Новинні програми чимдалі більше насичені соціальними проблемами. І все зі знаком «мінус»: про те, як страшно жити. Ось (кілька каналів оприлюднюють цю жахливу інформацію) в одному з містечок на Харківщині один по одному добровільно йдуть із життя кілька підлітків. Інший канал (НТН, «Вчасно», 2 червня) порушує питання про хабарі у вузах... Висновок «оптимістичний»: їх багато і їх не подолати. Викладачі беруть «за послуги», хоч ти їм що. А ондечки – про викрадення і продаж дітей... Спаси і заступи! Перемикаю на щось «сміхове» («Жахливі жарти», «1+1» – ну таке от...) і переводжу подих. Одначе й тут починають бити одне одного чимось гумовим по голові. Царице небесна, змилуйся... Вертаюсь у новини: бабця-пенсіонерка розповідає про жахи Голодомору 33-го...

Та найбільше лякали упродовж останніх днів привидом поліцейської держави. Телевізійний хіт тижня: на трибунах стадіону беркутівці б’ють гумовими киями 16-річну дівчину... Маленьку, тендітну. Лялечку. Тупа механічна сила чавила живе і беззахисне. Й водночас стверджувала: «Да, скифы мы, да, азиаты мы, с раскосыми и жадными глазами...» І міністр Василь Цушко, в ролі «вождя червоношкірих», креслив екранну діагональ, рішучим чоловічим кроком долаючи останні метри до Генпрокуратури: ось він зараз цій шпані надає...

Ой, у полі...

Надавав – решткам образу країни, що прошкує в Європу. Сам-то Цушко в Європу і заховався: на лікування. Тільки не звинувачуйте мене в неморальному ставленні до людини – жодна сила мене, пересічного українця, не примусить повірити, що Цушко серйозно хворий. Ефект телебачення – ми сприймаємо цю політнекоректну (як правило) публіку як міфічних героїв (не має значення – з плюсом чи мінусом). Звичайна людина лягла би в українську лікарню, а для них у нас прозаїчних «койкомісць» не знаходиться. Вони, ті піднебомжителі, в Україні не живуть – вони тут тільки діють. Воюють, типу.

Ну справді: побут їхній увесь на Заході. Навіть колінце полікувати – і те в Барселоні. Вавку яку йодом змазати – це ближче у Бельгії, скажімо. Діток учити, день народження справити, дружину чи там коханку «провітрити» – все там, у Старому світі. І «хатинка», будиночок скромненький… У телевізію ця частина їхнього життя не потрапляє – її ніби й немає. В якій клініці перебував Віктор Янукович? Ага, фіг вам. Де лежить пан-товариш Цушко? Не покажуть – не предмет це для телекартинки. Не нашого розуму й зіниць справи. Тож і слухаємо доповідні прес-секретаря Стогнія, які до краю заплутали журналістів: слухаєш новини на одному каналі – радієш, Цушкові краще, перемикаєшся на інший – ой, уже погіршало. Координували б уже якось ті повідомлення... Бо і так присмерковий образ міністра тане у вечірній жаркій імлі.

Словом, тільки за бугром наші телегерої перетворюються на конкретні тіла, з кишечником, жовчним міхуром, серцем і колінцями навіть. В Україні уся ця фізіо-налічка прикрита – поле бою, голяка не пострибаєш. Тут вони зі щитом, тут вони огнєм і мечем, прикривши свою ахіллесову п’яточку нардепівським квитком – і в морду, в морду. А ви хочете, щоби я сприймав їх як живих людей. Вони ж недоторканні навіть. Ні пальчиком, ні жіночими звабами навіть: усе земне поза тим, за межею цього міфічного простору.

