Вони знову посварилися у Фейсбуку: заступник голови Держкіно Сергій Неретін та критик і мистецтвознавець Олег Вергелес. Уперше епічна словесна дуель сталася після негативної оцінки паном Вергелесом фільму «Dzidzio контрабас». Її суть: який лідер — такий і прокат. І навпаки: який прокат — такий і лідер. Хоч згадану стрічку створено без підтримки Держкіно, пан Неретін вписався в її особі за всі українські фільми. Тепер Олег Вергелес написав реквієм ще не готовій стрічці «Стус. Птах душі», а Сергій Неретин текст поширив, супроводячи нищівними коментарями з переходом на особистість автора. До слова, на територію кінокритики знаний театральний критик раніше не заходив або заходив вряди-годи, що дає екс-ведучому програми «Кіно.UA» формальні підстави ставити під сумнів компетентність опонента.

Але цей фейсбук-срач несподівано привернув увагу до важливої теми, яку дотепер ані жоден із його учасників, ані хтось інший порушити не намагався. Тим часом вона є ще одним, не політичним ключем для розуміння не лише конкретного протистояння, а й проблематики фільму про Василя Стуса. Далі — цитата з тексту Олега Вергелеса: «Якщо, припустімо, “Божевільне весілля” можу зняти навіть я, без усіляких тривог і дуже захотівши, то все ж таки тема темі не пара. Особливо коли йдеться про байопік, надважкий жанр. Це в радянські часи було легко стругати байопіки: був пропагандистський шаблон, був соціалістичний масштаб, передбачалася строго виховна роль на прикладі тієї чи іншої долі відомої людини. Що Суворова, що Хмельницького і навіть Тараса Шевченка. Але то було в минулому».

Дуже зацікавило, до якого та, що важливіше, чийого минулого апелює автор. Якщо пам'ять мені не зраджує, українське радянське кіно майже не має у фільмографії легко виструганих біографічних стрічок. Навіть попри наявність соціалістичного масштабу, що передбачав виховання радянського українця на прикладі тієї чи іншої відомої людини. Хоча байопіки не просто важливі. Вони справді є значним сегментом будь-якої кіноіндустрії. А останнім часом узагалі складається враження: конкуренцію екранізованим життєписам складають хіба блокбастери за коміксами Marvel.

У згадані всує радянські часи байопік на байопіку сидів і байопіком поганяв, не інакше. Враховуючи особистий патронат товариша Сталіна над кіноіндустрією, лише в 1930-ті роки з'явилося дві серії життєпису Леніна — «Ленін у Жовтні» та «Ленін у 1918 році» (обидва в постановці Михайла Ромма). Крім того — «Великий громадянин» Фрідріха Ермлера, про життя та смерть партійного діяча Сергія Кірова, того самого, у вбивстві якого звинуватили половину країни. Щоправда, у стрічці його назвали Петром Шаховим, але від глядачів не приховували, кого прикрили псевдонімом. Зрештою, Сталін і Молотов — теж партійні, а не справжні імена. Також пригадується двосерійний блокбастер «Петро Перший» Володимира Петрова за однойменним романом «червоного графа» Олексія Толстого. Не кажучи вже про легендарного «Чапаєва» братів Васильєвих та «Івана Грозного» від Сергія Ейзенштейна зі складною долею. Були інші байопіки, і враховуючи звичне в тодішньому СРСР «малокартинье», правильних біографічних стрічок справді створювали чимало.

Хвиля зафільмованих життєписів бойових більшовиків і взагалі російських полководців припала на першу половину 1940-х, коли гриміла Друга світова. Тут і «Олександр Пархоменко» Леоніда Лукова (з Борисом Чирковим у ролі злобного карлика Нестора Махна), і «Котовський» Олександра Файнциммера (за сценарієм Олексія Каплера, якого по війні посадили через зв'язок із донькою самого Сталіна), а ще — «Олександр Невський», «Суворов», «Кутузов» та інші. Не тут і не тепер міркувати про історичну правду в цих та інших стрічках. Важливо розуміти інше: жодна з них не торкалася життєпису постатей української історії. Згаданий карикатурний Махно з піснею «Любо, братці, любо» не рахується.

Першою спробою якщо не українського байопіку, то фільмування сторінок життя відомого українця можна назвати невеличку стрічку «Мазепа», створену 1909 року кінофабрикою вихідця з Донбасу підприємця Олександра Ханжонкова. Далі згадується відверто пропагандистський «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка за сценарієм Олександра Корнійчука. До речі, головні ролі у стрічці виконували провідні російські актори, традиції живуть і перемагають. Те саме скажемо і про «Тараса Шевченка» (1952), якого той-таки Ігор Савченко знімав під патронатом відомого тандему російських режисерів — Олександра Алова й Володимира Наумова. У головній ролі — Сергій Бондарчук, етнічний українець, котрий навряд вважав себе діячем української культури, а за роль Кобзаря дістав Сталінську премію. За чотири роки він же зіграв головну роль у стрічці Тимофія Левчука «Іван Франко». А ще за три роки вийшов фільм Віктора Іванова «Довбуш», де карпатського опришка втілив корінний москвич Афанасій Кочетков.

