«Свобода слова» (ICTV), 4 листопада

Цей випуск «Свободи слова» став ідеальним прикладом порушення рідко згадуваного журналістського стандарту доступності. ICTV зібрав у своїй студії енергетичних експертів і провів непогану різносторонню дискусію, але навряд чи пересічний глядач багато з неї дізнався чи, принаймні, зрозумів. Якщо він, звісно, не відстежує енергетичну тематику й не знає, що таке прайскепи та стимулювальне регулювання.

Дискусію вели: Олексій Гончарук, прем’єр-міністр України. Олексій Оржель, міністр енергетики. Валерій Тарасюк, голова НКРЕКП. Андрій Герус, народний депутат, фракція «Слуга народу», голова комітету з питань енергетики та житлово-комунальних послуг. Всеволод Ковальчук, керівник національної енергетичної компанії «Укренерго». Сергій Головньов, головний редактор інтернет-видання «Бізнес Цензор». Василь Котко, голова першої енергетичної асоціації. Володимир Фесенко, центр прикладних політичних досліджень «Пента». Олександр Громико, президент Української асоціації виробників електротехніки, Українська рада бізнесу. Загалом дев’ять чоловіків.

Міністр Олексій Оржель розповідав, звідки в України вугілля (зі США, Колумбії, приватних шахт), стверджував, що державі вистачить газу на опалювальний сезон навіть без додаткового закачування, розповідав про реформу шахт. Валерій Тарасюк пояснював, чому в межах України різні ціни на електрику (він ще не знає), розповідав, що «вирівняння тарифів» призведе до подальшого збільшення зарплат, стверджував, що стимулювальне регулювання Обленерго в нас з’явиться (але невідомо коли, точно не наступного року). Андрій Герус заперечував плани із приватизації АЕС та сперечався з Василем Котком про монополізм і збитковість енергокомпаній (фактично Котко лобіював інтереси ДТЕК Ахметова).

Центральним же питанням програми став імпорт електроенергії з Росії. Про це ведучий запитував практично в усіх спікерів. Наприклад, у Всеволода Ковальчука модератор цікавився, чи не зашкодить це об’єднанню України з Європейською енергетичною системою (ні, якщо будуть рівні умови). Разом із тим Ковальчук визнав, що наша держава електроенергетично залежна від Росії. А от Андрій Герус переконував, що Росія експортує всього 2-3 % від наших потреб, загрози немає, і влада буде моніторити ситуацію, аби не потрапити в залежність. Сам імпорт із держави-агресора та інших країн Герус пояснив боротьбою з монополіями, зависокими цінами й дефіцитами.

У результаті «Свобода слова» провела різнобічне та компетентне обговорення, але, мабуть, не всі його частини були однаково зрозумілими пересічним глядачам. Можливо, специфіку певних вузькопрофільних питань аудиторії міг би пояснити ведучий. Або самі гості, торкаючись тих або інших проблем, могли би коротко описувати їхні особливості. З іншого боку, дуже приємно бачити, що токшоу може дозволити собі технократичне обговорення.

«Пульс» («112»), 5 листопада

Телебачення вигадало, а глядачі полюбили політичні токшоу за унікальний формат. Коли вся країна може в реальному часі спостерігати, як розгортається політична дискусія, як топові посадовці висловлюють свої думки з найважливіших для держави питань, як вони атакують та реагують на атаки одне одного, як відповідають на гострі запитання та як оцінюють дії й дискусії політиків незалежні експерти. Тож «Пульс» складно назвати токшоу навіть із натяжкою. Спочатку ми, як цього разу, більше години дивимося, як Дмитро Співак принижує чиновників та повторює одні й ті ж дві з половиною цитати Жванецького. Потім ми годину дивимося, як Вадим Рабінович принижує чиновників і прогнозує кінець світу. Коли три години (бо ще є випуск новин) персональних інтерв’ю в рамках токшоу нарешті закінчуються, нам дають дві години послухати... образи чиновників і жарти про проституток. Незалежних експертів у студії каналу «112» не побачиш, студію заповнюють вочевидь заангажованими політичними коментаторами. І, мабуть, «ОПЗЖ» вигідніше піаритися на критиці влади, ніж обговорювати важливі теми. Але, заради Медведчука, ви можете робити це хоча би без постійних переходів на «дегенератів», «дебілів», «ідіотів», «імпотентів», «недоумків» та «фриків»?