Упродовж минулого тижня телеекран відшліфовував картинку України як Дикого Поля Європи (вислів ще від Олександра Довженка; класик як скаже що – на всі часи). Тут і віщий голос Владіміра Владіміровича із Кремля озвався: тиранія, каже, у них там в Україні, хлопці не виправдали сподівань демократії. Це він так Цушка, мабуть, засудив... Отакой! Наша опозиція теж пісок в очі сипле нам, убогим і пересічним: «поліцейська держава» у нас. Як не підсадять нагору в командорські крісла Юлію Володимирівну – гаплик усім буде. «Посодють» усіх – на галери і тюремні горщики. А тимчасом канали повторюють, повторюють кадри побиття киями дівчини на стадіоні. Чи трилер у Генпрокуратурі. І все це настільки високої якості, що не йму віри: мабуть, у Голівуді зроблено, тут лишень підрихтували.

А мене не треба лякати, я й без того боюся держави, яка буде ганятися за мною й бити чим попадя і куди влучить, – без додаткових страшилок. Мій рід селянський розігнали по світові на початку 30-х за те тільки, що багатим видався – трохи землі було і хата залізом укрита. Потому хотіли голодом виморити – в мені досі живе генетичний страх залишитися голодним. По війні держава обкладала податком кожен кущик смородини – плати, вражина, за світле комуністичне майбуття правнуків; сам бо не доживеш – негоден. В дитинстві, щоправда, мене лякали іншим привидом поліційної держави – він мав заокеанське обличчя. Радянським людям охоче показували (здебільшого в кінохроніці «Новости дня», одначе й телебачення старалося), як напівдебільні полісмени лупцюють трудящих, що вийшли обстоювати свої права.

А ще – з дитинства відбився в зіницях знаменитий епізод із класичного фільму Сергія Ейзенштейна «Броненосець «Потьомкін», де поліціянти ще царської доби розстрілюють мирну демонстрацію, вбиваючи дітей і жінок на так званих Потьомкінських сходах в Одесі. Коляска з дитиною стрибає вниз і ніщо не може порятувати немовля... Може, найвідоміші кадри в історії кіно – рухома фотографія жаху. Сон, яким снило людство упродовж цілого століття. Як наврочив.

І ось тепер – майже цитата з Ейзенштейнівського шедевру. Думаєш про те: Господи, тільки б не стало це заставкою до справжньої війни. Зображення і слово магічну силу мають, особливо в руках генія. Згадайте вже цитованого Блока – як у січні 1918 року у своїх «Двенадцати» він натхненно виписував образ р-революційного народу: «Товарищ, винтовку держи, не трусь! Пальнем-ка пулей в Святую Русь – В кондовую, В избяную, В толстозадую». «Пальнули...» А що, йшли «без имени святого Все двенадцать – вдаль. Ко всему готовы, Ничего не жаль...» А попереду тих «апостолів» поетові видівся образ самого Ісуса Христа – «в белом венчике из роз».

Нині попереду знову «в белом венчике» – буквально так. Ну, Бога побійтеся! Чи того ж таки Блока пригадайте – через три роки згорів у пекельному вогні, зрозумівши, яких демонів накликав. А нині не однією колоною йдуть, а кількома. І в кожного свій месія. І що найбільше лякає – вони знову «ко всему готовы», їм знову «ничего не жаль». Очі закочуються, люди втрачають здатність раціонально мислити. Приклад із минулого тижня – Володимир Полохало, один із наших наймудріших учених гуманітарного профілю, а віднедавна бютівець, тимошенківець. Його питають, що ж нового принесе його політична «сила» в новий парламент, та він не чує, очі горять, уста повторюють одне й те саме закляття: ми прийдемо, і зірка паде з неба, і все відбудеться («Майдан», 5 канал, 3 червня). Подивіться, йому ж пороблено! До бабці якої, шептухи, на село (не в Європу, ні, там таких хвороб не розуміють). Лячно по-справжньому...

Міметичне

Пороблено не тільки йому. Не мною спостережено, та зустрічається усе частіше – так звані «політично активні», «свідомі громадяни» нагадують телефонні автовідповідачі. Звертаєшся до такого, і він магнітофонним голосом, з точністю до останньої звукової коми, відтворює слова і речення, «записані» ним із голосу улюблених політиків, вождів і вождиків. У «Майдані» Данила Яневського і Яни Конотоп щоразу постають перед камерами такі персонажі. Завтра по слову з небесних вершин вишикуються в апостольські «дванадцятки» і рушать уперед. Вождям такого народу не шкода – ще Бісмарк зауважив: щоби соціальні експерименти влаштовувати, треба знайти народ, якого не шкода. Наш надається – хіба звикати? Уже століття, як досліджують.

