У надрах Подільського району, між залишками заводів, розміщується невелике видавництво «Зелений пес». Мене зустрів Віталій Капранов, якого я ще недавно розпитував на 11-му конкурсному відборі проектів Держкіно про його із братом сценарій до їхньої ж книжки «Справа Сірого». Тепер на черзі «Кобзар 2000». Звісно, книжка стоїть у братів у кабінеті, на четвертому поверсі перебудованого на новий лад колишнього гальванічного заводу. Причому книжка не одна — й такий «Кобзар...», і сякий, адже він витримав уже вісім перевидань, плюс польський переклад. Позаду мене відчиняються двері й до кімнати входить іще один Капранов, такий самий, як і Віталій. Очевидно, що це Дмитро, брат-близнюк Віталія. Але все ж дежавю трохи зіграло зі мною у гру, цілком дотичну до кіно. «І не кажіть, — відповідає Віталій на моє зауваження про ефект уже баченого, — ви не один такий, тут у всіх таке враження».

Книжка «Кобзар 2000» теж повна сумнівів у дійсності, бо оперує містичними речами й навіть магічними, заглядаючи в очі русалкам, відьмам і упирям. Видана 2001 року, вона стала «класикою» сучасної популярної літератури України, високо оціненої як критиками, так і читачами (інакше б не перевидавалася). Нещодавно до авторів звернувся сценарист і продюсер Сергій Галетій із пропозицією екранізувати її. Причому навіть не в одному фільмі, а в п’яти! Перший назвати так, як і був передбачений варіант книжки для чоловіків із підзаголовком «хард», «міцний» — «Кобзар 2000 — фільм перший — хард». А вже після написання сценарію, аби «дати творцям розуміння, наскільки аудиторія зацікавлена в проекті, чи підуть його дивитися до кінотеатру, чи будуть респонденти радити таке кіно своїм родичам та друзям», було вирішено провести дослідження з його тестування. Це фінансово підтримав Український культурний фонд, чий цьогорічний конкурс виграв проект.

Наразі можна розпитати самих письменників про метод тестування, а заразом і про еротику, містику та бачення самого фільму.

— Віталію, Дмитре, вперше в українському кіно сценарій перед тим, як бути реалізованим як фільм, пройде процес шліфування шляхом опитування. Чи схоже це на процес редагування самого літературного твору перед випуском його у формі книги?

— На відміну від виробників кіно, видавці книжки намагаються врахувати думку читача спершу в обкладинці. Бо для продажу книжки обкладинка — це все. Адже купуючи книжку, ти не знаєш, що там усередині. Другий розрахунок видавця — на рецензії кваліфікованих людей як своєрідний зворотній зв'язок видавця з публікою. Література має перевагу над кіно в можливості перевидання і внесення певних коректив у видання повторне. Всі решта маркетингові ходи використовуються лише в масових виданнях. Нормальне маркетингове дослідження — достатньо дорога штука, а бюджет книжки разів у 300 менший за бюджет сучасного жанрового фільму. Тобто ми не можемо собі дозволити якихось таких штучок.

— Тобто ви не вірите, що опитування покращить сценарій і дасть проектові козирі на майбутнє?

— Вірю. Те, що ми чогось не пробували, не означає, що воно погане. В літературі це не окупиться, а з кіно можна попробувати й дізнатися те, що виходить за межа досвіду. А тут трапляються цікаві моменти.

— Наприклад?

