Є такий стереотипний образ із дев’яностих: колишній комуняка та атеїст у рекордні терміни перетворюється на полум’яного патріота і ревного християнина. Зазвичай щоб побудувати кар’єру політика, чиновника або навіть публічного інтелектуала. Але були у цьому виді й абсолютно щирі люди, які змінили піонерські краватки на вишиванки за покликом серця. Змінюються часи — змінюється мода.

Нині модно не любити Росію та росіян. Причому у багатьох українців ця нелюбов з’явилася блискавично — десь по обіді 24 лютого тисячі вчорашніх русофілів проклинали цю країну останніми словами. І серед них ми бачимо учасників «Кварталу 95», які вже більше місяця видають в ефір гумористичний огляд новин «Байрактар News».

Раніше кварталівські шоу були практично повністю російськомовними, нині ж ведучі Євген Кошовий та Олександр Пікалов працюють не просто українською. Із першого ж випуску складається враження, що їх покусала щонайменше Ірина Фаріон. Випуски рясніють специфічною термінологією: «рашисти», «на росії», «на ерефії», «московія», «пропагандони», «русня», «москалі».

Оце так поворот. У минулому житті (два місяці тому) таку стилістику використовувала радше анти-аудиторія «Кварталу». Люди, які на дух не переносили їхні шоу та серіали і сварилися у маршрутках із водієм та пасажирами, ставлячи ультиматум: або ви вимикаєте цю малоросійську фігню, або я йду геть. Як же здивувалося б це товариство, переглянувши бодай перший випуск «Байрактар News». І річ не лише у мові.

«Кварталівський» гумор будувався на суто російських рольових моделях, нерідко на тих, які зараз активно висміюються. Приміром, сім’я, у якій вічно бухий недалекий чоловік ледь вживається зі сварливою дружиною. Разом із тим автори активно використовували і стереотипові російські погляди на українців як відсталих селюків із салом, горілкою та віночками.

І ось нині у «Байрактар News» ми бачимо цілковите переродження. За словами самих творців, це шоу має на меті знизити градус тривожності українців: «Гумор у воєнний час – така ж інформаційна зброя, як і правдиві голі факти. А здатність висміювати агресора робить нас сильнішими». Ну, що ж, мета важлива і потрібна, бо без гумору у нашій ситуації – ніяк. Тому вся програма присвячена росіянам і проросійським персонажам в Україні.

Автори хоч і змінили стилістику, але не змінили формату гумору. Що, звісно, було б дивно. Вони мають сформований стиль, мільйони фанатів і йдуть звичним шляхом. Тож жарти такі: «У нашої нації такі великі яйця, що ми можемо сміятися ворогу в обличчя», «на відміну від “Лего”, російську техніку вже ніяк не зібрати», «Білорусь і Лукашенко – один з наймогутніших союзників Путіна на фоні ЛНР, ДНР і Еритреї», «якщо раніше завдяки американському ботоксу Путін натягував свої зморшки, то зараз настав час, коли американський ботокс натягує Путіна» і «росіяни не займаються сексом, бо їх тр**хає держава».

Крім самих ведучих, які обговорюють новини, «Байрактар News» мають ще кілька особливостей. Це сценки з життя простих росіян у майбутньому. Щоразу це двоє персонажів, Ніколай і Єгор, які живуть у недалекому майбутньому. Вони зубожілі, але щасливі. Вони їдять землю, бо більше нічого не мають, дякують господу свому Путіну, що її у них так багато, а також заздрять, коли комусь із них «есть чем срать».

Ось один з діалогів:

– Сегодня на обед Газманова слушаем!

– Кучеряво живете!

Також у випусках з’являється Юрій Великий, який до останнього часу був відповідальним за пародії на Володимира Зеленського. Нині його спеціалізація значно розширилася. Актор зображає Медведчука, Лукашенка чи Конашенкова з міноборони Росії.

