Україна таки поділена навпіл – одні духом живуть, інші буквою. Як тільки на телеекрані постає, скажімо, регіональний нардеп Михайло Чечетов, а точніше – той персонаж, із яким він зжився так, що вже не розрізниш, де сам депутат, а де його надматеріальне втілення, знаю: зараз про букву й дух піде розмова. Концепція проста – «помаранчеві», разом із Президентом України, бачать у Конституції лишень дух, яким і надимають свої кульки-потрактування основоположного документу. Підозра така, що читати не вміють, букв не знають. Тому йдуть за тим стовідсотково підозрілим духом конституційним, нанюхуючи з її сторінок те, чого душа зажадає. А жадає вона, усім відомо, прибрати до рук державну готівку, а регіоналів із соціалістами кудись на периферію посунути. От, народ...  

Люди у футлярах

Довго мучило – і кого ж він нагадує, отой персонаж, якого пан Чечетов грає з таким, часом, натхненням і виразністю? Аж нарешті роз’яснило: та ж гімназичного вчителя грецької мови Бєлікова, з оповідання Антона Чехова «Людина у футлярі». А ще ж був однойменний фільм Ісідора Анненського, де головного героя зіграв знаменитий Ніколай Хмельов... Ну, хай покаже котрийсь із каналів цю стрічку – як то кажуть, навмисне не придумаєш, сходиться так багато, що аж лячно робиться. Класика, вона і є класика – типізує кляту дійсність, доводить її до алегорій і символів, що годяться у всі часи. Підкреслю ще раз – ототожнювати депутата Чечетова з тим, хто виступає під цим прізвищем у телевізорі, все одно, що плутати актора Хмельова з його екранним Бєліковим. Різні, абсолютно різні іпостасі. Ну, хіба що зовсім трохи подібні... 

Скажімо, чеховський учитель на прохання продемонструвати чарівність грецької мови завжди піднімав палець і промовляв одне лишень слово: «антропос» (у Чечетова це «Конституція»). Він обожнював усе буквене, а до всіляких духів ставився з великою насторогою – бо ж неконкретні й ліберальні надто, літають собі, де хочуть, падли. Усе мусить бути загорнутим, закритим, упакованим у букви, чіткі й недвозначні. «И мысль свою Беликов также старался запрятать в футляр. Для него были ясны только циркуляры и газетные статьи, в которых запрещалось что-нибудь».  

Протистоїть Бєлікову, як відомо, ліберально налаштований учитель Коваленко (у фільмі це Михаїл Жаров) та його сестричка Варенька (Ольга Андровська). Українці, що суттєво, співають українських пісень і люто ненавидять усе «буквене», циркулярне. Ох, і не полюбив Коваленко учительське середовище. «Вы чинодралы, – казав в очі просто, – у вас не храм науки, а управа благочиния, и кислятиной воняет, как в полицейской будке. Нет, братцы, поживу с вами еще немного и уеду к себе на хутор, и буду там раков ловить и хохлят учить. Уеду, а вы оставайтесь тут со своим Иудой, нехай вин лопне». 

Ну! Прочитали, зосередились, сфокусувалися... Молодого Жарова згадали. Так, ви справжній провидець – ну звичайно ж це про-(чи пра?)образ Віктора Ющенка, який однією ногою тут, а іншою – в благословенному хуторі. Тільки раки – то архаїка, у нашого героя бджоли. Що ж до Іуди – теж сходиться і всі ми знаємо, хто у нас його роль виконує. Так само від Бєлікова походить, усе Конституцією потрясає. 

Оце написав я й увімкнув Перший національний – програма «Один за всіх» називається (11 червня). Очам не повірив – Михайло Чечетов проти Йосипа Вінського. Така несподіванка, таке «рідкісне» побачення... Таке враження, наче пан Вінський на телебаченні і днює, й ночує. Одначе все сходиться, до останньої букви. Один – у футлярі, із неодмінними пасажами про те, що його «сила» за силу «букви». До прикладу, журналістка запитує його, що то за «покращення життя вже сьогодні», коли за попередніх урядників матерям, аби отримати допомогу, належало представити дві довідки, а за Януковича вже п’ять, що суттєво подовжує бюрократичний процес. «Антропос!» – відповідає Бєлі... пардон, Чечетов, і відсилає допитливу жіночку до протоколів останніх виборів. Хто там переміг? Ото ж бо й воно. Протокол, коли читати його по буквах, «вещь, – як говорили давні і древні, – упрямая».  