Тривала політична криза показала, настільки впливовим є телебачення. Діє по-різному. Одних дебілізує, підсаджує на голку політриторики, політобразності й емоційності. Власне, остання зводиться до відомого всім «Долой!», «Геть!», «Ганьба!» – тут Юрій Луценко поки найрезультативніший. Чого не скажеш про його соратника Давида Жванію, який програв полемічний двобій регіоналу Василю Кисельову («Один за всіх», Перший національний, 4 червня). Не тримає удар... Утім, обидва коли й запам’яталися, то тільки лайками й образами, при цьому Кисельов не погребував пояснити своєму візаві, чому кавказців так не люблять. І ведучий Олександр Мельничук його не зупинив! Хоча, по-хорошому, нардепу належало одразу показати червону картку і вихідні двері.

Інший, багато в чому протилежний, ефект дії телебачення – чимала кількість людей не хоче ані чути, ані бачити політиків. А з ними разом – і про проблеми навколишнього соціуму. Наслідком є відчуження від реальності, великий попит на щось казкове. Певною загадкою – для мене, принаймні, – є те, що телевізійні казки при цьому майже виключно про принцес і принців. Попелюшок практично не видко, вони у нас, як мінімум, по бідності на BMV їздять і не можуть собі дозволити придбати дачу за пару-трійку мільйонів баксів. А це, самі розумієте, горе непомірне. Та головною причиною бід є відсутність справного мужика. І як із тим не погодишся – мужик, як добре відомо, взагалі вироджується, а білошкірих виривають із життя, як проліски з-під снігу. Відтак їх треба викохувати в образній, казковій формі – сама вигадала, сама й одружила на собі. «А был ли мальчик», «не было ли» – то вже питання іншого світоглядного порядку.

Ще одна категорія людей – ті, хто не хоче більше дивитися телевізор. Всіляко підтримую нове видання старообрядців. А що дивитися, справді? Тим більше, за умов сучасної цивілізації. Накупи собі дисків і дивись кіно за власним смаком. Будь-яке – в тому числі й документальне. На порозі й ера вільного вибору телепрограм, коли будеш програмувати, що й коли хочеш дивитися, якою мовою і в який час. Тільки не поспішайте радіти – вони ще щось вигадають, аби скрутити наші мізки в потрібні вузлики.

Учені все це називають «міметичною кризою» (Валерій Подорога). Мімезис – це спосіб наслідування, без цього суспільство не здатне нормально функціонувати. Криза полягає у порушенні процесів обміну міметичними формами – все більше людей, неспроможних на більш-менш складні форми творчого наслідування. Тільки щось абсолютно просте, як коров’яче мукання. Модель уже згадуваного автовідповідача. Психіка не здатна вибудовувати форми захисту від зовнішнього тиску. Пригадайте 30-ті роки минулого століття в СРСР і Німеччині – і стане зрозумілим, чим це все може скінчитися. Насильство діє як страшна інфекційна хвороба і блокує (в абсолютної більшості людей) здатність до опору. Ви починаєте боятися, базовий інстинкт виживання будь-що спрацьовує. Імунітет при нулі, от що.