Як на мене, робить він це доволі вдало, якщо оцінювати роботу у контексті конкретного шоу і з суто акторського боку. Вочевидь найкраще у нього вийшов Медведчук — просто як у тих телефонних розмовах. Боязкий, нервовий, з бажанням вислужитися і з атрофованим почуттям власної гідності: «Я думал, что не может быть ничего хуже. Но потом я увидел Оксану. Скажу честно, мне не было так страшно, даже когда я выводил тысячу пленных через минное поле».

Трішки гірше з Лукашенком, бо пародіям на його «а я вам сейчас покажу, откуда на Беларусь готовилось нападение» – нема ліку. Переважно цей стендап диктатора вставляють у різні сцени із фільмів чи програм і майже щоразу це смішно через ефект несподіванки. Лукашенко у виконанні Великого і, головне, сценаристів – більш спокійний і передбачуваний: «Я уже молчу про то, как укрАинцы Нагасиму и Херасаки бомбили. Я это видел собственными усами. Находясь тогда в Японии на учениях с нашими войсками».

Загалом же сценарій «Байрактар News» якраз цим і визначається — передбачуваністю. Навіть у порівнянні з тим же «Вечерним кварталом». Складається враження, що програма робиться у дуже стислі терміни, бо жарти досить не пропрацьовані. Часом навіть не розумієш, що жарт – це жарт. Наприклад: «Ми не якісь там пропагандистські фейк ньюз, а “Байрактар News”». Або дотепи будуються на вже геть тривіальних схемах. Наприклад: «Вот уже больше месяца российские войска проводят блестящую двухдневную операцию по взятию Киева».

Є поширена думка, що гумор важко критикувати, бо це явище дуже індивідуальне і навіть інтимне. Комусь смішно таке, комусь — зовсім інше, тому суперечки не мають ссенсу. Проте так можна сказати майже про що завгодно. Жарти теж піддаються аналізу, бо нерідко створюються за певними схемами і на конкретну аудиторію.

«Кварталівський» стиль – це типовий КВК; він, безумовно, має право на життя, але у певний момент цей формат почав домінувати в Україні, а надто — на телебаченні, практично витіснивши усе інше. Більш, скажімо так, інтелектуальне та експериментальне. Проблема доповнювалася ще й ідеологічними моментами, про які вже йшлося вище. Не лише гумористичні шоу, але і серіали «Кварталу 95» були орієнтовані на Росію і українців із сентиментом до цієї країни. Ба більше – героями зі знаком «+» цього контенту часто були персонажі, яких зараз Євген Кошовий та Олександр Пікалов нещадно висміюють.

Апогей цього принципу можна яскраво бачити у серіалі «Свати». Це навіть не той варіант, коли українці знімають щось нейтральне, аби продати на два ринки. Абсолютно зрозуміло, що дії відбуваються в Росії, герої – росіяни, зі своїми культурними кодами, матрьошками, маслєніцами та буханням. «Свати» – серіал про орків, про хороших орків, своїх у дошку. Тамтешні персонажі — це типові «рашисти», яких нині в «Байрактар News» ненавидять. Валюха та Іван, якби ожили, то безумовно стали б героями знаменитих перехоплених розмов між російськими військовими та їхніми родичами. Вони б кричали у телефонну слухавку про «убивать хохлов» і «захвати мне шубу, миксер и стиралку», підтримували Путіна і раділи захопленню Херсона та блокаді Маріуполя. Причому обидва герої хоч і росіяни, але явно мають українське походження. Не лише через акцент, але й через бидлуватість, неосвіченість і простоту. Адже українці саме такі, правда? Хіба не фантасмагорія?

