Ви пам’ятаєте, навіщо знадобилася гайка від залізничних шпал знаменитому персонажеві чеховського «Зловмисника»? Так, на грузилко для рибальської вудки. Слідчий довго не міг повірити у правдоподібність такої аргументації, допоки не зрозумів: тут система, гайки вигвинчують мало не всі селяни, що живуть поблизу. Ну рибу треба ж якось ловити – от і відкручують... Оповідання написано 122 роки тому, його герої досі живі і продовжують свою вікопомну справу. Тільки «гайки» вже іншого формату – від агрегату на ймення держава. Минулого тижня головними телевізійними персонажами і були от ці люди – типажі від самого Антона Павловича.

Золота гайка

Аварія потягу «Дніпропетровськ – Київ» 2 травня, як відомо, спричинилася до певних слідчих дій. Наш славний міністр Микола Рудьковський вийшов у телеефір із сенсаційною новиною: то був терористичний акт, хтось зробив щось зі стрілками. Країна мала би здригнутися від жаху... Не здригнулася. Просто ніхто не повірив. Далі були відомі заяви генпрокурора про вірьовочку, якою намагалися (у вік електроніки!) рятувати несправність. От у цю фантастику повірилось одразу.

Ситуація тестова, це діагностика стану суспільства. Воно не вірить політикам – уже ні в чому. Відтак не дивно, що телевізійні ток-шоу остаточно випрозорились як клоунади. Доречно було би за кадром періодично вмикати (як у ситкомах, скажімо) сміхові рулади: а-га-га-ха! То це ви гайку з написом «тероризм» – ха-ха-ха! – відкрутили, пане міністре – а-ха-ха!! – щоби в політичному болоті жабенят – ох-ха-ха! – наловити? Ну ловко, ну ви молодець! Така маленька, кажете, гаєчка, на вірьовочці... У-у-у, не говоріть далі, бо вже сил немає сміятися.

Рудьковський, відчуваючи ситуацію, блукає телеекранами з ображеним обличчям. Таким постав і на самому фініші тижня у програмі «Час інтерв’ю» (5 канал, 13 травня). Особливістю програми було те, що мало не кожне запитання супроводжувалося візуальним рядом-коментарем. Ось Рудьковський привозить (ну так заведено у них, на транспорті, щоби все і всі «на вірьовочці», в ручному режимі) до Міністерства внутрішніх справ, до тамтешнього міністра, чергову по станції, яку слідчі органи й підозрюють у «злоненавмисництві». Одначе ж версія про замовлені теракти... Камера фіксує щось дивовижне: міністр сам привозить залізничницю під стіни МВС і доволі довго інструктує її поблизу авто (ох, кляті журналісти, знати б...). Одного такого відеофакту було би досить (у якій-небудь Бельгії, скажімо) для негайної відставки міністра, який ну надто вже очевидно прагне замести сліди. Та в нас партії, що при владі, хоч і європейські (типу), але ж без фанатизму. Відтак Єгор Соболєв, дещо нервуючи – мабуть од зрозумілого бажання врізати межи очі правду-матку – усе ж вислуховує маячню про те, що жінку ту Рудьковський привіз і щось там їй втокмачував з однією метою: щоби підвідомча йому працівниця «не хвилювалася». Бо вона, просторікує міністр, проста жінка, яких у нашій країні 46 мільйонів, на ній усе тримається. От у цю версію я повірив. Бо ж «фамілія» тим мільйонам, як відомо, Ніхто і Нікак (вислів пана Кисельова тепер на рівні знаменитих ленінських; завдяки телебаченню, між іншим), суцільна тобі порожнеча – може прогриміти невпопад, без підказки мудрої та спрямовуючої. А відтак і локшину можна на наші вуха й зіниці вішати якої завгодно довжини та конфігурації. І так далі...

Серед іншого міністр ще раз висловив тверду упевненість, що то був теракт і в нього були замовники. Та й не могло не бути – он злісна опозиція так уже заздрить, не може пережити успіхів найоб’єднанішої коаліції. Хто саме – не знає, але були. І справді: кожух є? Є. Значить, і воші мають бути... Залізна логіка. От тільки знову: за соту частку подібних логічних вправ у Європі міністр злетів би за одну мить, а з ним і уряд би захитався. У нас – спокуха, і якби не тележурналісти... Й усе частіше помічаєш неприховане роздратування пресою: лізуть, винюхують. Ніякої тобі державницької мудрої політики у сфері засобів масової комунікації.