Навіщось зібралися: Анна Скороход, народна депутатка, «Слуга народу». Олег Синютка, народний депутат, «Європейська солідарність». Одразу четверо (це такий баланс) народних депутатів від «Опозиційної платформи — За життя»: Вадим Рабінович, Василь Німченко, Юрій Павленко, Віктор Чорний. Геннадій Москаль, ексголова Закарпатської ОДА. Андрій Рева, ексміністр соціальної політики. Борислав Розенблат, екснародний депутат від Блоку Петра Порошенка. Політичні коментатори: Дмитро Співак, Вадим Карасьов, Володимир Кацман, Олександр Кочетков, Дмитро Корнійчук, Олег Старіков. Загалом 14 чоловіків та одна жінка.

Почалося шоу з виступу Дмитра Співака, якого «Пульс» чомусь називає «кандидатом політичних наук». Про цікавіші регалії політика читайте тут. Під час програми Співак роздавав оцінки, на які, вочевидь, здатен саме справжній кандидат політичних наук: бюджет він назвав «полный стабилизец»; керівництво «Укрзалізниці» обізвав «дегенератами»; Кабмін схарактеризував як «імпотентів». Бекґраунд міністра економіки Тимофія Мілованова, який працював в американських та європейських університетах, очолював Київську школу економіки, був одним із засновників VoxUkraine, Співак звів до «писал какие-то там рефераты в Европе». Крім цього, Співак закликав не судитися з «Газпромом», бо не буде газу, і не говорити про «русскій мір», бо не буде нормандського формату. В інший час коментатор та ведучі жартували про листування Богдана Яременка та «мочили» Олександра Ткаченка. Окремо варто відзначити поповнення рубрики «люди Медведчука та технології». Пам’ятаєте, як в «ОПЗЖ» виступали проти електронного голосування на виборах, бо з ним не впораються бабусі? Тепер Дмитро Співак вирішив покритикувати ініціативу прем’єра з електронного перепису населення, бо з цим буцімто не впораються в селах. Насправді ж Олексій Гончарук говорив про «максимальне урахування онлайн-інструментів», себто, як і з виборами, лише часткове оцифровування процесу. Можливо, люди Медведчука просто самі не вміють користуватися сучасною технікою й валять усе на пенсіонерів.

Наступним гостем токшоу став Вадим Рабінович, чиє повернення ведучі назвали «тріумфальним», мовляв, він давно не з’являвся у студіях каналу «112». Це, до речі, правда. Але коментарі Рабіновича (якщо враховувати лише відео) все одно фігурували на каналі 3 листопада, 1 листопада, 31 жовтня, 30 жовтня... Цю довгу відсутність член «ОПЗЖ» сповна компенсував наступну годину, з якої хочеться особливо виділити перші 15 хвилин, протягом яких ведучі жодного разу (!) не перебили спікера. Ви взагалі уявляєте хоча б якесь інтерв’ю, вже не кажучи про токшоу, де спікер відповідає на запитання 15 хвилин? Особливо враховуючи, що це Вадим Рабінович, найбільш брехливий український політик минулого року.

Лише у вступному слові Рабінович устиг: заявити, що існує лише три способи потрапити в Кабмін — участь у гейпарадах, відвідування фашистських концертів, приналежність до групи Сороса; вирішити, що бюджет на 2020 рік пропонує «убивать всех»; анонсувати «національну катастрофу по-любому», з якою уже нічого не можна зробити; визнати, що Порошенко та Янукович були кращими президентами, ніж Зеленський; назвати владу шизофреніками, «наполовину старими, наполовину тупими», мавпами із гранатою, тупими недорозвиненими дебілами. Нагадаємо, що ведучі протягом цих 15 хвилин просто стояли в апатії.

