Covid-19 — не перший виклик для українських медіа за останні роки. Однак коронавірус — явище нове і глобальне, а отже журналісти й керівники ЗМІ змушені витягувати на поверхню свій стратегічний ресурс можливостей.

У кризових ситуаціях психологи дають кілька порад, щоби стресова ситуація не почала управляти людиною. По-перше, повернути реальність на фізичному рівні (пострибати, поприсідати) й відчути землю під ногами. По-друге, згадати свої точки опори — і продовжувати робити те, що робив завжди, те, що сам контролюєш. І зрештою, скласти власний «список Робінзона» — зосередитися на тому, що маєш, на противагу тому, чого бракує.

Керівники розмовних та музичних радіостанцій, телевізійних каналів та холдингів, які стали учасниками спецпроєкту «Медіа vs Covid-19», підтвердили: все це прямо стосується діяльності кожного ЗМІ, кожної редакції. Сьогодні досвідом кризового менеджменту, долання нових викликів карантинної доби, а також власними знахідками позитиву діляться очільники інформаційних інтернет-платформ України:

Олександр Харченко — генеральний директор НІА «Укрінформ»,

Інна Кузнецова — головна редакторка Київського бюро «Радіо Свобода»,

Мирослава Гонгадзе — керівниця та головна редакторка Української редакції Всесвітньої служби «Голос Америки»,

Севгіль Мусаєва — головна редакторка інтернет-видання «Українська правда»,

Олег Базар — головний редактор інтернет-видання LB.ua,

Олеся Бацман — головна редакторка інтернет-видання «Гордон»,

Борис Давиденко — головний редактор інтернет-видання Liga.net.

Пряма мова учасників проєкту подається мовою оригіналу.

1. Що було найскладнішим для вашого медіа в перші дні й тижні появи в Україні коронавірусу і, зокрема, після введення карантину? Як помінявся контент вашого ЗМІ? Що втратила і що здобула аудиторія?

Олександр Харченко: Два Майдани навчили нас, що в будь-який момент у ЗМІ може виникнути потреба в дистанційній роботі. Сайт у нас порівняно новий — із 2016 року, виробничу систему ми оновили на початку 2019 року — тепер у ній можна працювати з будь-якого місця, де є інтернет і хоча би планшет чи смартфон. Із деякими іншими підрозділами, які забезпечують роботу агентства, було складніше, але методом мінімозкових штурмів та «наукового тику» все налагодили. Тому особливих труднощів із переведенням насамперед творчої частини агентства на дистанційну роботу не було.

Цілком природно, що в першу декаду карантину тема коронавірусу займала, мабуть, 80 % нашої уваги. Але ми стежили за активністю аудиторії і бачили, що саме ця тема й цікавила її найбільше. Що здобула наша аудиторія — конструктивні матеріали, базовані на думках справжніх фахівців: вірусологів, епідеміологів, інфекціоністів.

Тепер усі вже потроху оговталися й тематика розширюється. Відбуваються онлайн-брифінги — і політичних сил, і державних органів. Мінус такого спілкування — що спікери можуть не відповісти на письмово поставлене запитання, проігнорувати його. Крім того, без живого спілкування із ньюзмейкерами, звісно, немає можливості для наполегливого журналіста уточнити позицію, «дотиснути» того самого ньюзмейкера додатковими запитаннями, щоб отримати відповідь по суті. Безумовно, втратила аудиторія і в тому, що читачі позбавлені репортажних моментів, живих деталей у жанрах, де вони зазвичай присутні в «мирний», докоронавірусний час.

Інна Кузнецова: Мабуть, найскладнішим було прийняття того, що сталося. Керівники тижневиків підраховували, що запасу вистачить максимум на дві-три програми, а як бути далі? Частина журналістів сайту, робота яких передбачає змінний графік, і до епідемії могла іноді працювати з дому, тож тут усе було відносно просто, а от тим, хто робить аудіо- чи відеопродукт, довелося значно важче. Але на сьогодні радіостудіями для когось слугують хатні гардеробні, а відеоблоги майстерно записуються в домашніх вітальнях чи кухнях, там же й монтуються. Багато інтерв’ю та коментарів записуються через Skype, Zoom чи LiveU. Але практично щодня в нас і стрими з вокзалів, базарів, із-під лікарень, церков, гуртожитків, у яких виявили інфікованих.

Тема коронавірусу, що називається, супроводжує нас майже скрізь. Новини здебільшого про нього ненависного, людські історії — це розповіді про лікарів, які працюють з інфікованими, чи розповіді тих, хто вилікувався. Ми не перестали говорити про війну, але почали розповідати, якою є ситуація з коронавірусом в армії, на передовій, на територіях окупованого Донбасу чи Криму. Як пандемія впливає на ведення бойових дій? Коли зможуть потрапити додому люди, які стали вимушеними безхатьками через закриті КПВВ? Відповіді на ці запитання можна почути в ефірі проєкту Радіо «Донбас.Реалії». Карантину в так званій ДНР присвятив одну зі своїх програм і телепроєкт. Наші журналісти пройшлися Донецьком і показали, як епідемія вплинула на життя людей по той бік лінії розмежування. Яка там ситуація з харчами, медикаментами, лікуванням.

В той же час колеги з інших проєктів збирали інформацію в усіх регіонах, опікуючись долями важкохворих, які через зупинку міжміського транспорту не могли дістатися до лікарень у столиці чи обласних центрах на процедуру гемодіалізу чи хіміотерапію. Інтерв’ю з високопосадовцями, чи то міністр закордонних справ чи освіти, столичний голова чи предстоятель церкви — теж так чи інакше пов’язані з пандемією. За життям, що вирує довкола Міністерства охорони здоров'я, майже від самого початку карантину спостерігали «Схеми».