Один із симптомів хвороби – велика кількість телепрограм, в основі яких найпримітивніші форми мімезису («Окна» і реаліті-шоу «Дом-2» на каналі ТЕТ, до прикладу, усі оті «вокруг смеха» і т. п.). «Камеді-клаб. Україна», «Студія «1+1» – так само. Що ми побачили в останньому випуску (3 червня)? Практично всі «доповідачі» говорили й показували одне: диких людей у дикому полі на ймення Україна. Одначе щоби зіграти дурня, належить мати клепку в голові. Дикуна теж не зіграєш класно, коли сам дикий. А в «Клабі» саме так – і в залі люди «конали» од найменшого струсу повітря (вочевидь неадекватно), і на сцені ми бачили людей, що здатні лишень на примітивні міметичні форми контакту з дійсністю. І кого старанно наслідують, удаючи при цьому, що комікують? Політиків і багатих людей... Хоча темою були шкільні випускники. Одначе не можуть вийти за окреслене поле – ну не живуть у нашій країні інші люди, окрім як багатенькі дебіли. І не існує більше інтелектуального сміху – тільки нервовий сміх людей, які найбільше бояться нагадування про реальне життя. А мім же, за визначенням і культурною традицією, є відтворювачем побутових сценок із життя різних верств. Та не до жиру... Немає народу як такого, нема картини життя – одне суцільне телебачення із «хохмацьким» ухилом.

Погляд інопланетян: уже не страшно

Але все ж таки реальне життя місцями проблискує. Чомусь запам’ятався «Сільський час» (Перший національний, 20 травня) – сюжет про жінку, що взяла в оренду землю і вирощує сади. «Куркулька» – наймає робітників. Тільки вони чомусь задоволені... А ще град, морози і т. п. А жінка пре того садівничого плуга. Я проґавив її прізвище, одначе знімаю капелюха. Їй-Богу, за соцреалізмом засумуєш – на фоні нинішнього порнографічного реалізму. Коли головними героями стає дрібнота всяка, котра щохвилини задирає ніжку: моє, це моє, а це усьо врем’я моє.

Останній, хоча й не новий уже, «Документальний детектив» (СТБ) познайомив із маніяками, що вбивали жінок. Двійко братів. Як часто буває – раціональних мотивувань катма. Усе-таки важко уявити собі, що це не психічна хвороба. Одначе ж налякати можуть будь-кого. У програмі «Особливо небезпечно» (5 канал) так само запам’ятовуються звичайні, прості речі. До прикладу, оповідь жінки-продавця, яка й через багато часу не може отямитися від жаху наведених на неї стволів. Про самодурство начальника всебічно і не без кмітливості, світоглядної зокрема, оповідалось у «Правилах життя» (СТБ, 3 травня).

Ну а «Студія «1+1» дотепним підсумком тижня зробила фільм «Люди в чорному» (3 травня) Баррі  Зонненфельда. Ну, не буквально так, звичайно, одначе дуже схоже на картинки національної політичної кризи. Влаштованої, вочевидь, кимось із інопланетян. Правда, схожість разюча. Справжній мімезис – от кого ми наслідуємо, от хто нами керує. І хто, на додачу, стежить, аби режим спримітизованого мислення не відключався ні на мить... Та знайдуться, знайдуться справжні герої, звільнять нас від страшного сну. Слава героям! Ще не вмерла Україна.

А за дівчинку на стадіоні, яку лупцювали беркутівці, ми даремно переживали. Та картинка принесла Олені всенародну славу. На всю Вкраїну показувала синці, задираючи кофточку: і тут, і осьо. На «Свободу слова» навіть запросили. У-ульот... Обличчя дівчини випромінювало неприховане здивування – мабуть, саму себе пощипувала: чи не сон, не казка? Попелюшки усе ж трапляються й сьогодні – треба тільки відрядити на її пошуки добрих молодців із гумовими киями. Хто шукає, той знаходить.

Демократія – це коли тебе б’ють, але при цьому знімають. Тоталітаризм – це коли б’ють, в тюрму саджають, збиткуються, іроди, а на позір – сталінська Конституція 36-го року, «найдемократичніша у світі» (Наталії Вітренко досі подобається), розмови про «народне щастя», газета під назвою «Правда»... Та що там, усе давним-давно описано Джорджем Оруелом. Тупа система тупакам і подобається.

Демократія – це зовсім інше: для розумних людей, які вміють читати й дивитися телевізор. Розквіт демократичних режимів і почався синхронно з розвитком телевізії, тобто по Другій світовій війні.