Не знаю, як ви, а я ту «велику українську стіну», котрою телебачення відділяється від нас, бачу і відчуваю все частіше. Ось і в останній «Свободі слова» (ICTV, 15 червня), уже без Савіка Шустера, спрацював ефект акваріуму. Політики, мов рибки, плавали за склом і відкривали ротики, гиркаючи одне на одного при появі якоїсь там крихти чи черв’ячка. Хоча давно вже очевидно, що ніякої принципової різниці між тимошенківцями й ахметовцями немає. Вони ладненько поділили бізнес, індикатором чого є повна відсутність політичної реакції на ті поодинокі (рідко, а все ж трапляється) оприлюднення фактів корупції, відвертого злодійства і т. п. Як може бути, щоб опозиція не апелювала до народу, не говорила про такі факти, котрі свідчать про моральний розпад правлячих коаліціянтів? Щоби політики не діяли як політики? Й те саме з іншого боку – викривають чергового ім’ярека з опозиції, котрий цілі райони й області накрив своєю кипучою-могучою діяльністю, а «направляюча сила» мовчить. Бо благоденствує? Чому? Відповідь проста: вони одне про одного й так усе знають – при нинішній техніці взаємного «випрозорення». Відтак для нас, убогих, і влаштовують оці спектаклі, коли Дмитро Табачник грізно дивиться на Юлію Володимирівну, а вона – на нього. Вони й справді не люблять одне одного, одначе ж ворон ворону... У них усе поділено й усе домовлено. Війна мишей і вужаків є суто телевізійною і постановочною.

Бо хочеться їм «кушать»

Тож наше діло теляче – дивитись у телевізор і ремиґати потроху, прожовуючи давно протухлий продукт. Утім, як показують соціологічні дослідження, близько 40% людності уже не хоче ні бачити, ні чути політиків. Хоча специфіка тієї людності полягає і в тому, що голосувати на вибори вони підуть – у наївній надії, що, може, якось воно та буде і щось там зміниться. Голосуватимуть, керуючись відомим методом «тику».

Повертаючись до «Свободи слова». Помітили, про що вони не хочуть говорити з нами? Про те, що вважають предметом виключно закулісних домовленостей, – про капітали, про абсолютну підпорядкованість політики і політиків приватним бізнесовим інтересам, про те, що соціальні чи культурні програми розвитку країни їх коли й цікавлять, то тільки з точки зору «що би там ще вкрасти». Простий приклад: останнім часом мені довелося кілька разів брати участь у пікетуванні Київської міськради. Протестували проти виділення частини землі Музею народної архітектури в Пирогово бізнесовим мужчинам, які ту землицю хочуть використати. Наші протести були марними (до речі, телебачення всього цього практично не помітило; подумаєш, у «якогось» музею трохи землі відріжуть...) – абсолютно дике рішення було прийнято. Знаєте, чия скрипка у тій справі була першою? Фракції «Наша Україна», один із лідерів якої вирішив трохи «оживити» музейну справу: ну, там, казино побудувати, чи ще щось веселеньке. Все в ім’я людини, все для блага людини... І, як казав один північний житель із відомого анекдоту, «і я бачив цю людину». Тому й слухав я минулої п’ятниці патетичні вигуки загалом симпатичного мені В’ячеслава Кириленка з усмішкою: хлопчики й дівчатка, не можу більше вірити у якусь там «святість» ваших помислів, у те, що парламент чи міськрада будуть іншими. Ми, січені-пересічені українці, маємо перед вами постійну провину, за дідусем Криловим буквально: ви постійно й сильно дуже «кушать» хочете, й апетит у вас «звірячий» – скоро останнє в нас поод’їдаєте.

Тимошенко втішила тим, що в її майбутній фракції буде тільки дев’ятеро бізнесменів. Запевнила, їх акулячий апетит не позначатиметься на політиці, й відтак БЮТ не буде кишеньковою партією одного олігарха на кшталт Партії регіонів. Тільки просте запитання: а сама Тимошенко у нас хто? Схоже, пані Юлія не завжди відає, що творить і що говорить. Бо наступного після «Свобідної» п’ятниці дня відкрив я «Дзеркало тижня» і прочитав натхненну статтю лідерки БЮТ. Зокрема, вразила картинка того, як Тимошенко диктувала членам фракції заяви на виліт із парламенту. Сама шкодує: жаль, не було телевізійної камери. Бо ж справді, уявіть собі, як «депутати ретельно виводили букви, піднімали руки, перепитували, списували і просили диктувати повільніше». Такої картинки соромитися треба, а Юлія Володимирівна пишається безграмотністю і покірністю своїх «підлеглих». Подібний «диктант» регіональна фракція мало не щодня в сесійній залі пише: махнув пан Чечетов рукою – натиснули кнопочки, а ні – сидять, сопуть у дірочки. Інтелектуали, прости, Господи. Що ті, що інші.

