Дуже шкода, що обговорення програми «Свобода слова», а швидше її нового ведучого Андрія Куликова (бо саме до цього зводилися майже усі коментарі експертів), не вийшла за рамки дискусії про вітчизняний телепростір. Адже телепростір – це ще не весь інформаційний простір. І чомусь завжди експерти забувають, що схожі (а також й інші) проблеми мають і друковані ЗМІ. І ці проблеми є доволі «запущеними» та глибинними саме тому, що друкованим ЗМІ мало уваги приділяє фахове медійне середовище (для прикладу: кожен порух того чи іншого ведучого, концепція тієї чи іншої програми «обсмоктується» з усіх боків, натомість ніхто не помічає, як у деяких видання з’являються некоректні та непрофесійні статті).

Я категорично не сприймаю того аргументу, що, мовляв, телебачення охоплює більшу аудиторію, і тому на інші медіа можна не звертати уваги. Це не так, оскільки в такій сфері, як інформаційна, має значення все, кожний сегмент. І її очищення (оновлення) ніколи не відбудеться, якщо залишатиметься десь в якомусь кутку трухлятина. Не треба забувати, що провокаційна інформація в першу чергу поширюється через інтернет- та друковані ЗМІ. Політтехнологи прекрасно знають, що варто «злити» на якийсь сайт «потрібну» інформацію, як покотиться так званий «сніговий ком» – коментування і відкоментовування в інших медіа.  

«Три телеміфи», про які говорить Наталія Лигачова у своїй статті «Поставьте их на место!», засіли в головах не тільки телевласників та телеменеджерів. Те ж саме можна говорити про газетних (журнальних) власників, які чомусь переконані, що тираж можна нагнати лише дешевою сенсацією або відомим обличчям, але аж ніяк не змістовними матеріалами. Думаю, поширення такого міфу має декілька причин. Одна з них – зневажливе ставлення до аудиторії, яка є споживачем того чи іншого інформаційного продукту, і заниження рівня її інформаційних потреб. А виникає таке зневажливе ставлення через незнання та нерозуміння цієї аудиторії. Серйозні тривалі (а не разові) соціологічні дослідження смаків аудиторії практично ніхто не робив.

Як правило, менеджери або власники керуються власним уявленням про цю аудиторію. Наприклад, вони свято вірять у те, що пересічний український громадянин аж ніяк не може читати книжки Сергія Жадана чи Любка Дереша, а отже, і критика на них не потрібна, натомість він начебто обов’язково читає Донцову чи Мариніну; і звідки таке переконання, ніхто пояснити не може. Можна наводити й інші приклади, які визначають стереотипність мислення управлінців від медіа. Але я не хочу, щоб ці зауваження сприймалися як докір. Ні, навпаки, це треба розглядати лише як проблему, яку потрібно вирішувати.

Думаю, наша аудиторія цілком дозріла до сприйняття конструктивної інформації. Бо популізмом та сенсаційністю інформаційний простір уже перенасичений. Плід завжди солодкий, коли заборонений, а коли його багато, то їсти вже не хочеться. Наведу приклад: на початку 90-их у Тернополі вийшла газета еротичного характеру «Пан+Пані». Це був просто фурор, оскільки в Радянському Союзі не могло бути, щоб газета подібного змісту вільно продавалася в кіосках. Вона спочатку мала шалений тираж. Але пройшло декілька років – і все змінилося, попит упав, бо ринок перенаситився подібною інформацією. Те ж саме зараз відбуватиметься з популізмом, сенсаційністю та гламурністю і тими медіапроектами, які роблять на це ставку. Тут треба додати, що я маю на увазі не жовті проекти (бо вони існують у своїй ніші, і хай собі існують), а проекти, які претендують на звання інформаційно-політичних (чи суспільно-політичних) видань. Серйозний проект не може бути трішки жовтим, так само і жовтий проект не може бути трішки серйозним. А у нас часто хочуть усе й одразу.

І на завершення своєї репліки хочу все-таки додати декілька слів про «Свободу слова». Мені імпонує те, що там з’явилися нові експерти, тобто нові для глядача саме цієї програми, бо вони поки що не страждають тим популізмом, про який писала Наталія Лигачова. Я була на одному з пілотних проектів «Свободи слова». Обговорювали Ожидівську фосфорну трагедію, і у якості одного із головних учасників був академік НАНУ, директор Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії Валерій Павлович Кухар. Він був цікавішим та змістовнішим за всіх політиків разом узятих у -надцять разів. І я переконана: якби ця програма вийшла у ефір, глядачі також це оцінили б.