Водночас програма «Донбас. Реалії», в якій заявочні сюжети не стосувалися Covid-19, за менш ніж тиждень від прем'єрного показу на ютубі набрала понад 1 млн 200 тис. переглядів, що свідчить про інтерес суспільства й до інших тем. Тому ми працюємо й над ними, особливо тими, які вважаємо «нашими». Збираємо спогади українців, чиї родини пережили розкуркулення, публікуємо фрагменти з майбутньої книжки Стаса Асєєва про перебування в «Ізоляції» в Донецьку. Не забуваємо про Чорнобиль, зокрема, зробили фільм «Чорнобиль. Зона. 21-й вік».

Через карантин дуже скоротилася кількість відряджень і, на жаль, не маємо зараз наших «Історій з Європи», це із втрат, хочеться вірити — тимчасових. Якщо дивитися на показники, як нас дивляться, читають і слухають, то аудиторія нашою роботою задоволена.

Мирослава Гонгадзе: Телевиробництво інформаційного продукту вимагає злагодженої роботи великої команди, де кінцевий результат залежить від внеску кожного й результат щодня видається на суд глядача. Колектив має працювати як злагоджений годинниковий механізм. Тому одним із ключових завдань у нас стало оцінити наші технічні та людські ресурси й визначитись, який продукт ми будемо у змозі виробляти в умовах карантину, а від якого, можливо, доведеться відмовитися.

Наступним кроком була підготовка протоколів роботи, тренування та відпрацювання нових механізмів та координація виробництва в онлайн-умовах та на ходу, бо паралельно треба було продовжувати щоденне виробництво. У нас зайняло приблизно три тижні, щоб відпрацювати нові протоколи. За цей час ми переробили графіку, створили нову концепцію програм та відпрацювали механізми начитки, монтажу, редактури та шляху розповсюдження продукту. Ми до останнього намагалися виходити в ефір зі студій, але зрештою довелося повністю перейти на дистанційну роботу. Мушу визнати, що команда впоралася суперпрофесійно і просто фантастично. Усі з ентузіазмом пристосовувалися до нових умов, допомагали одне одному з навичками, яких іншим могло не вистачати. Тренували одне одного. Колеги проявили свої найкращі якості у складних умовах, і я дуже пишаюся колективом і нашими видозміненими продуктами.

Нам вдалося не лише зберегти практично всі наші програми та інші продукти, ми почали виробляти більше. Значно побільшало замовлень на інтерактивні включення від партнерів. Ми отримали пропозицію співпраці й підписали контракти на використання нашого продукту із двома новими партнерами, трафік на нашому сайті збільшився вдвічі, значно зросли перегляди онлайн-продукту.

Оскільки в нових умовах репортери змушені працювати самостійно, щоб уникати контактів, тепер автори сюжетів представляють свої матеріали самі, й це збагачує програму. Глядач бачить обличчя за голосами — його довіра росте. Ми створили додаткові актуальні рубрики на сайті, почали писати більше блогів та оригінальних матеріалів.

Нам доводиться готувати програми до ефіру приблизно за дві години до їх виходу, що обмежує можливість подачі найгарячіших новин. Але ми намагаємося компенсувати це іншими живими включеннями та онлайн-ефірами.

Севгіль Мусаєва: Найскладніше те, що ми звикли працювати в офісі, в нас доволі сімейна компанія. Будь-які теми обговорювалися на місці, була певна координація між різними відділами. А з 16 березня всі перейшли на дистанційну роботу — з дому. Тому моїм першим завданням як керівника було вибудувати нові структури, взаємодію між людьми, які зараз не можуть працювати з офісу. Наприклад, ми домовилися про щоденні планірки в Zoom, аби визначатися з темами. Немає вже такого поняття, як щотижневе планування — є щоденне, а іноді планування декілька разів на день, коли стається щось надто важливе. Раніше теж доводилося визначатися із темами день на день, але зараз це трапляється частіше. Ми почали інтенсивніше працювати, і, звісно, зросло навантаження як на авторів, так і на редакторів. Роботи стало більше — й на це теж потрібно було налаштуватися.

У принципі, декілька перших днів не було інших тем, крім коронавірусу. Ми намагалися все відписати у швидкому темпі. Ввели формат щоденного дайджесту No time to die, роботу над яким розподілено між трьома людьми. Вважаю, це один із найякісніших дайджестів, які виходять не тільки в українській пресі.

Що втратив читач? Звісно, історії, які потрібно копати «в довгу». Нині потрібна реакція «тут і тепер», і деякі теми не можуть терпіти. Приміром, ми планували текст до річниці окупації Криму, а саме до річниці референдуму 16 березня. Втім, вийшов він лише наприкінці березня, тому що переносили й переносили, бо карантинні зведення, інші теми, пов’язані з корона-пандемією, були актуальніші за плановий текст чи спецпроєкт.

Регулярно виходять подкасти, також, зокрема, присвячені темі коронавірусу. І відео ми записували про те, як проходить карантин у місті. Натомість зараз ми позбавлені можливості подорожувати. Тому історії-репортажі з різних цікавих місць України тимчасово не можемо робити. Дуже складно кудись поїхати через карантин та інші обмеження.

Всі інтерв'ю відбуваються в Zoom на сторінці «УП». Єдине що, для запису інтерв’ю з генеральною прокуроркою Іриною Венедиктовою, міністром закордонних справ Дмитром Кулебою, в.о. директора ДБР Олександром Соколовим ми очно зустрічалися.