У «П’яти копійках» (5 канал, 16 червня) смішний мультик із персонажами з «Джентльменів удачі» – «професор» веде пацанів на справу, повчаючи в режимі дитячого садка. Тимошенко й переповіла себе в ролі отакого професора, який жорстко контролює «братву». І ви хочете, щоби я й тут повірив, що коли та публіка буде слухняно «під диктовку» вождя і вчителя все робити, то ми заживемо? Навіть похвали Тимошенко видають дитсадівську установку: Фельдман, Губський та Абдулін, «яких, – обурюється Юлія Володимирівна, – антипенки й ковтуненки називали кучмістами, полізли через паркан Конституційного суду боротися з ОМОНом за чесність і неупередженість суддів». Умри, краще не скажеш. Лазити через паркан – от воно, справжнє діло, коли ти пацан. Пацан – це звучить гордо, це тобі не кучміст якийсь. Тільки до чого тут політика?

Приклад показовий: Тимошенко та іже з нею втратили здатність оцінювати збоку власні висловлювання і вчинки. Постійні павучі битви в не дуже прозорій банці призвели до мало не повної втрати відчуття реальності. Юлія Володимирівна і не в голові, що ми можемо якось не так записати її диктант. Вона стоїть за кафедрою і диктує, диктує – сказати б пафосно, цілій нації. І от уже, в уяві, всі перетворюються на єдину колективну злютовану особистість – тільки іноді ще просять диктувати повільніше. Нічого, вивчаться й прудкіше. Ще пару-трійку перескладань, перевиборів. Дехто тільки іноді відлучається, з дозволу вчительки ясна річ, на часинку – через паркан перелізе, морду наб’є комусь і вернеться далі записувати, ретельно виводячи літерки. Де фотографи, де поети, нумо, хлопці, утніть вірша! Чи збацайте щось телекамерою... Ну досі душа не на місці, що при тій чудесній картинці не було жодного тобі телеоператора.

БезпрецеНдентний...

Телевізійний хіт тижня і був породжений, власне, отією титанічною боротьбою за політичну грамотність. Олександр Мороз, попри всі недоліки, усе ж вірші пише й відтак душа правдивая щодо слів і правил їх написання й поєднання. Тож зачитуючи заяви, чи то пак перевіряючи надиктовані Юлією Володимирівною диктанти, виявив помилки. Ну, журналісти публіка єхидна й прискіплива, особливо коли про грамотність ідеться. Хоча й дурневі зрозуміла їхня некоректність: самі щодня пишуть, язиком молотять – у цирку он і зайця навчають сірники запалювати, так що пишатися нема чим. Н-да, але журналісти НТН (новинна програма «Вчасно. Підсумки», 11 червня) усе ж пішли в освічені народні верстви, аби дізнатися, як воно у нас із грамотністю. Нахабно підходять, скажімо, до викладача Києво-Могилянської академії, нашого форпосту вченості, і пропонують міні-диктант: напишіть слово, скажімо, «безпрецедентний». Вибір зрозумілий – від політиків тільки й чуєш про «прецеНдент». Могилянський світоч упевнено бере в руки стило й пише... З отим самим непотрібним «н». Після того, як журналістка вказує на помилку, швиденько обертається до камери спиною й тікає у двері.

За тим помилку, вже в іншому слові, робить і студентка-могилянка. І викладач політехнічного... Й пішло-поїхало. Особливо часто помиляються у словах «прем’єр-міністр» (оте злощасне слівце, на якому погорів носій священної посади), «гінеколог»... Коротше кажучи, наші люди може й освічені-просвічені високим Розумом, та тільки біда – малограмотні. Журналістів, утім, це стосується так само – досить поглянути на рухомі телеекранні рядки...

Одним махом – сімох побивахом. Оця перевірка диктантом почасти виправдала Віктора Федоровича. Виходить, усі в нас писати не вміють, а надто українською. Коли вже у самій Могилянці так, то чого ви хочете од хоча й не рядового, а все ж тільки професора і доктора наук, якому до академіка ще рости і діяти. І Тимошенків диктант цей телевізійний сюжет виправдав. Х-ха, уявляєте, що було би, коли кожен почав заяву самотужки складати, як вірш? Директор школи (це вам не дитсадок) на прізвище Мороз із радістю понаставляв би двійок і навіть одиниць. І ще й глумився довго й винахідливо. А так вийшли із ситуації гідно, з високо піднятим пером. От що то жінка – недарма у нас школа на ній тримається.

Або, як написалося недавно в одному шкільному творі, «в Україні з давніх-давен жінки розводили велику рогату худобу і розмальовували яйця». Діти – народ спостережливий.

