14 квітня був останнім днем, коли члени Української кіноакадемії можуть відзначити кращий, на кожну окрему думку, український фільм у кожній із двадцяти номінацій. Так формується шорт-лист П’ятої Національної кінопремії «Золота Дзиґа». Переможців оголосять на церемонії нагородження. Але для втаємничених більшою інтригою лишається формат її проведення. Знову онлайн, як торік, чи все ж таки кінематографічна спільнота радісно збереться наживо, як до карантину. Щодо потенційних лауреатів інтриги, як на мене, їх немає.

Як не було її всі ці п’ять років, включно з дебютним 2017-м. На першу «Дзиґу» претендувало в рази менше стрічок, та й номінацій було менше, ніж тепер. Об’єктивно на першу «Золоту Дзиґу» претендувала невелика кількість робіт, які потрапили у прокат протягом 2016 року, а до того вважалися такими собі «довгобудами». Тобто зйомки почалися до Майдану та російської агресії, зі зрозумілих причин зупинилися, далі виникли проблеми з курсом долара… Словом, пропозиція не залишала маневру для прогнозів. Більшість усього, що можна було в повнометражному кіно, забрала стрічка «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка. Решту — «Моя бабуся Фані Каплан» Альони Дем’яненко.

З кінця літа того ж таки 2017 року українські прем’єри пішли широким фронтом, нова українська стрічка з’являлася відтоді раз на тиждень. Потім — двічі. А станом на січень 2020-го між українськими фільмами в кінотеатрах почалася конкуренція — й це при невеликій, порівняно із країнами Європи, кількості залів на всю Україну.

Але все одно претенденти на головну професійну нагороду в царині українського кіно всю першу славну п’ятирічку зазвичай були передбачувані. Принаймні, в основних, найбільш очікуваних номінаціях, як-от найкращий фільм або найкраща чоловіча / жіноча роль у такому-то фільмі. Більша кількість кіно практично не збила прицілу тих, хто обирає та голосує. У жодному разі тут не йдеться про якусь, Боже збав, корупцію чи упереджене ставлення членів Кіноакадемії до якогось фільму, режисера, актора, продюсера або жанру. Із жанровим розмаїттям, до речі, в нас далі є проблеми, але предмету розмови це не стосується. Важливо розуміти інше.

А саме: від першої до п’ятої «Золотої Дзиґи» пройдено шлях, який дозволю собі пафосно назвати епічним. Створено стільки україномовних стрічок, скільки навряд було знято на всіх українських кіностудіях за весь радянський період. Причому як в СРСР, так і в незалежній Україні іншого фінансування для кіно, ніж державна скарбниця, не було й нема. Так, новий час доби має кілька прикладів незалежного, приватного інвестування в кіновиробництво. Але альтернативою підтримці Держкіно вони все одно не стали. Ба більше: вже перші спроби відбили в декого охоту знімати за свої.

Таким чином, фінансовий ресурс української кіноіндустрії все одно доволі обмежений. Відповідно, стрічок знімається більше, ніж п’ять років тому, — та їх усе одно мало. Тому всі фільми товчуться на одному полі й воюють переважно за одного глядача (спробу намалювати його портрет зробила ГО «Детектор медіа» у власному дослідженні. — Ред.). Натомість під прицілом критиків теж небагато стрічок. Їм, як і глядачам, не дуже є з чого вибирати. Хіба вибір у них різний. У одних — «Скажене весілля», в інших — «Атлантида». Але одне й інше належить до сегменту актуального українського кіно.

Кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський вже оглянув загал номінованих цьогоріч стрічок. Але зосередився на загальних тенденціях: у форматі «як було, як є, як буде, чим серце заспокоїться». Фінальна стадія голосування дозволяє виокремити однозначних фаворитів, так само, як це робилося перед кожною наступною церемонією. Вмикати тоталізатор і робити ставки немає сенсу, бо навряд хтось із кіноспільноти та причетних до процесу оскаржить дані нижче прогнози.

Отже, жодних сумнівів у тому, що найбільше шансів отримати «Золоту Дзиґу» за найкращий фільм мають згадана «Атлантида» Валентина Васяновича (підтримка Держкіно) та «Погані дороги» Наталки Ворожбит (підтримка УКФ). Обидві стрічки важливі для воюючої України, бо торкаються теми війни, але в обох випадках — непрямо. В «Атлантиді» — модель умовно мирного, точніше сказати — повоєнного майбутнього Донбасу. У «Поганих дорогах» — вплив війни на людей, частина яких в активних бойових діях участі не бере, живе поруч із війною й мусить робити на неї поправку. Сум ситуації в тому, що «Погані дороги» не потрапили через черговий локдаун навіть в обмежений прокат. «Атлантида» у прокаті побула.