Олег Базар: Контент, звісно, змінився: в центрі уваги — епідемія, карантин і все, що з ними пов’язано. LB традиційно багато і якісно пише про охорону здоров’я (в цьому безсумнівна заслуга заступниці головного редактора Вікторії Герасимчук та її відділу), з початком епідемії ми намагаємося дати нашому читачеві якомога повнішу картину — без нагнітання паніки й без легковажного ставлення до загрози.

Втрати також є — ми змушені були скоротити витрати, зокрема, на гонорарний фонд, а тому текстів від наших позаштатних авторів стало відчутно менше. Особливо це позначилося на міжнародному відділі.

Є також об’єктивні складнощі, пов’язані з карантинними обмеженнями. Наприклад, інтерв’ю записані дистанційно — це зовсім не те. Інша якість розмови, емоції урізані, спілкування більш формальне. Тому іноді — у виняткових випадках — доводиться виходити з карантину. На початку квітня ми записали резонансне інтерв’ю з Ігорем Уманським, яке досі обговорюють у політикумі. Упевнений, у розмові через Zoom ми не отримали б і половини того, що вдалося витягти зі співрозмовника наживо.

Олеся Бацман: На работу нашей редакции карантин не повлиял вообще. Потому что мы изначально задумывались как виртуальная платформа — и в этом особенность интернет-издания «Гордон». Наши журналисты не ходят в офис каждый день, работая при этом 24/7. Они сидят по домам — не только в Киеве, а и в других городах Украины — и наполняют сайт «Гордон».

Я вообще считаю, что за таким форматом будущее организации работы редакции. Виртуальная редакция намного удобнее, чем «в живую», потому что имеет массу преимуществ в плане экономии времени и технических деталей. Единственная сложность — формат дистанционной работы требует большей ответственности, концентрации внимания, сосредоточенности. Потому что факт прихода из дому в офис помогает организму перестроиться и психологически включиться в работу.

У нас же работа и дом в одном месте. Но мы придумали для себя несколько мессенджеров и специальных программ, в которых создали кабинеты — и не только для работы, а и для того, чтобы отдохнуть: обменяться приколами, смешными моментами. При этом мы онлайн видим, кто работает и как выполняет свои задачи в течение смены.

До карантина этот формат так прижился, что редактор, который отгулял свой отпуск, мог поехать, скажем, в теплые страны по горящей путевке. Он просто предупреждал меня, что собирается лететь, и просил о сменах в определенные часы. Я шла навстречу, и редактор, сидя под пальмами с ноутбуком и безалкогольным коктейлем, совмещал приятное с полезным.

Что касается контента, наша центральная тема сегодня — коронавирус и все, что с ним связано. В первую очередь в Украине, а также в мире. Сейчас любое интервью, которое мы делаем, начинается и заканчивается этой темой. Потому что пандемия не только медицинский фактор — она стала фактором политики, экономики. Это явление поменяло уклад жизни стран и лучше любой войны разрушает устоявшийся мир и рассыпает границы или, наоборот, сплачивает людей. Но это не значит, что мы ушли от других тем, которые всегда освещали. Наш читатель и зритель не страдает от информационного голода, потому что мы и политику, и социалку, и культуру полноценно освещаем.

Для интервьюеров или блогеров, которые специализируются на формате интервью, карантин — золотое время, потому что расстояния сжались, схлопнулись, а затраты на производство контента стали нулевыми. Бери и делай! Кроме того, раньше спикеры могли относиться к интервью по скайпу недоверчиво: мол, это неполноценно, давайте лучше, когда вы прилетите к нам со съемочной группой или мы будем в Украине. Но коронавирус поменял и мышление, и границы, и вообще отношение к жизни и здоровью. И все с радостью соглашаются на скайп, даже самые известные спикеры.

У нас и до карантина были миллионные просмотры на каналах «В гостях у Дмитрия Гордона» и «Дмитрий Гордон». Но сейчас, когда люди вынужденно больше времени проводят дома, смотрибельность возросла существенно. Ютуб-канал «Дмитрий Гордон» получил «золотую кнопку» — преодолел миллионный порог по количеству подписчиков. «В гостях у Гордона» стремится к миллиону. Я недели три назад возобновила в ютубе проект «Бацман» (был перерыв в связи с рождением ребенка), и у меня уже 53 тысячи подписчиков, а интервью набирают сотни тысяч просмотров. Например, разговор с Андреем Илларионовым уже посмотрели почти миллион зрителей. Сейчас благодатное время давать интересную, важную информацию. И Дмитрий Гордон, и я пишем большое количество интервью. Каждый материал появляется на сайте «Гордон» в тексте и видеоверсии. Плюс новости, для которых интервью являются источником.

Борис Давиденко: Ми досить швидко відреагували саме на економічну кризу, бо ми медіа, яке працює на бізнесових засадах: намагаємося витрачати не більше грошей, ніж заробляємо. Найскладнішим було стрімке і непрогнозоване падіння рекламних доходів: рекламодавці почали знімати бюджети, відміняти кампанії. За декілька перших тижнів коронавірусу в Україні ми втратили близько половини підтверджених рекламних доходів. Безумовно, це був найбільший виклик — як реорганізувати роботу редакції, де знайти нові джерела фінансування, щоби продовжити працювати. Немає грошей — немає роботи.

Ми непогано впорались із цим викликом. Знайшли нових клієнтів-рекламодавців. Почали співпрацю з низкою фондів, що підтримують ЗМІ. Особисто для мене головне досягнення — запуск donation, співфінансування Liga.net читачами. Понад 3000 осіб нас підтримало — це надихає.