А от Рабінович в апатію впадати  не збирався. І далі заявив, що люди, які сьогодні змушують його любити чужих героїв, у часи Другої світової ховалися «по схронам». Він же знає, що Друга світова закінчилася 74 року тому, правда? Потім політик стверджував, що патріотизм вигадали, аби не працювати. Далі розповідав, що найбільш войовничі українці живуть на заході, але чомусь не хочуть іти в армію. Назвав війну «братовбивчою». Вирішив, що нинішня очільниця МОЗ гірша за Уляну Супрун. Переконував, що жоден член «ОПЗЖ» не називав Крим російським і не закликав до здачі Донбасу. (І не важливо, що вони заперечують російську агресію. — Авт.). А ще Рабінович звернувся до влади через справи проти нього та інших опезежешників за поїздки в Москву: «Та пошли вы со своимы делами [...] Проституткам лучше пишите. Недоумки полурукие». На це ведучі теж ніяк не відреагували.

Основну частину програми «112» присвятив обговоренню скандалу навколо Богдана Яременка. І це, мабуть, навіть не варто переказувати: жартів про проституток, фріків, психологічні проблеми, «любителя клубнічок» та ворожі спецслужби, які тепер спокусять парламентаря, цілком вистачає в мережі. Натомість варто підкреслити три інші ситуації:

По-перше, «Пульс» запросив обговорювати корупцію та роботу правоохоронців Борислава Розенблата, справу проти якого у цей же день якраз передали до Вищого антикорупційного суду. Про що, звісно, ніхто не згадав. У студії «112» екснардеп від БПП знахабнів настільки, що покритикував українських правоохоронців за бездіяльність! Це наче якби риба критикувала рибалок за погану техніку.

По-друге, Дмитро Корнійчук вирішив звинуватити молодих політиків, що вони «Мыслят категориями каких-то транснациональных корпораций, диджитализаций, всего того бреда, который людей не волнует [...] А есть старые политики [...] выходцы из Советского союза, у которых есть социальная ответственность». Це не тільке чергове поповнення рубрики «люди Медведчука та технології», а ще і яскравий приклад того, як деякі політичні коментатори бачать розвиток країни. Вони розповідають про «високі зарплати та пенсії», ігноруючи джерела для подібного зростання.

По-третє, не всім гостям подобалося говорити про сексуальні скандали. Деякі присутні намагалися завести розмови про бюджет, на що ведучі раз за разом повторювали, що бюджет — це не тема програми. А ось що вони казали на початку шоу: «Часто якраз нам дорікають: що це ви обговорюєте лише якісь скандальні переписки? Давайте краще про бюджет поговоримо. Та ми й про те, й про те встигаємо». Очевидно, не встигають.

«112» — це партійний канал і від нього немає сенсу вимагати якісних незаангажованих дискусій, тому дамо іншу пораду. Як відомо, найкраща брехня — це на 90 % правда, й подібний принцип працює також для політичного піару. Тож просування інтересів Медведчука краще ховати за цікавими обговореннями чи хоча б не зовсім очевидними маніпуляціями. Щось схоже намагається (але не вдало) робити Прямий канал. Якщо ж просто заміняти три години токшоу на монологи й кричати про «дебілів» та «дегенератів», ви навряд чи доб’єтеся своєї мети.

«Право на владу» («1+1»), 7 листопада

Цього тижня «Право на владу» спробувало порушити справді важливу й корисну тему — реінтеграцію Донбасу. Але все пішло не так. Час від часу ефір на «1+1» навіть нагадував ті українські токшоу, які існують лише в уяві російської пропаганди.

За уми боролися: Сергій Кривонос, заступник секретаря РНБО. Володимир Бородянський, міністр культури, молоді і спорту. Ірина Верещук, народна депутатка, «Слуга народу». Сергій Рахманін, народний депутат, голова фракції «Голос». Нестор Шуфрич, народний депутат, «Опозиційна платформа — За життя». Юрій Бутусов, головний редактор «Цензор.нет». Руслан Ярмолюк, ведучий програми «Спецкор» на «2+2». Сергій Гайдай, політичний коментатор. Загалом сім чоловіків та одна жінка.