Кому «пощастило» у плані екранного втілення, так це журналісту й публіцисту Ярославу Галану. Спершу його життєпис поклали в основу фільму «Про це забувати не можна» (1954), де головну роль виконав знову ж таки Сергій Бондарчук. Як тут не згадати всує Сергія Безрукова — він торує той самий шлях, уже зігравши головну роль у десятку байопиків, перевтілившись, зокрема, в Пушкіна, Єсеніна й Висоцького. Минуло двадцять років — і тепер уже Одеська кіностудія знімає «До останньої хвилини», де роль Галана дали Владиславу Дворжецькому. Також у 1970-ті виходить трилогія Тимофія Левчука й Григорія Кохана «Дума про Ковпака», де чи не вперше головну роль грає український актор Кость Степанков. Досі не ясно, записувати згадані стрічки до категорії справжніх байопіків чи пропагандистських казок. Але мова про інше: український радянський кінематограф не має великої кількості прикладів фільмування саме життєписів знакових для України постатей. Отже, не може похвалитися й досвідом.

Не є байопіками «Ярослав Мудрий» (1981) Григорія Кохана та «Легенда про княгиню Ольгу» (1983) Юрія Іллєнка. Так, ці стрічки найменш ідеологізовані — та лиш через те, що обидві подавалися глядачам як історичні, а не як біографічні. Схожа оцінка напрошується і з приводу «Данила, князя Галицького» (1987) Ярослава Лупія. Забігаючи наперед, варто зазначити: «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002) того ж Іллєнка так само не байопік, а радше запрошення глядачів до образного осмислення певних постатей та подій і авторська рефлексія.

До власних знакових постатей українське кіно нарешті почало звертатися в 1990-х. Прикладів небагато, але вони є — «Із життя Остапа Вишні» (1991) Ярослава Ланчака, «Поет і княжна» (1999) Станіслава Клименка (молоді роки Тараса Шевченка), і «Аттентат. Осіннє вбивство в Мюнхені» (1995) Олеся Янчука, про останні роки життя Степана Бандери. У 2000 році Янчук зафільмував «Нескореного» — байопік про Романа Шухевича. Проте згадані стрічки широкого прокату не мали, в тогочасній Україні — так напевне.

Новий, нарешті — повноцінний відлік українських байопіків варто вести від 2013 року, коли в обмежений, але таки прокат вийшов «Параджанов» Олени Фетісової і Сержа Авадекяна. Не обійшлося без залучення російських акторів, і показово, що Юлія Пересільд, яка зіграла роль дружини Параджанова, за два роки у фільмі Сергія Мокрицького «Незламна» втілила іншу реальну постать — снайперку часів Другої світової Людмилу Павлюченко. Тим не менше, фільм «Стус. Птах душі», який наштовхнув на розмову саме про українські байопіки — насправді четвертий повнометражний фільм вітчизняного виробництва після згаданий вище двох і «Таємного щоденника Симона Петлюри», який виходить у прокат цієї осені і створюється за підтримки Держкіно. І другий, який запущено у виробництво після входження в силу Закону Денисенка — Княжицького про заборону російських фільмів та серіалів. Між тим у виробництві є інші байопіки, серед яких — «Довбуш» Олеся Саніна та «Будинок "Слово"» Тараса Томенка.

Подібний екскурс в історію потрібен насамперед для того, щоб наголосити: українське кіно навіть у радянські часи біографічних стрічок не «стругало». Попри ідеологічний запит на них. Можу помилитися, але інші національні студії в часи СРСР так само не могли похвалитися розмаєм екранізованих життєписів діячів національної історії кожної «союзної республіки». Даруйте за прямолінійність, але на це радянська скарбниця, з якої кіно фінансувалося, не давала грошей. Ну хіба на Ковпака, його колегу Олександра Федорова (аж два телевізійних фільми про подвиги цього партизанського командира) чи на ідеологічно вивірених борців із «панами» Шевченка з Франком. І то — у виконанні Бондарчука.

Тому для українських байопіків усе лише починається. Вчаться цього всі причетні до процесу, передусім — сценаристи і продюсери. Й тут справді слід переймати досвід кінематографічно розвинених держав, фільмуючи біографії знакових постатей і не озираючись при тому ні на кого. Інакше, ніж засобами художнього кіно, сучасників не зацікавити персонами, вартими того, забутими й навмисне затертими радянською владою. Єдине: не вести оповіді в радянській системі координат, як було у «Поеті й княжні».

Фото: кадр із фільму «Тарас Шевченко»