Ми читацько орієнтоване ЗМІ: крім важливих речей, пишемо те, що цікаво нашій цільовій аудиторії. Справді, у березні безумовною топтемою був коронавірус. Ми зробили декілька спецпроєктів, спецтем, головних новин за темою, даш-бордів — дуже багато було контенту щодо пандемії. Але у квітні бум цікавості до теми спав. Наразі люди більше цікавляться матеріалами про економічні наслідки коронавірусу: як це вплине на бізнес, якими можуть бути втрати. Саме ці теми намагаємося зараз продукувати.

2. Які у вас є труднощі з добуванням інформації про коронавірус в Україні та світі? Яким джерелам та експертам найбільше довіряєте й чому?

Олександр Харченко: Маємо широку базу контактів — тому й можемо давати нашим читачам думки різних експертів. Труднощі в нас виникли лише зі зв’язком із лікарями-практиками. Вони відмовляються говорити, але це і зрозуміло в умовах епідемії, мусять обирати — чи після тяжкого чергування поспати й побути з родиною, чи говорити із журналістами. Карантинні заходи позбавили наших фотографів можливості знімати в медичних установах, у військових частинах, у зоопарках. Люди на вулицях теж досить агресивно реагують на людину із фотокамерою — особливо коли йдеться про порушення правил карантину.

Інна Кузнецова: Оскільки ми міжнародна редакція, то з інформацією про коронавірус у світі, жодних проблем, встигали би перекладати. Значно гірше з окупованим Донбасом і Кримом. Повної картини про кількість інфікованих там отримати не можемо. Через карантин люди, які допомагають нам висвітлювати життя у Криму, не можуть вийти з дому, щоби щось відзняти чи сфотографувати, а це означає менше можливостей перевірити правдивість того, що каже підконтрольна Кремлю кримська влада, відповідно менше контенту. Не можна сказати, що легко отримати коментарі по суті чи відповіді на деякі запити від МОЗ стосовно забезпечення лікарень. І не все можна списати на безумовну зайнятість.

Ускладнилась і робота розслідувачів, бо багато джерел на карантині без доступу до даних. Для тих посадовців, хто уникав спілкування із пресою, карантин став додатковою можливістю відмовити в інтерв’ю чи коментарі або не пустити знімальну групу на об’єкт. І якщо раніше журналісти могли «піймати» потрібну особу в кулуарах Верховної Ради чи на якійсь конференції, форумі, то тепер такої можливості немає. Але наші репортери іноді й черевичка ладні загубити, аби дістати інформацію.

Джерела — офіційні і власні, експерти — перевірені. Фактчекінг здійснюється, міфи розвінчуються.

Мирослава Гонгадзе: Ми користуємося головними світовими інформаційними ресурсами але часто йдемо до джерел. Розповідаємо людські історії з перших уст. У нас практично не виникало проблем з отриманням інформації. Про коронавірус намагаємося розмовляти з фахівцями, лікарями, хіміками, науковцями.

Севгіль Мусаєва: Звісно, ми користуємося офіційними даними МОЗ України. На сайті «Української правди» є інфографіка, яка в режимі реального часу показує не тільки статистику зараженості й захворюваності в Україні, але і всесвітню. Статистику беремо на сайті Johns Hopkins University, і вона оновлюється. Таке технічне рішення також вважаю одним із найкращих на українському медіаринку.

Щодо отримання інформації з різних джерел, МОЗ — відкритий, про закупівлі також можемо отримати інформацію. Взаємодіємо з органами місцевої влади, яка розповідає про свої дії. Якоїсь великої проблеми з отриманням інформації не було.

Олег Базар: Є певні труднощі в комунікації з МОЗ.

Контакти з експертами з питань охорони здоров’я в нас давні й тісні. Їм і довіряємо — людям, які працюють у цій сфері давно.

Цифри беремо з офіційних джерел — МОЗ, Центр громадського здоров’я.

Інформацію про світ — із закордонних медіа, наприклад, The Guardian, New York Times. Наукові публікації — у профільних виданнях.

Олеся Бацман: У нас нет трудностей по добыванию информации. Главное — работать с первоисточниками и не ссылаться на сомнительные каналы, анонимные источники либо же СМИ, которые не заслуживают доверия. Плюс отслеживать мотивы ньюзмейкеров, которые говорят о социально важных событиях: кто этот спикер, зачем ему это нужно. Что касается эксклюзивов, сейчас у нас намного больше комментариев и интервью с людьми, связанными с медициной, в частности вирусологией, фармацевтикой.

Мы готовим серию интереснейших публикаций, работая с первоисточниками в Китае, в англоязычной прессе — американской, британской — по самым важным новостям. Например, правда ли, что создателем коронавируса является Чарльз Либер, доктор из США, насколько он мог быть к этому причастен? Учитывая, что гибридную и информационную войну никто не отменял, коронавирус тоже становится фактором для манипуляций, конспирологии, фейков. Поэтому мы взялись делать, по сути, свои расследования. Среди них — фантастическое расследование об ученной Ши Джэнли. Ее называют «китайской летучей мышью» и, по одному из источников, тоже считают автором коронавируса.

Таким образом, мы снимаем напряжение в обществе и даем понять, что из информационных вбросов правда, а что ложь. Если сравнить профессию врача и профессию журналиста, журналист тоже влияет на жизнь и здоровье человека. Но все-таки — опосредованно. А когда журналисты пишут на медицинские темы, работают с таким смертельным вирусом, как Covid-19, эта цепочка укорачивается и ответственность журналиста возрастает. Поэтому просветительская работа в украино- и русскоязычном пространстве, связанная с этой темой, очень важна.