— За нашим досвідом видавців, український читач не любить еротики. Відвертої еротики. Якщо у вас на обкладинці гола жінка, книжка продаватиметься гірше, а от якщо буде натяк на оголену жінку, продажі будуть кращими. Українці, за нашим досвідом і письменницьким також, достатньо святенницькі. Еротика може працювати з гумором, але не чиста еротика — і це вам підтвердить будь-який видавець. А ще я вам розкажу, що у видавничому бізнесі заважає нам використовувати маркетинг: неправда, бо це галузь, у якій всі брешуть. Навіть читачі намагаються створити про себе враження, що вони кращі, ніж є. Якщо читач іде у книгарню, то щоб купити Толстого, і ніяк не менше. А от якщо любить читати, то, звісно, Шевченка, а кого ж іншого? І щоби зробити правильне дослідження, треба у свою чергу дурити читача — питати в нього зовсім не те, на що він готовий відповісти, як про Толстого і Шевченка. І потім: опитування виявляють, що в нас половина людей не читає. Але ж насправді більше не читають, просто інші соромляться це визнати. Гадаю, в нас 75 % людей не читають книжок. Та як вони можуть це сказати? Натомість їхня відповідь завжди буде такою: «Та в мене на тумбочці завжди лежить Достоєвський і Біблія!»... В кіно інакше. На правильному тизері можна відразу зрозуміти, «заходить тема» чи ні.

— Ви вважаєте, що опитування не спрацює саме в нас?

— Розумієте: опитування працює, коли можеш потримати щось у руках.

— Але респондентам, після їх відбору і формування фокус-групи, в руки будуть давати сценарії...

— Знаєте, я працюю експертом у Держкіно, читав сценарії, говорив з іншими експертами, й маю сказати — це складно навіть із професіоналами, що вже говорити про простих людей. Бо ж ви намагаєтеся втулити те, чого немає. Щось тривимірне, щось зі словами.

— Добре, а яким воно має бути у вашій уяві? Тобто яким ви бачити фільм за власним твором?

— В той час, коли ми писали роман у новелах, ми дуже погано собі уявляли, як працює кіно ізсередини. Тепер ми цей процес розуміємо краще, й розуміємо, що екранізація — це непросто. Перше, чого не хотілося б, — картону. Щоб не було ходячих зомбі, пластикових мерців, і таке решта.

— Словом, щоб було так, як написано?

— Розумієте, традиційна українська містика завжди відбувається на межі вірю-не-вірю, на межі трактувань. Як і в Кастанеди та Дона Хуана, які стверджували, що все найцікавіше — на периферії. Закони містики й людської психології універсальні, тому ми відкрили цілковиту подібність їхніх вчень та українських магічних практик. А перед написанням «Кобзаря 2000» ми активно вивчали етнографічні праці, які ще в XIX сторіччі, з легкої руки Костомарова, збирали всі. І, звісно, разом із фольклором накопичувалися магічні, містичні, потойбічні історії — і про мерців, і про упирів, відьом і те, що пороблено й не пороблено. Ми це все детально вивчали. А тепер у нас є хороший консультант, Ліля Мусіхіна з Тернополя, яка досліджує сучасний магічний фольклор — бере інтерв’ю в теперішніх відьом і ворожок.

— Ви стикалися з магією? Чи, може, з вами траплялися містичні історії?

— Одного разу в нас із життя випало півтори години часу. Ми вчилися в Уральському політехнічному інституті, займалися боротьбою, і якось, ідучи на тренування підземним переходом між корпусами, — там 10–15 хвилин ходи — зрозуміли, що «пропало» півтори години. Ми не були п’яні, та й брехати нам немає сенсу — просто так сталося. Тепер давайте засунемо це в літературну форму. Що могло статися? Якщо в лоб: знімали б ми бойовик про інопланетян — нас могли б викрасти; про зомбі — ми вийшли з переходу й почався кінець світу. В містичних категоріях це було б як таємниця: крім тренування ми нічого не пропустили, але могли би, наприклад, розминутися з коханням.

— Іншими словами, ви би хотіли, щоби фільм «Кобзар 2000 — фільм перший — хард» був більш реалістичним? Без комп’ютерних ефектів?

