У зв’язку з тим, що літній штиль на вітчизняному телебаченні триває, враження сенсації справив навіть рядовий переїзд Ігоря Кондратюка з його бородатими телехітами «Караоке на майдані» та «Шанс» із «Інтера» на «1+1».

«Чому рядовий???» - цілком справедливо може запитати обурений фанат цих народних програм, що подарували Україні Віталія Козловського та підняли на небачені досі висоти пошани такі необхідні та соціально значимі професії, як перукар, візажист, стиліст тощо. І все ж переїзд таки рядовий, бо «Інтер» відпустив справді популярні проекти легко, просто, я б навіть сказав – красиво. Звісно, ми ніколи не дізнаємось, що підштовхнуло канал до такого сміливого вчинку, бо «великі» в нас вважають моветоном пояснення власних дій. Шкода, адже все сільське населення нашої держави, а також його найкращі представники на Троєщині, Борщагівці, Теремках та ринку «Юність» вважають цей учинок безглуздим. Адже вони дивились «Інтер» виключно заради «Шансу» і «Караоке на майдані».

Відповіді на питання «Хто втратив, а хто набув?» залишилось чекати недовго. Певен, що Ігор Кондратюк спробує дещо модернізувати «Шанс», наповнити його більшою інтригою, що можливо лише за однієї умови: обмеження участі в програмі професійних співаків.

Коли вже я «почав за здравіє», себто про пісню, то було б зовсім легковажно зіскочити із такої благодатної та близької всім теми, обійшовши увагою фестиваль сучасної пісні «Нова хвиля». Тим паче, що канал «1+1» висвітлював його «с чувством, с толком, с расстановкой». А  «щоденники» - це було взагалі щось!

Найяскравіше враження від побачення та почутого: ми досі живемо в СРСР. У хвилини особливого піднесення так і кортіло вигукнути: «Здесь русский дух, здесь Русью пахнет!» - нехай вибачать мені латиші. І над усім цим щасливим святом літала Алла Пугачова в образі блакитного кажана, який, зрештою, однаково в фіналі став чорним і злим. Ну, а коли вже зовсім серйозно, то було надзвичайно цікаво спостерігати за розвитком подій, відзначати високий професійний рівень організаторів та учасників і мимоволі порівнювати з убогими вітчизняними конкурсами пісні, які теж, бідолашні, звуться «міжнародними».

Українській «Барселоні», хоч як це дивно, заважав власний талант – іноді й таке буває. Чудовому ж співакові Василеві Лазаровичу – відсутність сценічного образу та неточно підібрані пісні. Володареві такого голосу на попсовій сцені потрібна особлива «огранка» і мужньо-романтичний репертуар без національної сльози. Загалом, за державу соромно не було, навпаки.

Що ближчий вересень, то цікавішими стають окремими програми. З інтересом подивився днями «Новий час» на 5 каналі за участю Вадима Карасьова та Антона Фінька. Скажу чесно: коли ведучий Роман Чайка не залазить у нетрі культури, а піднімає суспільно-політичні теми, як це було в цьому випуску програми, виходить надзвичайно злободенно, цікаво, дотепно й корисно. Наприклад, розмова про використання нових політтехнологій у майбутніх виборах несподівано вивела учасників дискусії на архіважливу для нашої країни тему політичної культури.

І справді, чому словосполучення «політична культура України» звучить, як нонсенс, тоді, як це саме в поєднанні з США, Швецією, Чехією, Німеччиною сприймається цілком природно? Можливо, відповідь на це запитання знають Президент, Прем’єр, Голова Верховної Ради? Бо нам, сіромахам, усе невтямки. Та це вже зовсім інша історія. А сьогодення показує, що український народ хоче співати караоке на майдані і вірити, що Кузьма й Могилевська неодмінно зроблять їх щасливими, допоки політики зайняті чимось набагато важливішим, ніж ця дрібничка – «щастя власного народу».