Период прихода в нашу жизнь коронавируса можно разделить на несколько этапов. Когда правительство только вводило карантин (одно из немногих своевременных и правильных действий власти), я выступала на «1+1» в программе «Право на владу». Тогда в обществе, особенно в соцсетях, был вал комментариев: «Да какой карантин! Нет никакого коронавируса! Это все под диктаторство делается». Я тогда говорила, насколько в первую очередь важна информационная работа с населением, чтобы люди поняли опасность пришедшей угрозы. Чтобы научились новым правилам жизни: мыть руки, носить маски, дезинфицировать продукты, придя из магазина. И журналистам нужно было потратить время, чтобы каждый человек получил и усвоил эту информацию.

На нынешнем этапе мы уже это не обсуждаем. Даже маленькие дети знают, почему мы ходим в масках, почему ничего нельзя трогать и нужно дезинфицировать руки. Мы быстро смогли перестроиться. И это уже второй этап информационной работы с коронавирусом.

Будет и третий, когда мы постепенно будем выходить из пандемии, возвращаясь к нормальной жизни. Привыкать к тому, что кто-то поцеловал кого-то при встрече или пожал ему руку. У нас в глазах «мультики» будут возникать, микробы светиться, как в фильмах об историях заражения.

Борис Давиденко: Я, на жаль, рідко задіяний до збору первинної інформації. Але можу сказати з досвіду наших журналістів: з інформацією були складнощі. МОЗ і лікарні спочатку не давали дані щодо кількості хворих, оснащення лікарень, ми витратили три тижні, щоб отримати ці дані, проте вони були неповні. Дещо іронічно, але потім уряд зобов’язав лікарні публікувати ці самі дані і зробив їх публічними.

Проблеми є навколо бізнесової інформації. Наприклад, у МОЗ нам так і не сказали, з ким підписали контракт на виробництво ПЛР-тестів на Covid-19, — і це було досить дивно.

Щодо інформації у світі, то проблема не у відсутності, а в кількості — її забагато. Але на Liga.net працюють компетентні профільні редактори, які відбирають її. Вони дають собі раду і знаходять достовірну інформацію. У нас навіть була серія перекладів-переказів найавторитетніших досліджень найбільших лікарень світу. Одна з причин, чому ми це робили, — ми могли відрізнити авторитетні джерела від будь-яких інших.

3. Які напрацювання, інсайти у спілкуванні з колективом у цей час для вас найцінніші? З чим поки не вдалося впоратися? Що би ви хотіли запитати в колег або про що попросити їх?

Олександр Харченко: Карантин дуже чітко показав, на кого з колег можна беззаперечно покластися, буквально 24/7. І показав, без кого точно агентство може обійтися :) Водночас, — і це найбільший виклик, — те, що комунікації з колегами відбуваються постійно, розмиваються поняття «робочий час» і «вихідні дні». І тут головне — знайти баланс між роботою й відпочинком, щоб не спричинити ефект «вигорання» у найкращих співробітників.

Інна Кузнецова: Може комусь це видасться дивним, але в нас у редакції респіратори, маски й санітайзери з’явилися до того, як вони стали дефіцитом, бо ми бачили, як розвивається ситуація в Італії, й закупили все до початку карантину. Тож уже з першого його дня всі групи були забезпечені базовим захистом, приміщення провітрюються й дезінфікуються. Комунікація дещо сповільнилася, те, що раніше можна було сказати колезі в ньюзрумі, тепер треба як мінімум написати в якийсь із месенджерів, а іноді подивитися, хто в даний момент на зміні. Але з’явилася злагодженість, згуртованість, співпереживання. Скажу по секрету, під час карантину в нас навіть виник співочий гурт. Хто вдома, хто в офісі записали онлайн чудову веснянку.

Головний офіс «Радіо Свобода» розробив докладні правила для роботи журналістів та операторів у полі під час пандемії, також є чіткі інструкції, як готувати мультимедійний контент вдома. Крім цього, колеги діляться досвідом роботи в подібних обставинах в інших країнах. До слова, ми продовжуємо знімати й за кордоном. Наші колеги в Чехії підготували десятки репортажів, зокрема, як коронавірус вплинув на роботу європейських журналістів.

Мирослава Гонгадзе: Дистанційна робота потребує більшої уваги до окремих членів команди. Ми всі перебуваємо під неймовірним стресом, і важливо підтримувати постійний контакт. На тижні, поза щоденним вирішенням поточних питань, я намагаюся поговорити наодинці з кожним членом команди. Ми тепер також збираємося на редакційні наради не раз, а двічі на день, щоб не лише спланувати роботу, але й підтримати, підбадьорити одне одного, почути думки, ідеї, переживання колег. Другу нараду під кінець дня ми називаємо «Happy Hour», це для нас така собі година вдячності й підтримки одне одного. Паралельно мені доводиться працювати і зі своїм менеджментом і задовольняти численні вимоги керівництва, вирішувати бюджетні питання, програмування, звіти, запити. Визнаю, що від мене це вимагає неймовірних організаційних та емоційних ресурсів і приходить відчуття вигорання. Щоби зняти стрес, намагаюся ввечері хоча би п’ять-шість кілометрів пройти чи пробігти в парку поряд із домом.