Перше, що варто відзначити з приводу цієї програми, — дуже дивний склад гостей. По-перше, на шоу про війну та реінтеграцію не запросили жодного члена «Європейської солідарності», ексдепутата від «Народного фронту» чи Блоку Петра Порошенка або просто когось, хто п’ять років опікувався питаннями війни. Що вже суттєво знижує потенціал (принаймні, ретроспективний) дискусії й позбавляє її балансу думок. Також на шоу не було представників «Батьківщини». Але що найдивніше — на програмі про Донбас не було жодного представника Донбасу! Тобто лідера думок, який міг би компетентно відповідати на запитання ведучої про місцеві настрої та специфіку. Натомість подібні оцінки роздавали інші гості, які просто навідуються в регіон.

І ці оцінки не завжди звучали позитивно. Руслан Ярмолюк стверджував, що у прифронтових містах деякі люди не мають України в голові, не знають, як звучить гімн та виглядає герб. Враховуючи, що журналіст роздавав подібні оцінки без жодного репрезентативного дослідження, це звучало як поширення стереотипів про регіон. Насправді жодного рядка гімну не знають 9 % українців. Та навіть проти незалежності держави виступають 11 %. Але саме прифронтовим містам, на думку Ярмолюка, треба «сильна українська рука» і, взагалі, на думку журналіста, в нас забагато демократії під час війни. Зрозуміло, що таким чином чоловік намагається по-своєму допомогти реінтеграції, але, можливо, треба все ж обережніше поширювати оцінки на кшталт «для них ми — загарбники»? І озвучувати пропозиції на кшталт обов’язкового скаладання української мови «якщо вони хочуть жити далі на цій території». А якщо хтось не здасть мовний іспит, депортуємо? Також звучала ідея виборчого цензу для пенсіонерів, «які покликали російський Донбас». А це вже навішування ярликів. Дійшло навіть до «зрадників України», які впустили у свій дім ворога. Цікаво, чи мотивує подібне ставлення окупованих українців до реінтеграції?

Також дивні заяви лунали від Наталі Мосейчук. Починаючи від теми програми «Ми і Донбас» (якось роз’єднуюче, ні?) і закінчуючи фразами на кшталт «чергова спроба миру з Донбасом». Хоча з Донбасом ніхто й не сварився, у нас начебто зовнішня агресія. Навряд пані Наталя підтримує ідеї про громадянську війну, але будь-яка подібна необережність у словах — це  подарунок для пропаганди. Так само, мабуть, не варто поширювати подібні міфи: «Хтось із вас каже, що Донбас ніколи й не був близький до центру України своїми поглядами, національними цінностями, ідеологією...». Дисидент Іван Дзюба народився у Донецькій області, а Нестор Шуфрич — в Ужгороді.

Крім того, Наталя Мосейчук вирішила неочікувано прямолінійно захистити нинішню владу: «Коли власний народ скубе свого президента [...] За те, що він щось сказав не так, а щось не сказав [...] Я не вигороджую Володимира Зеленського, ні в якому разі [...] Мені здається, що це війна проти власного президента. Війна з державою». На відповідь Сергія Рахманіна ведуча відреагувала реплікою «Скільки можна торочити одне й те саме і нічого не робити?». Пізніше Мосейчук вирішила, що гості не про те говорили: «Я закликала вас говорити про те, як ми будемо жити завтра. У нас зараз от виглядає, да, ми там дошкуляємо президенту Зеленському». Хоча це не заважало самій ведучій, наприклад, робити закиди на адресу колишнього командування армією. І, взагалі, що це за токшоу про війну без обговорення дій головнокомандувача?

