Наприкінці травня в рамках марафону «Єдині новини #UАразом» Перший канал Суспільного почав вести окреме мовлення.

Про ставлення до цього рішення, відсутність російськомовних спікерів і «хороших русскіх» у блоці Суспільного та присутність життя з усіх регіонів, загрозу російської пропаганди — про це ведучі подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко та Вадим Міський поговорили з Романом Колядою, українським журналістом, теле- та радіоведучим. А також про «Українське радіо» та 100 років спільної присутності, його аудиторію, недовіру Романа до подкастів і неймовірні історії, що відбуваються в прямому ефірі.

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Google Podcasts, Spotify, SoundCloud, MEGOGO Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформах.

00:00 «Ми продовжуємо єдину державницьку інформаційну політику, яка спрямована на єдність, фейкоборчість, мінімізацію впливу ворожих ІПСО»;

04:16 «Сюжети, які роблять регіональні хаби Суспільного, дають абсолютно кайфушний зріз життя»;

08:11 «Я з собою домовився, що загинув ще 25 лютого. Сказав: давай, чувак, як самурай»;

10:48 «Ми, медіа, яке представляє суспільство і державу, не вживаємо російську мову»;

18:26 «Ти ніколи не знаєш, який потік отрути потече з російських медіа»;

20:27 «Навіть у наймахровіші радянські часи “Українське радіо” залишалося українським. Ми зберегли оцю дулю в кишені»;

25:33 «Найчастіше паперові листи пишуть люди старшого віку, і я розумію, що ми чи не останні їхні співрозмовники в житті»;

32:48 «У нас є дуже круті люди. Про них розповідати — це задоволення».

«Ми продовжуємо єдину державницьку інформаційну політику, яка спрямована на єдність, фейкоборчість, мінімізацію впливу ворожих ІПСО»

Наталя Соколенко: 21 травня Суспільне розпочало цілодобове мовлення на Першому каналі. Окреме від телемарафону, в якому канал брав участь раніше. Я читала матеріал на «Детекторі медіа» — медіаексперти подають позитивну перспективу, але ризиковану. Як ти до цього ставишся як ведучий, як обличчя телевізійної частини Національної суспільної телерадіокомпанії України?

Роман Коляда: Ти знаєш, можливо, моя відповідь здивує. Я ставлюся до цього абсолютно утилітарно — тепер у нас є більша аудиторія.

Наталя Соколенко: Своя, яку легше обрахувати й зрозуміти, направду.

Роман Коляда: Своя, яку легше побачити, відчути, усвідомити. І мені з цим тотально ок. Якихось більших емоцій у мене у зв’язку з цим немає. Тим більше, що ми спозиціоновані. Я фразу кажу щоразу, коли ми починаємо нову ефірну годину: це власний ефір «Єдині новини» Суспільного. І це важливо для розуміння. З одного боку, ми продовжуємо єдину державницьку інформаційну політику, яка спрямована на єдність, фейкоборчість, уникнення чи мінімізацію впливу ворожих інформаційно-психологічних операцій тощо. З іншого боку, ми не обмежені нічим, окрім стандартів Суспільного, які є достатньо суворими, з поправкою ще на телевізійну специфіку — мені в деяких місцях довелося трохи свою голівоньку проапдейтити, додатково допідкачати, ну і мені з цим цілком окей.

«Сюжети, які роблять регіональні хаби Суспільного, дають абсолютно кайфушний зріз життя»

Наталя Соколенко: Розкажи, будь ласка, про формат — «Суспільне Студія».

Роман Коляда: Це формат, у якому зараз працюють усі, окрім тих, хто не робить якусь відверту ентертейнментову полову, якісь попсові постановні шоу. Це не про нас. Це не серіали, не телевікторини, не телемагазин, не трансляція Верховної Ради. Це нон-стоп мовлення, в якому постійно чергуються новинні блоки, які робимо і ми як ведучі «Суспільне Студії», і наші колеги з «Суспільне Новини» у певні проміжки мовлення. І далі це нескінчена студія, студія, студія, студія. Це гості, це експерти, з якими ми аналізуємо кожне з явищ, яке береться до уваги, тобто це постійний, актуальний порядок денний.