Севгіль Мусаєва: Жоден Zoom, Skype, Facebook-Messenger не замінить реального спілкування. І саме цей дефіцит живого спілкування дуже відчутний. В офісі все було б набагато швидше і краще. І взагалі треба працювати в редакції — це найголовніший висновок. Так, вдома на карантині можна встигнути багато речей, але відсутня взаємодія з колегами, можливість обговорення матеріалів на місці. Це важливий елемент роботи. Вважаю, ми ефективно побудували роботу за допомогою Zoom, і щоденні планерки результативні, але загалом реальне спілкування є реальне спілкування.

Друге те, що, на жаль, через фокусування на темі коронавірусу поза нашою журналістською увагою лишилися деякі аспекти життя. Хоча ми намагалися писати і про «антиколомойський» закон, про те, що відбувається у владі, про інші речі, але все одно попит на певну інформацію не вдалося покрити. Ці аспекти були би краще висвітлені в час поза пандемією. Людям якраз цікаво не тільки про коронавірус читати. Але був надзвичайний попит на пояснення багатьох тем щодо коронавірусної пандемії. Ми по два-три тексти на день писали. Скажімо, вранці на «УП» виходить інтерв’ю Уляни Супрун, а потім суворішають правила карантину — й це потрібно висвітлювати, пояснювати людям численні складні речі. Березень був божевільний, у турборежимі пройшов. У квітні все значно легше.

Команда «УП» доволі ефективно пропрацювала цей період. На межі можливостей, звісно. Тримати це не можна довго. Варто розуміти: ми біжимо марафон, а не спринтерську дистанцію. А виходить, перші 20 км ми пробігли у спринтерському темпі. Зараз потрібно себе трохи поберегти. Є межі людських можливостей.

У мене особисто шалено багато роботи. Хтось на карантині дивиться серіали, а я не маю часу навіть зробити зарядку. У моєму нормальному житті було значно більше часу на себе.

Запитань до колег немає — складний період в усіх. Єдине, хочеться сказати, щоб не нагнітали паніку. Іноді медіа використовують підходи, які людей ще більше пригнічують, вселяють страх, тривожність. Ми, навпаки, намагаємося заспокоїти людей, вселити надію, показати, як пережити цей період з найменшими втратами.

Олег Базар: Ми пішли на карантин на кілька дні раніше, аніж країна загалом, — за кілька днів до урядового рішення редакція LB.ua перейшла на дистанційну форму роботи. Ми багато писали про поширення хвороби в Китаї, а згодом і в країнах Європи, тому рішення про карантин для нас було очевидним. Зробити це було доволі нескладно — ми невеликий, гнучкий колектив, який уміє за потреби швидко перебудувати свою роботу. До речі, й до карантину значна частина планування / обговорення відбувалася онлайн. Тому якихось радикальних змін у роботі поки не бачу. Окрім уже згаданого — неможливість спілкуватися з ньюзмейкерами, героями публікацій наживо. У нашій роботі це критично важливо.

Страшенно бракує і спілкування з колегами з інших медіа. Мені здається, зараз усі трохи розгублені, закрились у своїх окремих мушлях. А саме час ділитися своїм досвідом, якимись цікавими рішеннями, ходами. Можливо варто раз у тиждень чи двічі на місяць, робити якісь закриті обговорення, круглі столи etc.

Олеся Бацман: Когда я отвечала на первый вопрос, я не лукавила. Ничего не поменялось с точки зрения физических факторов в работе, поэтому и на психологию отношений это не влияет. В плане отношений в редакции у нас все хорошо. Сотрудники издания «Гордон» изначально заточены на работу на дому, поэтому для них карантин стал меньшим стрессом, чем для тех, кто впервые столкнулся с дистанционным рабочим графиком. Коллегам сейчас не нужно каждый день думать, что надеть, как успеть накраситься, собираясь на работу. Для наших сотрудников все это тоже актуально, но в личной жизни, в общении с друзьями. Для них это не связано с тусовкой в коллективе. У нас тусовка виртуальная. Наши совещания проходят в Facebook, Slack, мы к этому привыкли и нам комфортно.

Борис Давиденко: Сьогодні 40 співробітників Liga.net — журналісти й редактори — працюють дистанційно з дому. Мені не подобається віддалена робота — я люблю людей, люблю з ними спілкуватися, дивитися в очі, потискати руки. Тож колегам з інших медіа хотів би поставити запитання: «Як підтримувати креативність на відстані?». Для мене креативність — це все ж таки спільний процес, потрібна взаємодія. Віддалена робота не нівелює можливість спільної творчості до нуля, але зменшує її. Немає цього відчуття спільності. Хоча журналістика — 90 % ремесла і 10 % креативності, тобто проблема не є зовсім критичною.

Разом із тим технічно ми були готові до дистанційної роботи. У нас робоча комунікаційна платформа — teams, всі журналістські сервіси доступні онлайн. Тому, з одного боку, проблем немає, і перші тижні карантину продуктивність була навіть трохи вища — не через віддалений режим роботи, а тому що журналісти відчували свою відповідальність — розповісти людям, що відбувається. Але я би не хотів, щоб це затягнулося на місяці, щоб ми переходили цілком на віддалену роботу. Мені потрібне живе спілкування.

4. Чи є у вас час займатися стратегічними завданнями свого медіа, ініціативами на рівні законодавчого врегулювання медіаниви? Яких форм набула громадська діяльність?

Олександр Харченко: Намагаємося. Хоча, відверто, складно думати про стратегічні питання, коли не знаєш, що відбуватиметься в найближчі пару тижнів. Тож деякі ініціативи, які займали нашу увагу в другому півріччі 2019-го і на початку 2020-го, поставили на паузу. Над посиленням деяких важливих аспектів розвитку (адаптація українського контенту для іноземних версій — у нас, нагадаємо, є англійська, німецька, французька, іспанська, польська, японська, СЕО-оптимізація та інші) працюємо.

