Основний акцент – це відсутність єдності політичних еліт. Це лейтмотив у всіх ключових публікаціях впливових західних газет й телеканалів. Він стосується і внутрішньополітичної ситуації в Україні, і теми вступу до НАТО, і інших знакових питань.

– Те, що такі статті іноді з’являються – це великий плюс. Але статті очільників російської держави в західних ЗМІ з’являються набагато частіше. Як і західних прибічників позиції Кремля, що допомагають Російській Федерації створювати потужне інформаційне тло в світових медіа. Не хотілося б вдаватися у дискусію і говорити про те, яким чином це відбувається, але, скажімо, Генрі Кісінджер написав дві статті, в яких доводив, що не потрібно дражнити Росію і приймати Україну в НАТО, саме після поїздки до Москви. Зрозуміло, що він туди поїхав не з власної ініціативи, його хтось запросив. Тим більше, що у цих статтях він сам пише про зустрічі з усією політичною і бізнесовою елітою Росії. І, напевне, вони змогли пояснити йому свою позицію настільки дохідливо, що він у досить поважному віці сів і написав кілька статей у впливові західні газети.

 

Мене дивує, чому в нас на державному рівні не запрошують впливових західних ньюзмейкерів і журналістів до України. Я не думаю, що це настільки проблематично. Впевнена, що їм би було дуже цікаво почути від президента, від міністра закордонних справ, від колег-журналістів, від експертів аргументацію «за» і «проти» тих чи інших рішень і дій України. Я досить часто зустрічаюсь із західними журналістами, в тому числі і з тими, які працювали у Росії. Коли починаю розповідати їм про ситуацію в Україні і аргументувати ті чи інші зовнішньополітичні моменти, вони, буває, занотовують ледве не кожне слово, пояснюючи, що раніше чули зовсім інше. Для них багато речей є великим відкриттям.

 

До речі, холдинг «Главред-Медіа» нещодавно запустив сайт Inozmi, на якому українською мовою публікується все, що пишеться про Україну в закордонних медіа. Перші відгуки, які я чула від українських колег, які вже ознайомились з цими матеріалами, – це те, що багато публікацій написано дуже поверхово. Можна закинути, звісно, що і статті українських журналістів, в тому числі й мої, можуть видатись для наших закордонних колег досить поверховими. Але ми самі зацікавлені, щоб їхні матеріали про Україну були глибшими і більше розкривали ту чи іншу мотивацію. Тому необхідно постійно запрошувати західних журналістів і проводити роботу зі світовою елітою.

 

– Я повинна визнати, що на відміну від українських високопосадовців, Міхаїла Саакашвілі на каналі Сі-ен-ен я бачу регулярно. Те ж саме і на Бі-бі-сі. І не тільки Саакашвілі, але й інших представників грузинського уряду. Причому, вони брали участь у прямих ефірах і ток-шоу ще задовго до війни з Росією. Наскільки мені відомо, грузини самі йдуть на контакт, не чекаючи, поки їх запросять, нададуть особливі умові тощо. І це відбувається не тільки тоді, коли той чи інший політик перебуває з офіційним візитом на Заході.

 

Мабуть, для деяких українських політиків, на відміну від грузинських, які в основному спілкуються англійською, існує мовний бар’єр. Але я думаю, що є багато можливостей доводити свою позицію і без знання англійської мови. Так само, у нас є багато колишніх високопосадовців, які могли б виступати на шпальтах західної преси і на телеканалах, й таким чином вести інформаційну кампанію в інтересах України.

 

– Якихось особливих зрушень не помітно. Людей, які займаються цією проблематикою, можна перерахувати на пальцях. Як пояснення доводилося чути, що міжнародна журналістика не є затребуваною. Але це не так – достатньо подивитися, який інтерес викликала ситуація в Грузії чи та ж тема НАТО. З іншого боку, вважається, що міжнародна журналістика не є настільки престижною, як внутрішньополітична, і не настільки прибутковою, як ділова.

 

Як правило, інформація береться з агенцій, із інтернету. Фактично люди займаються переписуванням написаного. Дуже мало хто з міжнародників має контакти в тих країнах, на яких вони спеціалізуються, якщо взагалі така спеціалізація присутня. У мене, наприклад, бувають ситуації, коли необхідно замовити статтю на ту чи іншу зовнішньополітичну чи міжнародну тему, і я звертаюся з цим до експертів, а не журналістів, щоб бути впевненою у фаховості матеріалу.

 

До того ж наші редакції не завжди мають кореспондентів навіть у ключових для України столицях – Брюсселі, Москві та Вашингтоні. Ця проблема передусім стосується друкованих медіа.

 

Тому про існування міжнародної журналістики як такої говорити досить складно. Можу сказати лише, що у нас є журналісти, які постійно пишуть на міжнародні теми, ще менше журналістів, які можуть написати на тему зовнішньої політики України, оскільки це інша і складніша проблематика. З нинішніх журналістів можу назвати буквально декілька імен: Тетяна Сіліна і Володимир Кравченко з «Дзеркала тижня», Сергій Солодкий із «Газети 24» та, звичайно, Віталій Портников, постійний колумніст, зокрема журналу «Главред».

 

Я завжди дуже заздрю своїм закордонним колегам, коли зустрічаюся з ними на якихось подіях за кордоном. Скажімо, під час президентських виборів в Азербайджані журналіст із однієї відомої у світі газети запитав, скільки в мене є часу на підготовку матеріалу. Я розповіла, що в мене два дні на написання двох статей. Його здивуванню не було меж. Виявилося, що цей журналіст над матеріалом для своєї газети працював уже третій тиждень, весь цей час перебуваючи в Азербайджані. Про такі умови праці українські міжнародники можуть тільки мріяти.