І що важливо, від чого я особисто кайфую — у нас дуже багато сюжетів, які роблять регіональні хаби Суспільного. Вони дають такий абсолютно кайфушний зріз життя. Там є те, що пов’язано напряму з реальністю війни: про бійців, про виробників дронів, про реабілітацію, про каліцтва, про відновлені родини. Буває багато болю і подолання цього болю. Водночас там є історія про оленя, який розгулює селом, про те, як чудово вирощують городину на Хмельниччині й про чудернацьких поросят із регіонів. Я від цього кайфую не менше, ніж від аналітики, якою я займався частину життя на «Українському радіо», бо воно живе і це дає баланс. Тут ми занурилися в маніфест сталого миру чи вибори в Європарламенті, чи гендерну рівність, чи спілкуємося з експертами «Детектора медіа». А тут у нас городина, борщики й усе хороше. Це дає хороший зріз життя і в цьому почуваєшся і професійним, і живим.

Вадим Міський: А в марафоні «Єдині новини», який був до розділення на два окремі марафони, цей формат теж був присутній — усе це життя, про яке ти кажеш?

Роман Коляда: Там були якісь лайфові історії. Якщо вже говорити про те, що мені заважало в марафоні, то відверто — продукти типу «Гражданская оборона». Не готовий я бачити на екрані Соловйова, навіть перекривленого, спародійованого, Скабєєву і цю публіку. Якщо я захочу, я в телеграмі на це подивлюсь. А показувати мені це в такому відверто карикатурному вигляді — це була одна з найскладніших речей.

Чим мене єдиний марафон травмував і ретравматизував — кількістю вибухового воєнного контенту на екрані. Я розумію, що війна. Мені не треба це зайвий раз нагадувати, тому що я в інформаційному потоці весь час. У тебе перед очима цілий день щось вибухає, якщо заміряти картинку — там весь час щось гепає. То показують, як наші дрони працюють, то показують прильоти — це ж стало частиною цих усіх роликів нескінченних. Якось мені цього було забагато.

«Я з собою домовився, що загинув ще 25 лютого. Сказав: давай, чувак, як самурай»

Вадим Міський: Щодо «Гражданской обороны», то Starlight Media завжди хвалиться, що в них дуже гарні показники. З одного боку, це контент, який Роман воліє уникати. З іншого боку, медіагрупа говорить, що це має велику аудиторію. А в чому цей феномен? Чи дійсно є якийсь потяг у частини суспільства дивитися, висміювати ворожу пропаганду? Це цікавий феномен, коли нас, інфоголіків, від цього вже трішки нудить, а є частина суспільства, яка від цього ловить кайф.

Роман Коляда: Була колись газета «Теленеделя». Певний час вона була цікавою, а потім формат скотився на пси. Я якось зустрівся з представницею редакції та й кажу: ну, ви ж зовсім вже обнулилися. Вона каже: а ви хто? Чоловік, вища освіта — ви не наша цільова аудиторія. Це коротка відповідь на запитання. 

Довша — сміх рятує. Сміх — це психотерапія, сміх — це захисна реакція. Мало що в народному гуморі, який ще не зарегульований політкоректністю, так осміяне, як каліцтво і смерть. Найстрашніші речі — а про них жартують найбільше. Ворожа пропаганда — це одна з найнебезпечніших речей. Це друге, напевно, за небезпекою, а до певної міри перше, що нам загрожує. Тому що вільного можна тільки вбити. І це проста історія. Прилетіла ракета — все, загинув.

Я з собою домовився, що я загинув ще 25 лютого. Сказав: давай, чувак, як самурай. Типу вже здох, усе. Все, що далі — бонус. Стало легше. Але коли ця отрута в мозок, і ти залишаєшся живим, але душевно, з точки зору громадянської позиції, мертвий — це страшніше, на мою особисту думку. І саме від цього якась частина наших людей у такий спосіб захищається. Але це суто моє припущення.

Наталя Соколенко: Тобто хтось збоку каже: це справді брехня, маніпуляція, пропаганда.

«Ми, медіа, яке представляє суспільство і державу, не вживаємо російську мову»

Наталя Соколенко: Я хочу згадати, що робить Суспільне в ефірі — це відсутність російськомовних спікерів і «хороших русскіх». Їх же немає і на «Українському радіо». Ти працюєш ведучим, я думаю, тут варто пояснити — а чому так? Це ж нібито цікаво, що у них там відбувається, що вони думають. Чому «Українське радіо» займає таку жорстку позицію щодо того, що не має звучати в ефірі російська мова?

Роман Коляда: Тут є кілька речей, які хотілося б сказати. З одного боку, я почну з особистого. Я виріс як класичний білінгв. Частина моїх друзів до певного часу взагалі не підозрювали, що я вмію говорити українською, а частина — що я вмію російською.