Інна Кузнецова: Стратегічні завдання ніхто не скасовував, просто до них ще додалися непередбачені коронавірусні. Хоча «виходи в люди» обмежені офісом, часу стало значно менше, а питання законодавчого врегулювання медіаниви, схоже, і без нас стали на паузу.

Мирослава Гонгадзе: Так, ми справді на ходу змінюємось, і в цих умовах кризи з’являються ідеї, нові проєкти, плани, які будемо втілювати. Вся решта діяльності — на вихідні.

Севгіль Мусаєва: Для мене як головного редактора виклик у тому, що доводиться багато працювати в турборежимі, навантаження — велике, а ще потрібно займатися стратегічними питаннями. Бо медіа дедалі глибше опиняються у складному становищі, в тому числі фінансовому. Рекламний ринок драматично зміниться. Тож потрібно шукати нові шляхи монетизації, способи сталості. І ми думаємо, як зробити ці наслідки м’якішими для редакції.

Адже найбільша цінність будь-якої журналістської організації — колектив. У різних проєктах «УП» сьогодні працює більше 50 людей. Ми, звісно, хочемо подавати «УП» й далі, нікого не звільняючи, хочемо зберегти команду в тому вигляді, якою вона є зараз. А це потребує зусиль. У нас є конкретний антикризовий план, за яким ми рухаємося. Зокрема, створення читацької спільноти, налагодження відвертішого діалогу з аудиторією. Тому що, як я вже розповідала «Детектору медіа», тренд журналістики майбутнього — це вибудовування горизонтальних стосунків з читачем.

Щодо громадської діяльності, ми беремо участь у журналістських обговореннях. Законодавчі ініціативи медіасфери зараз поки ніхто не просуває, парламент теж орієнтований на інші речі. Але, як прийде час медійних рішень, звісно, ми будемо реагувати, знову писати про це.

Олег Базар: Стратегічним плануванням потрібно займатися завжди — що б не відбувалося довкола. Хоча зараз у нас, як і у всіх, відбувається щонайменше корекція стратегій. І головне завдання дещо інше, аніж кілька місяців тому, — вижити.

Олеся Бацман: У нас хватает времени на все. Мы параллельно работаем над тем, что хотим усовершенствовать. И эти процессы не пересекаются. Оперативная работа идет своим чередом, коронавирус вносит свои тематические коррективы, но мы стандартно, на своих рельсах, занимаемся стратегическими вопросами, планированием, редизайном.

Когда у меня берут интервью, я также прекрасно выхожу в эфир по скайпу. Просто, если раньше я тратила время на то, чтобы доехать на телеканал, гример вкладывал в меня свое время, то сейчас я экономлю время на дорогу и крашусь сама.

Законодательных инициатив в нашей профессии напрямую касается, например, мое интервью с Александром Ткаченко. В разговоре мы активно обсуждаем его законопроект «О медиа», который я одной из первых раскритиковала, рассказав по пунктам, почему он, если станет законом, даже не угрожает свободе слова в Украине, а убивает ее. Почему он в первую очередь ущемляет интересы интернет-СМИ, блогеров, ЛОМов — лидеров общественного мнения, которые имеют в соцсетях большое количество подписчиков. Почему этот документ абсолютно антиконституционен и не может в XXI веке с точки зрения духа и демократии быть принят в Украине и функционировать. В интервью Александр Ткаченко отвечает на все мои вопросы.

Борис Давиденко: Те, що ви називаєте стратегічною діяльністю, моє пріоритетне завдання. Я сильно залучений в пошук нових джерел фінансування. Тобто це не питання часу, а мій прямий обов’язок. Я не лише тексти редагую. Всі медіа, які успішно переживуть цю кризу, вийдуть з неї трохи оновленими. Наскільки і як зможе оновитися наша редакція — якраз у процесі обговорення.

На жаль чи на щастя, я не є експертом законотворчої діяльності, завжди був залучений до цього процесу досить ситуативно. Громадська діяльність, так: я член Наглядової ради ГО «VoxUkraine» — і моя залученість в цю роботу не послабилася.

5. Можливо, ви складали так званий список Робінзона — те, що у вас є (на противагу тому, чого вам бракує)? Вже можна робити перші висновки: що зрештою вас утримує на плаву? Які ваші професійні точки опори на сьогодні?

Олександр Харченко: Нам пощастило мати найбільшу кореспондентську мережу в регіонах і за кордоном, тому подаємо багато ексклюзивної інформації, якої не мають інші медіа. Відповідно — збільшилося цитування наших матеріалів. Значно зросла відвідуваність сайта — але це, мабуть, відбувається з усіма медіа. Думаю, цей сплеск скоро піде на спад: так було під час і після Революції гідності.

Що нас утримує на плаву? Думаю, наша репутація, довіра колег і читачів.

Інна Кузнецова: У нас є робота, багато роботи. Мало хто з нас може похизуватися рецептами страв, які почав освоювати на карантині, хіба лайкнути те, що готують інші. Тим, хто працює в полі, іноді доводиться спілкуватися з великою кількістю людей, іноді таких, що не хочуть дотримуватися карантинних норм. Непросто працювати в респіраторі тривалий час, але всі розуміють важливість нашої журналістської місії. Як би нас, журналістів, не хаяли, але без якісної інформації мало хто обходиться. І це дає нам крила.