В інший час програма практично не повідомляла глядачам нічого нового. Сергій Кривонос жалівся на безідейну молодь і наполягав на патріотичному вихованні. Юрій Бутусов розповідав, що не можна довіряти Росії. Нестор Шуфрич знову порівнював ситуацію в Україні із громадянською війною в Колумбії. Після цього Юрій Бутусов грав із Шуфричем в українську народну гру «змусь члена “ОПЗЖ” назвати Путіна агресором» (Бутусов, звісно, програв). Володимир Бородянський вирішив, що Україна виграла інформаційну війну, бо «вистояла», але інші гості з ним не погодилися. Крім того, міністр означив кілька способів боротьби з маніпуляціями в медіапросторі: захист журналістів від фінансового тиску, введення відповідальності за свідоме спотворення суспільної думки, створення місця, куди журналісти зможуть прийти за захистом, розвиток Суспільного телебачення, навчання медіаграмотності на національному рівні, створення якісного українського контенту. Справді гучною заявою відзначився Сергій Рахманін: він запропонував заморозити конфлікт на сході, повернути звідти людей та ставати сильнішими.Окремо варто виділити дії Нестора Шуфрича. Справа в тому, що члени «ОПЗЖ» постійно розповідають, які вони круті фахівці, як вони все знають і як можуть порадити владі, аби та тільки слухала. Та, власне, ось пряма цитата Шуфрича: «Люди ж розуміють, що Бойко, Медведчук, Рабинович, наша команда — це команда фахівців, які знають, як витягти Україну з кризи [...] Ми підкажемо, що ви йдете неправильним шляхом, запропонуємо свій варіант [...] Щоб настав мир. Ми знаємо, як це зробити». А ось реальність, де Ірина Верещук просить запропонувати ідеї щодо зовнішньої безпекової інформаційної стратегії, а Шуфрич каже — це ви маєте знати. Ось Ірина Верещук просить Шуфрич назвати хоча б одну особливість для «особливого статусу Донбасу», а Шуфрич... просить зробити це Верещук, адже вона представниця влади.

Коротше кажучи, автори «Права на владу» вигадали гарну ідею, але реалізували її доволі халтурно. На наступну подібну програму варто запросити справжніх представників прифронтових міст, профільних експертів (а не журналістів) та, якщо вже кликати, членів усіх парламентських фракцій. І, можливо, модерувати цю дискусію варто довірити комусь, хто не говорить висловів на кшталт «мир із Донбасом».

«Ехо України» (Прямий канал), 8 листопада

Новий випуск «Ехо України» був присвячений двом темам: який хороший Прямий і який поганий Зеленський.

Оцінки давали: Олексій Гончаренко, народний депутат, «Європейська солідарність». Андрій Рева, ексміністр соціальної політки. Вячеслав Кириленко, ексвіцепрем’єр. Ігор Лапін, екснародний депутат від «Народного фронту». Юрій Чижмарь, екснародний депутат від Радикальної партії. Мирослав Гай, голова благодійного фонду «Мир і Ко». Леонід Ємець, екснародний депутат від «Народного фронту», цього року невдало балотувався від партії «Голос». Володимир Горбач, політичний аналітик Інституту євроатлантичного співробітництва. Микола Давидюк, політичний коментатор. Загалом дев’ять чоловіків.

Почалося шоу з боротьби за свободу слова: глядачам показали сюжет про обшук у квартирі власника Прямого каналу Володимира Макеєнка. У матеріалі розповідали про тиск влади та виваженість політики каналу (звісно), але якось забули згадати про заяву керівника ДБР, що «у ДБР немає жодного провадження, яке б стосувалося діяльності телеканалу “Прямий”, його редакційної політики, сплати податків телеканалом або роботи журналістів» і розслідується лише «ухилення від сплати податків під час продажу каналу».

Після вступного сюжету до мікрофона вийшов сам власник каналу Володимир Макеєнко й зайнявся самопіаром: «Обшук у квартирі Макеєнка. Вибачте, депутата декількох скликань. Співавтор декларації про державний суверенітет. Акт про державну незалежність. Конституція і так далі. Голови бюджетного комітету Верховної Ради при курсі п’ять. Голова регламентного комітету двічі. Ну, мабуть, якесь ім’я є в мене. Голова київської міської адміністрації». Забув уточнити, що майже все це — у складі Партії регіонів. Далі гучних імен та гіперболізацій у заявах власника Прямого стало тільки більше. Наприклад, він розповідав, як йому телефонують із МВФ і питають, чи є свобода слова? Стверджував, що хтось намагається організувати в Україні скандал на світовому рівні. Вважав, що діями проти Прямого хтось намагається «зв’язати» президента Зеленського, щоби відволікти його від встановлення миру. Заявляв, що саме за допомогою розхитування ситуації анексували Крим. Жодного запитання по суті справи Макеєнку не поставили, закидів на його адресу не озвучили.