Так тривало десь до 2011 чи 2012 року. Поки я наглухо не вимкнув російську з побутового вжитку. Я її залишив собі як робочий інструмент. Якщо мені треба поговорити з експертом, який не розуміє іншої мови, окрім російської, я це зроблю. І позицію «Українського радіо» в цьому сенсі я поділяю. Так, у нас є велика частина аудиторії, яка все ще за інерцією послуговується російською в побуті. Ми, медіа, яке представляє суспільство і державу, не вживаємо російської мови, хоча все одно час від часу існують винятки.

А щодо того, чому нам не цікаво, що говорять «хороші русскі». Мені нецікаво, відколи я прочитав Плохія (Книга «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» професора української історії в Гарвардському університеті Сергія Плохія — «ДМ»), який був остаточним поворотним каменем. Це історик, який змінив мою оптику. Я часто повторюю тезу, можу повторити її ще раз, вона для мене засадничо важлива. Я як дитина, яка виховувалася ще в радянській школі й на радянській дитячій літературі, читала історичні книжки, в яких була Київська Русь, потім прибіг Батий, потім десь на пів сторіночки промайнуло Галицько-Волинське князівство. І потім починалася Москва і Санкт-Петербург з Олександром Невським. Я не міг зрозуміти, де дівається Київ, я вже не кажу про Новгород, про Велике князівство Литовське. І коли ти мислиш в цій парадигмі, коли вся історія, ніби камера, яка знімає історичне кіно, стоїть на Москві-ріці. Ти через оцей об’єктив весь час дивишся на всю історію, тоді логічно, що треба російських людей слухати. Такі «розумні речі» кажуть. Я коли починав міжнародкою займатися в ефірі, в мене весь час в голові спливав світлий образ Олександра Бовіна, радянського ведучого.

Наталя Соколенко: «Міжнародної панорами» (на Центральному телебаченні СРСР — «ДМ»), так.

Роман Коляда: Я довго здихувався цього образу, тому що я сам собі Коляда, не треба мені ніякий Бовін. І коли я читаю Плохія, який викладає цю саму історію, але камера, яка знімає це історичне кіно, стоїть не на Москві-ріці, а десь у грецькій колонії на березі Чорного моря або на Дніпрових кручах — усе перевертається в голові. Тобі вже глибоко нецікаво, що вони там на «велікорусском нарєччії ізмишляють». Я, до речі, колись намагався взяти як робочу гіпотезу, що російська мова — це зіпсована українська. Але мені особисто не зайшло.

Вадим Міський: Занадто спаскуджена.

Роман Коляда: Якщо вже їх треба послухати, то з природничим інтересом. Або когось, хто тут діє на нашій території. А так я не можу придумати собі іншої причини, навіщо їх слухати. Якщо з точки зору вивчення, що ворога треба знати в обличчя, — тоді треба всіх слухати, тоді треба засновувати інститут, якого нам бракує. Не росієзнавства чи москалології, в якому люди захворіють на хворобу. Нам потрібен інститут на кшталт того, який вивчає кліщів, гельмінтів — такий інститут москалології нам потрібен. Для того, щоб у такий спосіб думати, нам треба слухати не Латиніну, не Фейгіна, не Новікова, а взагалі інакше це чинити. Але тут є проблеми, тому що у нас дуже мало звідти інформації, можливих джерел її отримання. Хоча, якщо покопати, причому починати копати, наприклад, із Камчатки, то дещо можна знайти.

«Ти ніколи не знаєш, який потік отрути потече з російських медіа»

Наталя Соколенко: А щодо російських медіа, хочу ще додати. В одному з попередніх випусків подкасту «Медіуми» у розмові з Іваном Киричевським, воєнним експертом «Defense Express», він сказав, що інформаційна війна — це частина глобальної війни, яку веде проти нас Росія. Тому будь-які російські медіа, представника російського медіа, треба сприймати як інструмент, яким користуються або всліпу, або цей інструмент прекрасно знає, що йому вже все оплатили й розуміє, що треба сказати, що Харків візьмуть за три дні. Як це написала, наприклад, «Медуза».

Роман Коляда: Хороша аналогія. Дивись, ти коли бачиш гармату, ти ж не заглядаєш в її дуло, «яка там цікава гармата». Так само з російськими медіа. Ти ніколи не знаєш, який потік отрути звідти потече. Скільки разів я себе ще з часів Майдану ловив на тому, що гортаючи фейсбук, натрапляв на якусь тонку або навіть не дуже тонку пропагандистську гру. Читаєш текст і розумієш, що на третьому реченні в тебе всередині вже думка, може, я придурок, може, правда, «апельсинки наколоті». Сидів і досліджував, на якій стадії в мене це відчуття. А потім себе реабілітовував від цього.