Натомість пан Вінський, чи то пак образ, витворюваний ним (одразу скажу, не так талановито в нього виходить, як у регіонально підкованого нардепа), нагадує отого Коваленка. Лі-іберал, від слова «ліберо» (походить із італійського футболу – захисник, що тримається своїх воріт і підчищає огріхи колег). Світлі проникливі очі, гарна українська мова – от-от заспіває «Віють вітри...» А за тим прозирає світлоносний німб – то за кулісами, певно, Юлія Володимирівна, самі розумієте, її спасительні жести. Дух, дух святості, що наводить віруючих, як сказано у Священному Писанні, «на всю правду». Що приємно – Вінський вочевидь вірить у це, а не в якісь там букви. Котрі сьогодні є, а завтра вже їх хтось узяв і розсипав. Як у відомому анекдоті про одного вітчизняного зверхника, який із слова «ж..а» намагався «щастя» викласти... Он же вчора ізвечора прем’єр зі спікером поставили свої літерки під одним протокольним дорученням політсилам, а нині вже кажуть, що то дух їхній був і був неправильно... Ой, щось не сходиться тут – вони ж ніби теж «буквалісти», а не якісь «духарі». Утім, усяке трапляється, це життя.  

Словом, щоби довго не розводитися, маємо те, що маємо – дві України. Одна продукує «поетичне телевізійне кіно», інша – «прозаїчне». Так воно й раніше було – хтось вугіллячко пер на-гора, а хтось ля-ля духарив. «Ты все пела – это дело, так пойди же попляши...» – приблизно така картинка і таке ставлення. З боку прем’єра, скажімо, який цей концепт і розробляє, віднісши журналістів на їхнє професійне свято (це таке привітання було) до тих, хто ля-ля. Стоять, розумієте, за плечима, дивляться все. Ні, щоби плече підставити під колоду – сьогодні, а не в оповідках через сто літ.  

Яке б іще порівняння, аби відчути різницю телевізійної поезії й прози... Ага, різниця така ж, як польоту бджоли із президентського вулика і польоту івано-франківського яйця, траєкторія котрого фатально вплинула на історію Вітчизни – тієї, що є, і тієї, котра ще тричі постане. Летіло буквою, обернулося духом. А чому? Бо телевізор володіє здатністю робити обмін валют: летить літеркою, а вліпить в мундир – уже духом одгонить. 

Хоча все ж, відверто кажучи, мало в сьогоднішніх владах духовного. От радянська влада такою справді була: годувала цифрами, обіцянками дожити до комунізму і т. д. і т. п. Минулого тижня комуністичний нардеп Олександр Ткаченко ностальгійно підтвердив цей концепт: я годував, каже, народ. Чим саме, правда, не уточнював. А раптом «буквалісти», хоча й «соузники» по коаліції, піднімуть пальця і скажуть: «Антропос-Хлорофос-Мухлєвоз». Тоді неприємностей не оминути... 

«Хай клєвєщуть!», як казав голова «лежачого» колгоспу тієї днини, коли йому сповістили, що до нього їде кореспондент «Нью-Йорк Таймс». Нам своє робити. За роботу, товариші! Піднімемо все «лежаче», хай постоїть – поки телекамера поруч прокатається. А потому – далі будемо змагатися. 

Упавши під рекламу

Нове керівництво каналу «Інтер», побачивши нашу колективну нехіть до забігів у мішечках і футлярчиках, вирішило обернути нас обличчям до реальності. І забабахало, під лінієчку, показ документальних фільмів – майже щовечора. Здебільшого російських, але трапляються й українські телепрем’єри. Оскільки я належу до великих любителів такого кіно, засів поглибше у крісло (щоби не випасти од жахіть реальності) й налаштувався подивитись і подумати про досконалу недосконалість буття. Особливо ж хотілося подивитися стрічку «Упавшие с небес» Владіміра Виноградова («Інтер», 7 червня) – бо про знаменитих кіноакторів, чого ж іще кіноманському серцю треба. Рівно о 22:30, як зазначено у програмі, перемикаюсь із «Плюсів», де в «Я так думаю» зовсім не так думав вічний генпрокурор Станіслав Піскун, бо його весь час збивав із пантелику Юрій Луценко... Ні, «Інтер» ще «добиває» черговий серіальний продукт. Вертаюся до Піскуна – веселий чоловік; і чого це в нас навіть прокурорам так хочеться на телекамеру у блазня погратися? Тільки подумав – як тут же хтось із аудиторії тим питанням і стрелив... 