Гості студії теж оцінили події навколо каналу й більшість їхніх заяв не відрізнялася від аналогічної риторики на каналах Медведчука. Були такі ж розмови про диктаторський популістський режим, спроби обмежити критику влади, непрофесійність правоохоронців. Наприклад, Андрій Рева стверджував, що на Прямий «наїхали», щоб люди не могли дізнатися про скандали за участі «слуг народу». Щоправда, для цього треба було б заборонити й інші канали, і фейсбук.

Співведуча Альона Курбанова озвучила в ефірі вже традиційну примітивну маніпуляцію: «Зачитую чотири заголовки — це тим, чим ДБР може нині пишатися: «ДБР затримало військовослужбовця, який продавав пальне» [...] Це все було за листопад місяць [...] Та структура, єдине чим може пишатися — це тим, що вона ходить до незалежних приватних ЗМІ і займається якимись незрозумілими справами, які точно не пов’язані з топ-корупцією. Тут стає досить соромно...». Соромно стає за подібних «журналістів», які вирішили судити про діяльність правоохоронного органу, вибравши із сайту ДБР чотири випадкових новини за вісім днів. Але навіть якщо судити про все відомство лише за новинами листопада, то ось кілька подій із того самого сайту, які ведуча Прямого замовчала: «ДБР викрило схему постачання обладнання до Військово-морського флоту РФ», «Посадовці «Вектор Банку» незаконно вивели 28 млн грн», «5 високопосадовців Міноборони отримали підозри», «Держреєстратора судитимуть за незаконну зміну прав власності на нерухомість, вартістю 21 мільйон гривень». Це теж не топкорупція? Прямий, серйозно, ви ж розумієте, що у глядачів є інтернет і вони можуть перевірити ваші слова?

Також присутні обурювалися, чому саме ДБР проводить слідчі дії щодо купівлі каналу. А Матвій Ганапольський відзначився одразу двома цікавими заявами: обіцяв, що просуватиме ідею, щоби Прямий пустив перед новорічним зверненням президента Зеленського звернення Порошенка. Та сказав, що канал демонструє: «Ну, не незалежність. Критику Зел... нової влади, скажемо так». Амінь.

Про «жарти» Прямого попереднього дня — інсценування «захоплення» каналу — чомусь ніхто не згадав.

Друга частина шоу стосувалася розведення військ — ідеї, яку у студії, здається, не підтримував ніхто. Більшість часу глядачі слухали про неможливість довіряти Путіну та поспішні дії влади (Микола Давидюк стверджував, що Зеленський повівся на можливість отримати Нобелівську премію миру). Також цей блок виділився цікавими перипетіями за участі Мирослава Гая. Політичний коментатор вирішив, що ОБСЄ не контролює відведення військ з боку проросійських бойовиків, і Матвій Ганапольський пообіцяв «убити» спікера, якщо ця інформація виявиться неперевіреною. Через майже годину Гай знайшов докази того, що ОБСЄ все ж працює з обох боків. Це, звісно, добре, що гість урешті озвучив правдиву інформацію. Але жахливо, що він розкидався подібними заявами без перевірки.

Третя тема стосувалася двох місяців роботи парламенту й автоінтерв’ю президента Зеленського. Що, звісно, призвело до розмов про авторитаризм, розкол монобільшості, кишеньковий уряд, ручний парламент, залежні правоохоронні органи та маніпуляції свідомістю українців від владної команди. Ігор Лапін також прогнозував, що далі «Слуга народу» може прийняти закон про імперативний мандат, що буде «реальним кроком рабовласницького періоду». Нагадаємо, що першим в Україні імперативний мандат застосовував БПП. Принаймні, так стверджують на сайті партії. Альона Курбанова в цій темі теж відзначилася черговою маніпуляцією для найменших. Вона вирішила показати глядачам усіх депутатів, які за два місяці роботи нового парламенту встигли потрапити до скандалів. Але лише зі «Слуги народу». Пізніше Матвій Ганапольський уточнив, чи не фігурували в сумнівних історіях члени інших фракцій. Курбанова згадала про Киву, Федину та Вакарчука, але акцентувала, що представники монобільшості мали би бути «іншого ґатунку та якості». Самокритично.