Пригадував, які гості моїх ефірів пахли димом із Майдану, що вони говорили, якими вони були людьми, якими вони були фахівцями у своїх галузях. Я через це, цю промивку мозку, контрпромивав. Але я тверезий щодо того, що далеко не всі люди здатні на таку роботу. Тому що це робота людини, яка 20+ років працює з інформацією і розуміє, що іноді з дула гармати вилітають снаряди, інформаційні. Людина, яка цього не розуміє, може потрапити на вудку в будь-який момент.

«Навіть у наймахровіші радянські часи “Українське радіо” залишалося українським. Ми зберегли оцю дулю в кишені»

Вадим Міський: Романе, ти, окрім телевізійного амплуа, є ведучим «Українського радіо», якому цьогоріч виповниться 100 років. Ви уже почали з радійною командою відзначення події на «Книжковому арсеналі». Буде ще багато подій протягом цього року, але це була перша публічна і називалась вона «Українське радіо: 100 років спільної присутності». Що це за спільна присутність? Чи все ще радіо забезпечує нам спільну присутність на сотий рік свого існування?

Роман Коляда: Точно забезпечує. До повномасштабного вторгнення у когось була ілюзія, що радіо є архаїчним носієм. А нині ти потрапляєш в ситуацію, коли єдиним способом, в якій ти можеш повідомити людям шлях евакуації, залишається передавач — не FM, а передавач на середніх хвилях. Тому що люди можуть дістати з горища приймач, засунути в нього напівсілу батарейку — і все одно щось почути. Або коли люди сидять в окупації на Київщині й у них немає ні інтернету, ні світла, а є все той же приймач. Вони чують по радіо прогноз погоди, бо не знають, чи їм збирати дрова, чи топити сніг. Ти розумієш, що радіо ще довго не втратить актуальності. І не тільки в таких суперекстремальних умовах. У радіо є магія. Хтось уже пересів на інше джерело магії. Я досі з деякою недовірою ставлюся до формату подкастів. Я люблю слухати щось, що відбувається тут і зараз. Тому я люблю радійний, телевізійний прямий ефір, причому по обидва боки. Так, я сам видаю змонтовану програму «Амбасадори», найчастіше це записані наперед інтерв’ю. Але все одно найгостріше, найцінніше відчуття — це відчуття прямого ефіру, це відчуття спільної присутності. Це відчуття, коли Вілліс Коновер чи Льоша Коган зараз сидить у студії та своїм ледь хриплим голосом дарує тобі якусь неймовірну музику. Це відчуття, коли я, до прикладу, з Сергієм Комісаренком сиджу в студії й ми розповідаємо, як англійська королева бере теку з рук свого міністра й ніколи не зазирне в ту теку, бо знає що там може бути. Це розказується тут і зараз, і радіо дає цю магію. Для мене ця магія пропадає, коли я слухаю запис.

Повертаючись до нас, 100 років — це 100 років. Ми дослівно як інституція є свідком епохи, цілої епохи, цілого століття. В ньому було багато складного, іноді соромного, іноді такого, чим пишаєшся, що ти в цих же стінах ходиш. Берлінські Rundfunk Radioeins досі сидять в приміщенні, звідки Гітлер віщав. Ну так що? Вони не нацистське радіо вже давно. Але навіть у наймахровіші радянські часи «Українське радіо» таки залишалося українським. Ми зберегли оцю дулю в кишені. Зберігали навіть тоді, коли здавалося б, можуть, руку по саме плече одрубати за цю дулю. А ні. Вона якось так тут, в цих стінах, працювала. І згодом ці віжки попустилися, не в останню чергу завдяки колективу «Українського радіо», «Променя». Якщо я не помиляюся, вперше пісню Тараса Петриненка «Україна» таки на радіо «Промінь» поставили.

Так ця присутність зберігалася у вигляді нашої Марго Лазник, яка в окупованому Херсоні залишалася нашою кореспонденткою і виходила в ефір. Ти можеш собі це уявити? Я ні. Я не можу собі це уявити, але я щоранку в евакуаційній студії чув цей голос. Набраний по вайберу. Це значить, людина не побоялася з телефоном кудись пройти, де є інтернет, вийти на зв’язок зі студією і сказати: «Говорить “Українське радіо” з українського Херсона». Ми навіть її ім’я не називали тоді в ефірі.