Ще більш абсурдний вигляд нині має історія з актором Фьодором Добронравовим, який відзначився підтримкою анексії Криму: півострів, на його думку, «повернувся у лоно Росії». Нагадаю, його слова потягли за собою цілу низку скандалів із забороною в’їзду до України, скасуванням цього рішення, намаганням заборонити самих «Сватів». «Кварталівці» та особисто Володимир Зеленський палко захищали своє творіння і виправдовували Добронравова. Ось що говорив тоді  президент: «Ви боретесь із тим, що людей об’єднує. Об’єднує мільйони телеглядачів усі ці довгі роки. Це український серіал. Якого біса, хлопці, ви там узагалі щось пропонуєте? Хто ви такі? Що ви зробили? Якщо ви – Служба безпеки України, турбуйтесь про безпеку України. Щоб вулицею можна було вільно пройти, щоб дітям було не страшно, а від “Сватів” поки ще ні одна людина не повісилась».

Ще один момент. В одному з випусків актор Станіслав Боклан aka Дід Стас розповідає казку «Свиня та собака». Він мовить про собаку, який жив на ланцюгу десь у самій клоаці під Брянськом. Собака символізує затурканий та здеградований російський народ. Одного разу ланцюг згниває і собака може бути вільним. Але замість утікати він заходить у хлів, бачить там голу сексуальну свиню («цицьок аж чотирнадцять штук») та злягається з нею. Згодом «у хліві, де так воня, з’явилось свиноцуценя», яке виросло в російського солдата. Між тим, пан Боклан знімався у серіалах «Папік» і «Свати», призначені для тих самих «свинособак». Віршик розійшовся по медіа із заголовками на кшталт «Боклан врізав по русні». Врізав так врізав.

Також Пікалов і Кошовий часто насміхаються з російського фейку про українські біолабораторії. Звісно, з такого ідіотизму гріх не пожартувати, втім є момент. Вигадки, що американці набудували у нас лабораторій з небезпечними експериментами, поширювали зокрема на і каналі «1+1», на якому до війни виходили шоу «Кварталу 95».

Усе це, звісно, дуже трагікомічно. Що робиться у цих людей в головах? Як вони самі собі пояснюють таку зміну риторики? Чи розуміють, що своїми ж руками долучалися до цієї війни? Хтозна. Може, як і Ірина Фаріон, вважають, що хотіли зруйнувати цю систему зсередини? І критикувати їх недоречно. Бо ж «орлиці не сповідаються перед гієнами». Тут мав би вийти Городничий зі словами «Чему смеетесь? Над собою смеетесь!». Завіса.

Хоча ні, не завіса. Є ще одне. Згадаймо ще раз тих комуністів, які у 1991 році перетворилися на патріотів. Їхня риторика про «любіть Україну» все ще відгонила комсомольськими зборами. Бо це лайно з себе так просто не витравити.

Так із «кварталівським» русофільством. В останніх випусках почала з’являтися російська ведуча Татьяна Лазарєва. Так, вона вже давно виступає проти тамтешньої влади, порядків і сповна відчула наслідки своїх слів. Начебто не була вона помічена і у висловлюваннях, які могли б якось не однозначно трактуватися. Хоча ми вже й навчені тим, що навіть дуже опозиційні росіяни візьмуть та і бовкнуть якусь дурницю. Як Борис Акунін про недоречність бойкоту російського книжкового ринку, бо ж прості росіяни ні в чому не винні. Чи Божена Ринська про те, що в Україну має з’їхатися інтелектуальна еліта з Росії і зробити тут ледь не культурну революцію своїм неймовірним генофондом.

Навіть якщо пані Лазарєва справді мала розум нічого схожого не говорити, це однаково не виправдовує її появу на національному телебаченні під час війни. Можливо, після перемоги – так. За певну кількість років. Проте як же це важко – ось так взяти і раптом відмовитися від цього постійного пошуку «хороших русских». Це ж майже неможливо – відірвати з м’ясом від себе це почуття «братського народу», з яким прожили десятки років. І, судячи з популярності російських експертів, блогерів та лідерів думок у наших медіа, перелаштуватися не в змозі мільйони українців. Навіть попри смерті, зруйновані будинки та долі. Тут мав би бути затяганий аргумент про Мойсея, який водив євреїв пустелею сорок років. Але не буде. Бо ще десять років ми можемо не витримати.