Доливають

Попри обіцянку самому собі не дивитися більше фільми на «Інтері» (надто вже по-хамськи тут поводяться із глядачем), у четвер вирішую переглянути документальну стрічку «Личная жизнь Александра Маслякова» («Інтер», 14 червня). Почали майже вчасно, о 22:36 – шестихвилинне запізнення, як ви розумієте, – так, дрібничка. Знаменитий кавеенщик постав перед нами без ретуші – простий, як правда. Жінок любить виключно своїх – дружину й дочку, навіть каву готує й подає... Тільки я зацікавився таким незвичайним поводженням зірки в сім’ї, аж тут – бац! – пробки скрутились, реклама почалася. О 22:44 – себто через 8 хвилин. Потому 14 хвилин – пауза. Нормальне співвідношення, настільки, що коли (о 22:58) фільм продовжився, я не одразу пригадав, що там було спочатку. А, каву жінкам готував. Ну це так, для затравки.

Далі про серйозніші речі почне розповідати. У 72-му закрили КВН (хохмили багато, а не треба було, товариш Брежнєв більше мелодраматичні сюжети полюбляв), і Масляков змушений був... – бемц! – знову пішла реклама. Перечекавши її (перегляд відновився о 23:20), я знову побожився забути про існування інтерівської кнопки, вимкнув телевізор і порахував хронометраж. Фільм «тривав», допоки я його намагався дивитися, 44 хвилини. З них на саму картину припало аж 23, практично половина, решта – мікс із реклами й анонсів (чи законним є таке поєднання – питаннячко). Одначе поза тим: вам подобається, коли в бокал із пивом наллють до половини води, а чи помиїв, бо, як на мене, більшість реклами належить саме до цього різновиду напоїв? Ото ж бо й воно. На телебаченні вже дійшло до співвідношення 50/50. Найдивовижніше, що, як показують виміри, глядачі «Інтер» дивляться й оцю «помийну» суміш теж. 

Нашого брата усе ж і довбнею не доб’єш, нічого не навчиш. Суботнього вечора, ще Елтон Джон не дійшов до краю антиснідівського співу, як вирішив я подивитися на ICTV (16 червня) картину знаменитого Пола Верховена «Шоугерл». О 22:45, і теж не дуже затрималися з початком, культурно так, поважненько – почувся в культурній європейській країні: послухав Джона, дивлюся Пола... Аж тут тим Полом об підлогу рекламного слогана – ш-шарах! Мастіться дезодорантом – усіх жінок привабите, он їх скільки, і всі принюхуються. Злякано перемикаюся на другий, третій, четвертий канал... Даремно: скрізь піниться шампунь, обіцяють позамазувати вавки так, що ніколи більше не розлупляться... А Перший національний ще й підвіває свою рекламу синьо-жовтим національним знаменом – що безпардонно, оскільки цей прапор не мусить комусь гроші заробляти.

Витримавши дві паузи (кожна хвилин із десять!), я й тут вимикаю телевізор (Верховен, вибачте!) і присягаюся «ніколи, ніколи не бути рабом телевізійних катів і посіпак», що глумляться над моєю душею і фільмовими тілами. Тільки наостанок щось запитаю у Верховної телевізійної ради на чолі із її спікером Віталієм Шевченком: ви й далі за цим маразмом (іншого слова не доберу) отак спокійно спостерігатимете? Розбавляють рекламою, хитро перемішуючи й домішуючи анонсами, й виходять уже на цифри, які я, для ілюстрації, навів вище. А запізнення з показом, що стало вже нормою мало не для всіх каналів? Хамство, неприховане й зухвале – і телевізійна Феміда мовчить. Теж благоденствує?

І тільки Лілія Куликівська (Перший національний, «Вихідні по-українськи», 16 червня) порадувала зустріччю з бізнесменом... Не тим, що казино збирається в Пирогово будувати для любителів музейної старовини, ні, боронь Боже. Це Микола Череп, який у Соколиному Хуторі, у двох кілометрах від знаменитої Качанівки, зробив не музей, а лялечку, де можна не тільки подивитися, а насправді вжитися, увійти в світ давнього життя. Куликівська без охів та ахів, у вже звичній для неї стриманій інтелігентно-дівочій, сказати б, манері, посвячує нас у подробиці музейного світу... Ну, як чистої води напився – опісля шампуню.

Самі наготовляють те пійло – самі нехай і п’ють. Упродовж тижня я оголосив бойкот двом каналам. Так діло піде, до кінця літа доведеться «тарілку» мостучити, ловити світовий ефір. Або й зовсім у робінзони податися, на натуральний продукт. Що хочете, а розбавленому продукту – бій. Нечесним розливачам – місце на біржі праці, бажано примусово-виховній. Хай би провітрили трохи мізки, настановлені на обман і підставу.