Вадим Міський: Я пам’ятаю.

Роман Коляда: Це ж здуріти. Ось тобі присутність, ось так це працює теж. Я не знаю, як би я себе вів у цій ситуації. Я чесно не знаю. А вона отак. І це круто.

«Найчастіше паперові листи пишуть люди старшого віку, і я розумію, що ми чи не останні їхні співрозмовники в житті»

Наталя Соколенко: Романе, треба поговорити про слухачів і слухачок «Українського радіо». До широкомасштабного вторгнення була можливість в прямому ефірі приймати дзвінки. І ця практика поки що припинена. Але все-таки спілкування зі слухачами та слухачками «Українського радіо» продовжується, по-перше, приходять паперові листи.

По-друге, студійний вайбер. Скажи, будь ласка, що там пишуть.

Роман Коляда: Коли були телефонні дзвінки, я любив цю штуку. Хоча вона ризикована. Тому що серед постійних дзвонарів, наприклад, була одна така відверта паскуда, яка додзвонювалася, називалася різними іменами й завжди говорила якісь відверто пропагандистські речі на кшталт тих, які Вадим у своєму проєкті аналізує.

Але водночас траплялися дзвінки, від яких серце стискалося, або неймовірні історії, або коли людина у своєму гості впізнає свого університетського професора, якого не бачила 25 років, і почула його по радіо. Оці всі штуки, таке в кіно зазвичай показують, а я це бачив і чув на власні вуха. 

Щодо паперових листів, там дуже різне. Є дуже зворушливі речі. Там пишуть найчастіше люди старшого віку, яким явно бракує кола спілкування. І я розумію, що ми чи не останні їхні співрозмовники в житті. Співрозмовники в один бік, бо вони нас чують, а ми ні. Іноді голос цих людей прорізається у формі цих листів, вони бувають дуже зворушливими. Виникає спокуса написати у відповідь, я утримую себе від цієї спокуси, тому що я тверезий щодо того, що я не вмію систематично листуватися. Один раз зробивши цей крок, його треба буде робити наступний і наступний. Бо це буде нечесно, якщо я відповім один раз, не відповісти наступного. Вони для мене залишаються свідками того, що по той бік приймача є живі люди, дуже цікаві, і бувають, ще коли дзвінки бували, дуже фахові люди зі старої навченої університетської інтелігенції. Звісно, у вайбер пишуть і гидоту, скільки разів мене там матюкали. Я навіть у фейсбук іноді ставлю деякі вирізки з нашого вайберу. Один любитель кактусів пише весь час, присилає фотографії своїх кактусів і каже: правда, вони прекрасні? Ми іноді навіть відповідаємо: так, вони чудові.

Вадим Міський: Чи пишуть на радіо з проханням розв’язати якусь проблему? Раніше, я знаю, що це був один із небагатьох способів шукати справедливість — повідомити про те, що людям не подобається. І якщо пожалітися на радіо, тоді це озвучать, влада включиться.

Роман Коляда: Майже немає. Коли ми говоримо про, наприклад, житлово-комунальне господарство, то дзвонять і кажуть, що в будинку немає вікон досі. І якщо ця людина хоч якось дотична до вікон в під’їзді, то ми переадресовуємо повідомлення, і навіть звертають увагу. Але зараз це винятки.

А репліки отримуємо різні, ось буквально сьогодні було повідомлення під час моєї програми «Сто тисяч» — що «треба не про гроші говорити, а створити дійсно народну гілку влади й донести це до наших можновладців, аби врятувати світ». Такий собі гайд-парк, тільки у вигляді окремого повідомлення у вайбері. Звісно, далеко не завжди це читаєш в ефірі. Якщо воно хоча б якимось боком може бути повернуте до розмови, то так. Іноді в частині повідомлення прослідковується тверезий глузд — тоді його береш, а решту якось контейнеруєш. Правда, в мене бували дні, коли я виходив зі студії і не розумів, до кого ми говоримо. Якщо оце наші слухачі, то мені треба йти й вантажити вугілля, бо це неможливо.

Вадим Міський: Ну, я підозрюю, що більшість просто не потребує висловити свою думку, написавши щось у вайбері. Тому, напевне, це найбільш такі радикальні елементи. І серед них певна частка є тих, в кого думки навіть тверезі. Але я підозрюю, що більша частина тверезомислячих людей не доходить до цього етапу.