Чи можна такі умови назвати нерівними? Не думаю. «Золота Дзиґа» не міряє фільми бокс-офісами, теж доволі умовними. Проте відзначена стрічка повинна мати бодай якогось незалежного глядача, хай на короткий час.

Пан Підгора-Гвязовський відзначив цікавий момент, котрий непрямо підтверджує мою правоту про «вибір без вибору». Він звернув увагу: серед 20 номінантів у категорії «Найкращий фільм» більшість — повнометражне документальне кіно. Хоча й тут пошанована «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик не така безальтернативна, як минулорічний безумовний фаворит «Співає Іванофранківськтеплокомуненерго» Надії Парфан. Реальну конкуренцію їй напевне складе «Юкі» Володимира Мули. Але й тут попри більшу пропозицію в царині документального кіно інтригу не надто потягнеш: «Земля блакитна…», швидше за все, стане найкращим у відповідній номінації.

Окремого абзацу потребує документальна стрічка «Зірка Давида Черкаського». На прикладі цього оригінального за формою біографічного фільму можна побачити причину кризи, яку переживає українська анімація. В часи, коли працював Давид Черкаський, вона була однією з найкращих в СРСР і безпомильно впізнавана, ідентифікована як власне українська. Не так за мовою, як за духом. Сьогодні — поодинокі спроби, які виглядають пророслу зелену травичку на згарищі. Шість позицій короткого метру, одна — повного («Віктор Робот»), і то більше зразок авторського, ніж індустріального підходу до анімації.

Ігрові серіали номінуються вперше за п’ятирічну історію «Дзиґи». Тут теж не марно робити ставки. Поставите на «Спіймати Кайдаша» Олександра Тименка — виграєте. Навіть попри наявність «Сексу, інста і ЗНО» Антоніо Лукіча, «Мами» Тараса Ткаченка та «І будуть люди» Аркадія Непиталюка. Стрічок, на які є чимало схвальних відгуків не лише від спільноти, а, що важливіше, від пересічних глядачів у соцмережах. Тут не полінуюся нагадати: потенційний лідер, та й п’ять із одинадцяти номінантів із переліку створені за підтримки Держкіно, Мінкульту та / або УКФ. Знову державні кошти рулять.

Де можливі інтриги, змагання й тоталізатор, так це в номінації короткого метру. А ще — в тих, котрі відзначають індустріальні ознаки: операторська робота, монтаж, візуальні ефекти, дизайн костюмів. «Толока», «Номери», «Віддана», «Безславні кріпаки», «Фортеця Хаджибей», «Тарас. Повернення», «Черкаси» — ось неповний перелік різних за значущістю та метою створення стрічок, які демонструють великий потенціал і кожна з яких (не названих тут теж) ладна задати тренди для подальшого розвитку індустрії. Звісно, якщо подальший розвиток не загальмується.

Звертаю увагу на важливий момент. Усі фільми, що були номіновані, отримали й цьогоріч отримають «Золоту Дзиґу», створені за підтримки Держкіно каденції Пилипа Іллєнка. Тут не прізвище посадової особи має значення, а насамперед позитивний процес, який відбувався. І помітний результат у вигляді масиву створеного кіно, всякого — художнього, документального, анімаційного, повного й короткого метрів. Об’єктивно маємо наочне підтвердження того, що кіно не знімається швидко і ще не всі запущені від 2016 року проєкти дійшли до глядача.

Що хочу цим сказати? А те, що дотепер, до п’ятої «Золотої Дзиґи», українське кіно має запас, який ризикує вичерпатися вже наступного, 2022 року. Боюся, аби 2023-го на «Дзиґу» було що номінувати взагалі. Або, за оптимістичними прогнозами, кількість номінантів знову стане такою, як на початку шляху – 2016-го. І прізвища очільників Держкіно значення не мають, якщо в Україні та світі виробництву фільмів завдав удару коронавірус. Поставивши на паузу почате й зупинивши розвиток не лише зародкових, а й сильних індустрій. Який вихід знайде Держкіно — буде видно, сподіваюся, ближчим часом. Тішить, що П’ятнадцятий пітчінг уже оголошено. Тобто процес іде.

Наостанок: чого би хотілося особисто мені, якого результату від «Золотої Дзиґи» очікую я. Незалежно від того, хто отримає статуетку чи кілька, кожен окремий фільм має значення й вагу лише тоді, коли його дивляться глядачі в кінотеатрах. Купивши квиток у касі. Українському кіно потрібен той вплив на широкі маси, така сама відомість, який мало й має дотепер кіно радянське. Звісно, краще такий вплив, як голлівудське. Але в обох випадках мільйони українців повинні мати змогу дивитися своє кіно в кінозалі свого міста чи містечка. Адже кіно мусить вийти за межі суто корпоративних, фахових інтересів та оцінок. Ну, а на «Золоту Дзиґу» в Україні зацікавлені громадяни мали би чекати з таким самим трепетом, як «Оскара».