Але однозначно найдивнішою частиною програми став Матвій Ганапольський. Оскільки, як стверджує ведучий, «слугам народу» заборонили ходити на його ефіри, Ганапольський вирішив сам уявляти позицію монобільшості та... грати президента Зеленського. Спочатку це виглядало просто дивно, але далі перетворилося на нескінченне джерело іспанського сорому.

Ось типова ситуація:

Мирослав Гай: «Я хочу вас запитати як Зеленського».

Матвій Ганапольський: «От у мене запитає. Всі мають говорити. Якщо він схоче, він мене Зеленського...»

Мирослав Гай: «Штаб ООС повідомляв, що обстріли в Золотому...»

Матвій Ганапольський: «Ще раз кажу. Нє, це вже я кажу як Ганапольський».

Мирослав Гай: «А Господи, Слава Богу. А то в мене вже отак от...»

Матвій Ганапольський: «Нє, як Зеленський я кажу, що ви всі дурники. Ви мене не цінуєте, не розумієте. Я хлопну ваш канал вмєстє с вамі. А як Ганапольський я питаю...»

Як оглядач «Детектор медіа» я кажу, що ведучим токшоу не варто грати президента. Й ексміністрам не варто звертатися до ведучого як до президента. І не варто розповідати про дії президента як про власні. Серйозно, не треба говорити: «Пан Зеленський, я, відновив традицію робити відео». Хоча, з іншого боку, краще би Ганапольський увесь ефір грав Зеленського, ніж із матюками зображав ще й радника президента Андрія Єрмака, який буцімто звинувачував Порошенка у війні.

На фоні всіх цих подій хочеться запропонувати «Еху України» ідею: в наступній програмі Матвій Ганапольський міг би зіграти незаангажованого модератора. Альона Курбанова — професійну журналістку, яка подає в ефір усі факти, а не лише вигідні. Гості програми могли би зіграти об’єктивних експертів, а не виключно критиків влади. І, можливо, усі разом вони змогли би поставити сценку під назвою «якісна врівноважена дискусія». Бо зараз цього дуже не вистачає.

«Свобода слова» («Україна»), 8 листопада

Ви колись бачили будь-яке українське токшоу на тему бюджету? Чудово, тоді ви бачили новий випуск «Свободи слова».

Бюджетні традиції підтримували: Андрій Богдан, керівник Офісу президента. Юлія Тимошенко, лідерка партії ВО «Батьківщина». Оксана Маркарова, міністерка фінансів України. Владислав Криклій, міністр інфраструктури України. Ганна Новосад, міністерка освіти та науки України. Михайло Радуцький, народний депутат від «Слуги народу», голова комітету з питань охорони здоров'я. Юрій Бойко, співголова фракції «Опозиційна платформа — За життя». Олексій Гончаренко, народний депутат від «Європейської солідарності». Володимир Омелян, міністр інфраструктури (2016–2019). Микита Потураєв, народний депутат від «Слуги народу». Ярослав Юрчишин, народний депутат від «Голосу». Загалом вісім чоловіків і три жінки.

Народна мудрість стверджує, що аби помітити, як змінився ти, потрібно прийти в місце, яке не змінилося. І щорічні токшоу на тему бюджету ідеально для цього підходять. «Свобода слова», як і інші подібні програми, була розділена на два табори: владу, яка розповідала про свої успіхи, та опозицію, яка питала про пенсії. Щоправда, цього разу звичні ролі грали дещо інші люди.

Наприклад, зростанням пенсій на 74 гривні обурювався Олексій Гончаренко. Нагадаємо, що за урядування партії Гончаренка пенсії (якщо рахувати лише за аналогічний період 2018 року) зросли на... 62 гривні. Юлія Тимошенко почала виступ із того, що за її уряду тарифи були меншими. Зате газ дорожчим (вибачте). Юрій Бойко критикував виплату зовнішніх боргів. Потім усі разом критикували запланований ринок землі.