Але ж ні, я з «небес» людей чекаю, тож знову на «Інтері». А там реклама. Дізнаюсь, що на дачі краще прати мале-есенькою такою машинкою, а... Винятково цінна інформація, але я знову з Луценком: ну і Юрко, ну й сук-кин син, як ловко правду з маткою ріже: усім сказав, за всіх переболів.... Та я вболівати хочу за кінозірок-невдах, тільки от де вони? 22:50, а я все виглядаю – немає бідаків і бідачок. Нарешті, 22:52 – пішло-поїхало, не минуло й півгодини. Та виявляється, початок я пропустив, вони стрельнули дебютною кінохвилинкою на початку... 

Знаєте, взагалі це хамством називається. Або телебаченням для телебачення. Показ фільму почався з 22-хвилинним запізненням. Щоби потім ще пару-трійку разів перериватися на ту саму рекламу. Ви десь щось подібне бачили? Я – ні. Коли тебе отак відверто зневажають – і говрити вже не хочеться. Сумніваюся, що взагалі дивитимусь «Інтер» наступного тижня. Хоча хотілося б дочекатися й нової вітчизняної документальної телепрем’єри.  

Може, позначилося роздратування, одначе стрічка Виноградова мені не сподобалася. Хоча в отакій «упаковці» який «продукт» викличе позитивні враження? На позір вийшло банально. Великі зірки радянського кіно – Татьяна Самолова (Вероніка в «Летят журавли»), Геннадій Корольков («Три дня Виктора Чернышова»), Ірина Печернікова («Доживем до понедельника») постають в образі нещасних, кинутих долею людей. Вони борються і багато що поборюють – самі і з допомогою інших... Одначе ні якоїсь винахідливості режисури, ні родзинки авторської я не знайшов. Мабуть, не варто було й чекати. Просте мораліте: не грайтеся з життям, бо покарає... 

Про долю та її хитросплетіння була й інша документальна стрічка на «Інтері» (5 червня) – «Ирония судьбы Барбары Брыльской». Цікава актриса, непересічні житейські історії – що ж, може, так і треба подавати подібний матеріал масовій аудиторії. В міру ідеалізовано, так само в міру драматизовано. 

Наступного дня «Інтер» представив документальне житіє «Порфирий Иванов. Двенадцать заповедей». Історія знаменитого зцілювача тіл і душ, навчителя і духівника тисяч людей. Фільм, як на мене, цікавий у першу чергу тим, що розкриває механіку породження міфу – від здійснення дива, чуда і до розкрутки легендарного персонажа в масовій свідомості. Цікавий факт – ніхто із сім’ї чи односельців Іванова не став його учнем, не пішов за ним. Такі вони, пророки, з ними поруч надто некомфортно. Та й надто разючою, напевно, постає різниця між словами, проповіддю й реальними справами і поведінкою саморобного месії. У політикумі нашому нині таким несть числа. 

Суботнього вечора «Інтер» (9 червня) презентував ігровий фільм молодого українського режисера Галини Кувівчак-Сахно «Женские слезы» (виробництво Film UA). Давно не бачена мною актриса Вікторія Малекторович (виїздила за кордон, наскільки мені відомо) доволі упевнено впоралася з роллю дружини, що б’ється-б’ється із ганчір’яною безхарактерністю свого чоловіка (Алєксандр Лазарєв-молодший), а потім плює на все і приймає пропозицію чолов’яги з Німеччини вийти за нього заміж. Щось автобіографічне? 

Інших радощів від цього кіно отримати не вдалося. Суперстандарт сьогоднішнього вітчизняного телемуві: успішні, міцні в бізнесі й житті жінки страждають од недосконалості (а то й цілковитої відсутності) чоловіків. Немає інших проблем у цьому житті – ні тобі корупції, ні поламаних ліфтів, ні безробіття... Чистенький розкішний побут, в який належить тільки чоловіка заштовхати. «Байракізація» нашого ігрового телекіно продовжується. З чим важко привітати всіх, із каналом «Інтер» включно.