Мирослава Гонгадзе: Мене тримає розуміння потреб аудиторії, інтуїція на новини, переконання, що з кожного лимона треба зробити лимонад. А також команда, її правильний підбір, інвестиції в команду. Це головний ресурс успіху.

Севгіль Мусаєва: Для мене точки опори — це розуміння важливості роботи, яку ми робимо. «Українську правду» за березень прочитали 14 млн людей, і для мене це велика відповідальність перед читачами. Звичайно, хочеться працювати ще краще, хоча команді буває дуже складно.

Олег Базар: У нас є дружний, професійний колектив, який пережив разом не одну кризу. Вірю, вистоїмо й зараз.

Олеся Бацман: Карантин не повлиял на меня в профессиональном плане никак. Разве что работы стало больше. А любое увеличение работы в журналистике — это для меня рост интереса и увеличение возможностей соприкоснуться с нестандартными, незаурядными людьми.

Борис Давиденко: Скажу банальні речі, але це справді так: люди, їх професійна якість мають значення. У нас був добре сформований, злагоджений колектив. Усі відповідально поставилися до ситуації, і в перші тижні працювали навіть більше, бо вони професіонали — розуміли й відчували, що їх робота потрібна суспільству прямо зараз.

Ніякого «списку Робінзона» не було — вперше про такий чую. Але в цілому команда, якщо вона є, якщо вона спрацьована, може здолати більше, ніж група людей, які працюють заради зарплати. «Ліга» — це команда.

6. Насамкінець запитання філософське: яку енергію ви особисто отримуєте від кризи, від цього хаосу? За що ви можете подякувати коронавірусу, його появі?

Олександр Харченко: Все, що не вбиває нас, робить нас сильнішими.

Інна Кузнецова: Бажання дякувати пандемії в мене не виникало. Вона принесла тривогу в наші домівки й наші голови. І не знаємо, коли зможемо зустрітися в офісі всі разом, а не по черзі. Ми почали цінувати живе спілкування. Одна моя приятелька каже, що завжди треба знайти привід і похвалити себе. Мені це ніколи не вдавалося, сьогодні я хочу повторити за нею «ми молодці». Бо наша робота вийшла на новий рівень складності. І ми його подолали.

Мирослава Гонгадзе: Для мене проходити фундаментальні кризи не нове, а всі попередні випробування загартували й дали силу рухатися. Ця ж криза відфільтровує наші бажання й потреби. Вона зробить нас і світ ефективнішими і, зрештою, думаю, очистить від непотребу, якого в нормальних умовах нам важко позбутися. Це стосується всього: речей, людей, процесів, послуг. Сподіваюся, ми зможемо бути «більш присутніми» у своєму житті, отримувати насолоду від простих речей «тут і зараз», діяти сьогодні, не відкладаючи це на завтра. Бо завтра може і не настати.

Севгіль Мусаєва: Ми живемо в дуже щасливий час, незважаючи на численні складності. Я в усьому намагаюся віднайти позитив. І в цій ситуації він полягає в тому, що ми є свідками унікальної трансформації світу, суспільства. Це історичний час. Жити в такий період, ще й мати можливість описувати цю реальність — це дуже цінно.

Олег Базар: Я не отримую енергію від цієї кризи і тим паче не готовий дякувати за щось коронавірусу. Епідемія і зараз, як і раніше, в Середньовіччі чи Новому часі — це насамперед велика біда. І шукати в ній позитиву, чесно, не дуже хочеться. Тим більше, що спричинена епідемією економічна криза матиме серйозні наслідки для усіх нас. Українські медіа винятком не стануть — попереду в нас непрості часи.

Зараз дуже багато пишуть / говорять про те, що «світ зміниться до невпізнаваності». Щиро сподіваюся, що цього не буде. Так, нам доведеться пережити глобальну кризу економіки, однак світ навряд чи стане геть закритим, ми не переселимося в бункери і не закриємося в якихось містах-анклавах. Люди не перейдуть цілковито у віртуал, потреба живого спілкування все одно візьме своє. Зрештою, це не перше і не останнє глобальне випробування, яке мусить пережити людство.

Олеся Бацман: Знаете, я хочу, чтобы у нас всех быстрее наладилась обычная жизнь. Чтобы инфекция отступила. Чтобы мы не боялись ходить на улицу, встречаться, общаться, обниматься. Сидеть в ресторанах, ехать куда-то, планировать — то есть могли вернуться к нормальной жизни. Коронавирус показал, что маленькие ежедневные человеческие радости тоже нужно ценить. Они — тоже счастье. Ведь оказалось, что все может быть по-другому. В этом смысле можно сказать коронавирусу «спасибо». Но… я не склонна говорить это «спасибо». Я бы хотела, чтобы этот период в истории человечества поскорее закончился с минимальными потерями.

Борис Давиденко: Яку енергію? Напевне, журналістську. Бо коли відбуваються важливі події, гарні чи погані, журналісти відчувають свою затребуваність з боку суспільства.

Щодо подяки — це поганий український спосіб дивитися правді в обличчя. Але виходить, що можемо назвати речі своїми іменами, коли приходить якась велика халепа на кшталт війни 2014 року, коли ми зрозуміли, в якому стані наша армія, чи то пандемії, щоби зрозуміти, в якому стані наша медицина. Така собі умовна користь від кризи. Краще лагодити дах, до того, як розпочнеться злива.

Фото — «Детектор медіа», «Укрінформ», фотоархіви Інни Кузнецової, Мирослави Гонгадзе, Севгіль Мусаєвої, Олесі Бацман, Бориса Давиденка, головне фото — відкриті джерела