За владу цього разу віддувалися Оксана Маркарова та Андрій Богдан. Представниця Кабміну, традиційно, розповідала про реалістичний бюджет і законопроекти для приваблення інвестицій та економічного зростання. Керівник Офісу президента дякував опонентам за єдність (можливо, це була іронія) та говорив слоганами на кшталт: «Не хочемо, щоб не було багатих. Хочемо, щоб не було бідних». Володимир Омелян та Владислав Криклій сперечалися, хто з них забезпечив будівництво дороги до Маріуполя. Ярослав Юрчишин цікавився зміною механізму субвенцій (Маркарова обіцяла позбутися ручного розподілу) та зростанням фінансування СБУ та МВС (Богдан пояснив це вирівнянням оплати для силовиків на передовій). Наприкінці шоу Савік Шустер підняв питання фінансування освіти та, невідомо навіщо, на дві з половиною хвилини надав слово Михеїлу Саакашвілі, який по відеозв’язку розповів про... та, власне, незрозуміло про що: хвору жінку, корупцію у вишах та польські університети. Юлія Тимошенко передала Оксані Маркаровій свій «Новий курс».

Також Савік Шустер наважився організувати справжній тест для своєї студійної соціології й запитав в аудиторії, чи підтримує вона продаж землі. Серед містян у студії: 38 % — за, 62 % — проти. За аналогічними даними Центру Разумкова (де був також варіант «важко відповісти»), 21 % — за, 56 % — проти. Серед селян у студії: 21 % — за, 79 % — проти. За даними Центру Разумкова, 22 % — за, 59 % — проти. Крім того, Шустер стверджував, що його заміри у 2016 році показували, що має статися щось радикальне, й воно буцімто сталося: до влади прийшло нове покоління. Тобто, «прогнози» втілилися лише через два роки.

Загалом, ця програма складалася із закидів, обіцянок та спогадів про минулі заслуги і не те щоб розкрила для глядачів усі плюси та мінуси нового бюджету. Звісно, в цьому в першу чергу винні гості, які вирішили обговорювати новий бюджет за старими шаблонами. Але не варто забувати і про ведучого, який не став шукати нових підходів і дозволяв гостям піаритися та говорити слоганами.

Програми, які не увійшли до моніторингу:

«Українский формат» (NewsOne), 6 листопада

Гості: Василь Німченко, Нестор Шуфрич, Антоніна Славіцька, Олександр Качний, народні депутати, «Опозиційна платформа — За життя». Альона Шкрум, народна депутатка, «Батьківщина». Сергій Рудик, народний депутат, позафракційний. Валерій Макєєв, секретар Національної спілки журналістів. Юрій Левченко, екснародний депутат від «Свободи». Політичні коментатори: Дмитро Співак, Дмитро Раїмов, Володимир Цибулько, Володимир Кацман, Вадим Карасьов, Валентин Гладких, Віталій Журавський. На правах журналістів: Світлана Крюкова та Анастасія Товт. Загалом 13 чоловіків і чотири жінки.

«Народ проти» (ZIK), 8 листопада

Гості: Олексій Оржель, міністр енергетики. Альона Шкрум, народна депутатка, «Батьківщина». Олексій Кучеренко, народний депутат, «Батьківщина». Анна Скороход, народна депутатка, «Слуга народу». Олександр Дубінський, народний депутат, «Слуга народу». Михайло Добкін, екснародний депутат від «Опозиційного блоку». Юрій Бублик, екснародний депутат від «Свободи». Анна Маляр, юристка. Сергій Лямець та Валентин Гладких, політичні коментатори. Світлана Крюкова, заступниця головного редактора «Страна.ua». Резонерами традиційно виступали Юрій Михальчишин та Макс Бужанський (нардеп від «Слуги народу»). Загалом сім чоловіків та чотири жінки.

Виготовлення цього моніторингового звіту стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через проєкт USAID «Медійна програма в Україні», який виконується міжнародною організацією «Internews». Зміст матеріалів є виключно відповідальністю громадської організації «Детектор медіа» та не обов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та «Internews».

rn