На офіційному сайті ICTV є анонс спецпроекту «На передовій», прем'єра якого відбулася в ефірі каналу 28 червня. Мету його, як на мене, повною мірою демонструє не загальний контекст - сьогодні жоден випуск новин не обходиться без сюжетів із зони бойових дій на сході України. І не коротке відео, на якому наші бійці заряджають зброю, стріляють та передають вітання рідним, обіцяючи повернутися.

Коли йдеться про зафільмовані історії з фронту, незалежно від хронометражу, дуже не хочеться козиряти професійним терміном «формат». Бо так званий формат війни - це піт, мат, насильство, кров, поранені та загиблі солдати, вбиті осколками снарядів місцеві жителі. Думати про те, що показ ексклюзивного відео, знятого під час обстрілу, підвищить рейтинг каналу, який його оприлюднює - професійний цинізм (зауважимо, втім, що «На передовій», за даними прес-служби каналу, приніс ICTV високі показники: частку 13,36% за аудиторією «18-54, 50 тис.+»). Але вже кілька місяців з ранку до ночі нам це показують, і не повертається язик закинути комусь порушення етичних норм - у реальному часі війни про етику, естетику, політкоректність, абстрактний гуманізм та інші цивілізаційні опції доводиться забувати.

Та повернімося до згаданого анонсу. Умовний «формат» проекту визначила шеф-редактор Ірина Соломко в короткому коментарі: «Штабні нам іноді говорили: "Навіщо ви показуєте наших хлопчиків, які сплять серед поля з калашем"? Можливо, в штабі й бояться подібних речей, що щось не те й не так покажуть, але бійці все розуміють. Ніхто з хлопців не ниє й не скаржиться». Автори документального фільму «На передовій» показують саме це: будні війни, одноманітні й тим страшні, до яких готовий далеко не всякий.

Камера оператора фіксує тих самий солдатів та командирів, котрі не бігають щодня в атаку і не повертаються з перемогою, рапортуючи про це водночас начальству й журналістам. Вони сплять, миються, їдять, пишуть листи, спілкуються, готуються відбивати черговий напад, за кілька місяців втягнувшись у війну, як у роботу. «На передовій» - по суті своїй типова стрічка на виробничу тему, знята за всіма законами й стандартами такого жанру.

Спробуйте уявити таку саму історію, але оператор замість зони воєнних дій проведе кілька днів, наприклад, у майстерні художника. Ми побачимо, як митець готує фарби, малює, мислить уголос, рефлексує, зустрічається з колегами, готує персональну виставку тощо. Або перемістімося з камерою в шахту, почнімо так само детально фіксувати шахтарське повсякдення. Ситуації схожі, бо на виході не отримаємо такого бажаного екшну - якщо, звісно, не потурбуємося про постановку, чим грішать раз по раз усі без винятку реаліті-шоу. Насправді - й ваш автор писав та казав про це не раз - справжнє життя людей, їхній побут мало кому цікаві, якщо людина, скажімо, не Алла Пугачова чи хтось подібний.

Проте проект «На передовій» - викличний, демонстративний антипод будь-якому реаліті. Ба більше: прогнозую в найближчий перспективі поступове згортання пісень-танців-куховарень - експериментальних схуднень тощо. Адже реальна війна зводить нанівець, робить безглуздими всі змагання в студіях танцюристів, співаків, кухарів, спортсменів чи товстунів. Бо яскравий, постановочний і на диво стабільний гламур тилу руйнують на перший погляд одноманітні кадри побуту окремо взятого військового підрозділу в зоні антитерористичної операції.

Неможливо набрати дві команди учасників, включивши в одну Віктора Павліка, а на чолі іншої поставивши домогосподарку, аби закинути їх на східний фронт з метою зняти перший сезон реаліті-шоу під назвою «Блокпост». Очевидність цього твердження доводить досить невибаглива, буденна і від того ще більш напружена картинка, відтворена знімальною групою ICTV.

Ось бійці збираються, екіпіруються. Ось під обстрілом із зеленки проїжджають із тилу на передову. Довкола буяє літо. Пейзажі цілком мирні. На трасі ще зовсім недавно їздили туди-назад вантажні й легкові автомобілі, маршрутки возили пасажирів, а на в'їзді в Донецьку область - о диво! - жовто-блакитні кольори: проти них воюють російські терористи, їх не визнають місцеві сепаратисти. Далі потрапляємо на блокпост, бачимо, як чоловіки без пафосу облаштовують побут, підбадьорені міжнародним хітом про Путіна - і якби не міномети, ці позбавлені показної видовищності кадри могли б ілюструвати життя в якомусь військово-патріотичному таборі. Але ось поранені, ось реальна кров, ось розповіді про загиблих товаришів, так само спокійні, без надриву, з констатацією прикрого факту: на війні вбивають. У даній ситуації показ хлопців, котрі сплять на карематах в обнімку з автоматами, і їм не заважає вже перманентний обстріл довкола, може справити сильніше враження, ніж  сцена атаки.

До речі, зняти бій, справжній бій, не постановочний, поки не вдалося нікому - хоч на професійну камеру, хоч на телефон. Не ставила перед собою такої мети й команда ICTV. По-перше, сторонній на фронті під час битви елементарно заважає, створює незручності бійцям. По-друге, ризикувати власними головами, погодьтеся, нема потреби. Набагато дієвіше показати не уривки сутички, з яких ніхто нічого не розбере толком, бо камера смикається, а нормальне статичне відео, зроблене на черговому місці нашої перемоги.

Поки, на жаль, історій про перемоги небагато. Навпаки, будні першої за багато років, і вже точно - першої в новому тисячолітті російсько-української війни підштовхують до сумних висновків: воїни облаштовують «робочі місця» капітально. Готуються тримати оборону, а не наступати по всьому фронту. Отже, цей дощ надовго, і це наганяє смуток. Напрошуються паралелі зі схожим фільмом Акіма Галімова часів «кримської кампанії» тримісячної давнини. Стрічка «Операція "Крим"» теж була спецпроектом. В обох випадках українські військові нарікали на недостатнє забезпечення з боку держави та на відсутність чітких наказів. Та є одна суттєва різниця.

У Криму бійці-десантники не вважали тодішню владу, котра на момент зйомок працювала лише два тижні, до кінця законною. На Донбасі солдати, маючи легітимного головнокомандувача в особі Президента, котрий теж працює на посаді менше місяця, не надто покладаються на нього та владу. Озираючись на Крим та репортажі звідти, розумієш: нині на Донбасі наші хлопці чітко знають, за що воюють, на кого покладатися треба, а кого можна не слухати.

Через те будні одного окремо взятого блокпосту, скрупульозно відтворені в стрічці «На передовій», крім суму за загиблими і бажання молитися за живих дають надію: просто так солдати свій пост не залишать. Вони закріпилися, і не пропустять ворога далі. На місце вбитого прийде двоє живих. І ми переможемо. Ціна дорога. Проте не Україна почала війну. Країна захищається.