— Комп’ютерні ефекти зараз вставляють де треба й де не треба. До того ж коли в нас по тексту палять упирів, то що, людей палить? Ота історія з новели «Тарасикова ніч» взята нами зі статті Івана Франка «Спалення упирів в Нагуєвичах». Ми взяли ці обставини й занурили в них нашого героя, де він стає свідком спалення упирів. Звісно, ми додаємо обставин герою — що він напивається, потрапляє в це місце, потім отямлюється, — й виникає ефект було-не-було. Хоча спалювали упирів цілком реально — так писав у своїй науковій розвідці сам Франко, — коли він до Нагуєвичів приїхав, ще була тепла земля. В той час вирувала холера, а її, як усім відомо, розносять упирі. І тут з’явився якийсь хлопчик, що сказав про своє вміння розрізняти, хто упир, а хто — ні. В результаті деяких селян, щоб вони зізналися, тягали на ланцюгах через багаття... Там постраждало п'ятеро чи семеро людей... Катастрофа!

— Таким чином у нас вийде фільм-жахів...

— Сподіваюся, що ні. Бо історія не про це, а про любов — про ініціацію, кохання, про те, як хлопець зробився чоловіком, про жіночу владу над чоловіками, про перетини межі між сексом і смертю. Як, скажімо, в Поля Верхувена «Плоть і кров». У всій красі чума, кохання, секс у середні віки і смерть. Хороший коктейль, і це — не фільм жахів.

— Але у вас доволі багато іронії.

— Так, це наш постійний супутник. Наш герой — доволі недорікуватий, зашуганий хлопець, і ми сміємося над ним.

— І у вас так само багато еротики: майже на початку новели «Сон» герой бачить на пляжі оголену дівчину, яка лежить горілиць, показуючи всі свої пікантні місця. В кіно це буде дуже відверто.

— Ну, для цього є 232 способи, які вже неодноразово використали режисери світі, — як зняти оголену жінку, щоб не було рейтингу «до 16». Наше завдання — показати, як герой залицяється, як роздивляється дівчину, залишаючи читачеві простір для фантазування. А в кіно — все на розсуд режисера, як це показати. Там є інша, складніша для втілення сцена: Тарас підходить до села й бачить, як голі жінки косами оборюють село, а ще три — запряжені у віз. Ніч, звісно, приховує фізіологію, та пікантність нікуди не зникає. Додається страх, коли вони накидаються з косами на хлопця... Ми не прихильники жахів, але треба, щоб було лячно.

— Кого тоді ви бачите в ролі відьом? Хто з наших актрис, на вашу думку, міг би зіграти в «Кобзарі 2000»?

— Головна проблема більшості наших акторок — вони нічим одна від одної не відрізняються. Тому бідолашні режисери мусять відрізняти їх за кольором волосся. Вони настільки бояться бути некрасивими, що стають однаковими. Ми от були на театральному фестивалі в Херсоні й бачили в місцевому театрі імені Куліша чудових актрис. Якраз показували виставу відповідну — «Майська ніч, або Утоплена», і вони мали зображати русалок і потойбічний люд. До кольору і вибору — було чимало красивих актрис. Із цього приводу є одне молдавське слово, що приблизно означає «ту, що до себе притягає» — от це потрібно для «Кобзаря 2000». За що нам, до прикладу, сподобався фільм «Гуцулка Ксеня» — жінки не однакові, й кожну запам’ятовуєш! А це важливо. Як і те, що, за великим рахунком, у «Кобзарі...» на жінках лежить головна функція — сексуальна. Вони мають приваблювати, зваблювати, причаровувати. Я не вірю, що в нас немає акторок, які не вміють такими бути.

Фільм зніматиметься компанією «Галері віжн». Наразі за підтримки УКФ триває процес девелопменту, і, як зазначено у пресрелізі, проект проходить «режисерську розробку, розробку костюмів і гриму, проведення кастингу і пошуку локацій, розробку комп’ютерної графіки, створення айдентики, переклад сценарію» тощо. Режисером майбутнього фільму є Олексій Даруга, оператором — Максим Мельник.

Фото: Facebook-сторінка Братів Капранових