Роман Коляда: Ні, але є дуже позитивні сигнали. Є люди, які освічуються, що люблять нас як радіо, відзначають улюблених ведучих. Мені завжди дещо незручно.

«У нас є дуже круті люди. Про них розповідати — це задоволення»

Наталя Соколенко: Романе, ще одне уточнення щодо аудиторії. Ти сказав, що не розумієш, хто ці люди, які нас слухають. А для кого ти працюєш? Для якої аудиторії спрямовані твої інтелектуальні й творчі зусилля? Хто би, на твою думку, мав би це слухати?

Роман Коляда: Тут є кілька складових у відповіді на це запитання. Якщо запитати мене, кого я уявляю по той бік мікрофона, то людину, з якою мені було б цікаво поговорити в житті й поділитися тим, чим я ділюся. У мене рефлекс ділитися чимось цікавим, він на підкорку прошитий. Можливо, це те, що дає мені можливість бути тим, ким я є в етері, тому що я, коли дізнаюся щось цікаве, мені негайно хочеться побігти й з усіма цим поділитися. При цьому ж я дуже люблю позитивні історії, я вмію радіти за інших. Я люблю хвалити. Особливо, коли є за що, коли є артист, коли є вчений, коли є спортсмен і там крута історія за ним, круте досягнення. Хоч на 5 копійок, то давайте ж його хвалити. Хай він потім ще на 55 хорошого зробить із цими крилами. Мені шкода, коли цього хтось не розуміє і так не чинить, тому що цього дуже бракує в медіапросторі. Не пропаганди, а просто хороших історій. А вони ж є. У нас є дуже круті люди. Про них розповідати — це задоволення.

І я страшенно тішуся, що ще трохи ми доживемо до 100-річчя. І нічого, підемо далі. Ще один ефір, ще один ранок, ще одна півгодинка.

Вадим Міський: Ще одне 100-річчя.

Нагадаємо, в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Тетяною Трощинською про премію імені Георгія Ґонґадзе, токшоу «Новий відлік», телемарафон та виклики перед майбутніми поколіннями журналістів, Альоною Яциною про «Кордон.Медіа», що висвітлює події Сумщини, війну та історії неймовірних людей, які має бачити весь світ, Наталією Курдюковою про Kharkiv Media Hub, що допомагає підтримувати роботу українських і іноземних медіа у Харкові, Богданом Жуком про організацію українського кінофестивалю «Sunny Bunny», Анастасією Руденко про розбудову мережі для моніторингу і прозорого висвітлення аспектів відбудови України «Вікно відновлення», Оленою Левандовською про секрети залучення знаменитостей до соціальних проєктів та особливості роботи із підлітковою аудиторією, Катериною Котвіцькою про аналіз поточної ситуації і трендів у сфері дистрибуції аудіоконтенту онлайн, Сергієм Гнезділовим про творчість на війні, цензуру і (не)ефективні державні комунікації, Лєною Чиченіною про враження від коментування церемонії вручення «Оскара» та значення отриманої нагороди для України, Даркою Гірною про те, як виробляти та фінансувати історичний контент в Україні, Галою Котовою про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення, Олександрою Гондюл про те, як принципи гейміфікації в медіа впливають на аудиторію та залучення читачів, Володимиром Шейком про війну української та російської культур на музичних сценах Європи, Олександром Педаном про співпрацю з Суспільним, новий проєкт замість «УніверCheck» та інші ідеї pedan|buro, Світланою Остапою про проблеми, з якими зіткнулася українська журналістика у 2023 році, чого досяг і що планує Суспільний мовник, посилення державного мовлення, проблеми з допуском на фронт та прогнози на 2024 рік, Анною Тульєвою про організацію та залаштункові історії фіналу Нацвідбору на «Дитяче Євробачення — 2023», Дмитром Хоркіним про те, як вплинула війна на розвиток радіо в Україні, Юлією Шелудько про назву Радіодиктанту-2023 та виклики, пов’язані з перенесенням дати, Вікторією Мурованою про «моркву в шоколаді» як принцип виготовлення контенту для дітей.

Також рекомендуємо: Подкаст «Детектор медіа говорить», у якому ми начитуємо найцікавіші статті та рецензії, що виходять на сторінках нашої групи онлайн-видань. Якщо у вас не вистачає часу на читання, ви можете просто слухати нашу аудіоверсію. Підписуйтеся на подкаст та отримуйте доступ до найцікавіших матеріалів «Детектора медіа» у зручному для вас форматі. 

Колаж: «Детектор медіа»