На «Свободі слова» у Савіка Шустера (ICTV, 11 травня) Рудьковський так само був – за власною ініціативою. Показував на камеру схеми: була, була теракція. Одначе не він був головною «зіркою» програми, а працівник президентського Секретаріату Валерій Гелетей. От цей виглядав точнісінько, як чеховський персонаж, котрий на запитання слідчого незмінно відповідав зустрічним «чаво?», а вже потім щось предметніше. Для чого оповістив увесь світ про загрозу теракту щодо кількох відомих політиків, для чого відкрутив ту саму гайку? «Коли б не нужна была, не отвинчивал бы», – класична, а значить – цілком правильна відповідь (у перекладі українською, звичайно) президентського дорадника. Пітнів, пив воду, починав роз’яснювати «від Адама»: «От зараз я вам...». Одначе із заявленої точки не зійшов: так треба було, такі сигнали надійшли від компетентних органів, отож – крутнув гайку, щоби поїзд далі не пішов. А гайку ту одніс до самої Юлії Володимирівни – хай і вона половить трохи рибки в каламутній водичці, не тільки ж «конкретним пацанам» вправлятися.

Неофашизм на маршику

Якось уже й не смішно було... Коли у президентському штабі отакі «інтелектуали» сидять – тривожно за країну робиться. А з другого боку, бачимо точнісінько такі ж «розум, честь і совість». Тривожно, бо історія знає надто багато прикладів, коли опісля отакого-от «цирку» до влади, у підсумку, приходять діячі й партії фашистського штибу. Двоє-троє поміркованих і бодай мінімально ліберальних сил мотузують одне одного, а поміж ними прослизає третій і саме його руку рефері піднімає вгору: переміг! 1917-1918 роки, скажімо, в Росії, чи 33-й у Німеччині.

На «Свободу слова» цього разу випустили Наталю Вітренко, і вона, ткнувши пальцем у ще одного радикала, Олега Тягнибока (той екранно нависав над аудиторією, неначе товариш Сталін над Політбюро), заявила про наявність «нових фашистів» у сьогоднішніх українських політикумах.

Відомо, хто кричить «тримай злодія»... Вибатькувавши опонентів за безпам’ятство, Вітренко тут же продемонструвала двохсотвідсоткову амнезію. Ну не можна всерйоз сприймати просторікування «доктора наук» (цікаво, чи є серед наших політиків хоча б один фельдшер, здатний звичайну клізму поставити?) про Сталінську конституцію 1936 року як найвище досягнення гуманізму чи про збільшення кількості лікарів у Західній Україні за радянської влади... За 36-м був 37-й, а до того «гуманісти» влаштували Голодомор. Лікарів із бігом часу було би більше за будь-якої влади – польської, скажімо, чи австрійської.

І взагалі, про який «антифашизм» може говорити політик, для котрого Сталін і державна машина часів його правління є втіленням чи не всіх чеснот? Фашист Сталін – ну, давайте говорити про це частіше і послідовніше. Що таке фашизм? А «застосування крайніх форм насильства проти робітничого класу і всіх трудящих (...), шовінізм, расизм, широке використання державно-монополістичних методів регулювання економіки...» (Большая Советская энциклопедия, 1989). У визначенні (за радянським виданням!) я пропустив тільки «войовничий антикомунізм», який в СРСР мав заміну у вигляді войовничого «антикапіталізму» і насаджування антизахідних настроїв (цими мислеобразами, на кшталт «американського чобота» і страшилки НАТО, бавляться досі).

А тепер скажіть мені, чим режим Гітлера відрізнявся від сталінського? Та нічим, за винятком деяких нюансів (расизм у СРСР не культивувався, це правда, зате російський великодержавний шовінізм, особливо у перші повоєнні роки, процвітав). Думка не нова, звичайно, але ж у сьогоднішній Росії, а слідом і в Україні, категорично притлумлювана. Переможуть вітренки-марченки і «відмінять» Голодомор, винищення української інтелігенції, попрання прав людини... І цей сценарій не є таким уже й фантастичним на найближчі три-чотири роки. Карта Вітренко, звісно, бита, одначе ж на оперативний історичний простір може вискочити новіший і свіжіший носій «прогресивно соціалістичних» поглядів. Народ уже виявляє ознаки втоми од споглядання ліберально-демократичного бардака...

Питання до телевізійників: як бути? Чи варто надавати отаким діячам можливість звертатися до багатомільйонної аудиторії? Варто, за однієї умови: щоби у підсумку «дурь каждого была видна». Як у програмі Єгора Соболєва, до прикладу, продумана контраргументація щодо кожної можливої тези співрозмовника. Не риторикою, не підвищенням голосу, а аналітичними сюжетами, відеозйомками пікантних подробиць політичної поведінки і т. д. політик (чиновник) заганяється на слизьке. І все – «дурь», громохка риторика, одверта брехня робляться видними неозброєним оком.

Натомість Савік Шустер хоча й не давав розгулятися Вітренко, і навіть делікатно коментував її висловлювання (одне лиш нагадування про ГУЛАГ і його мільйонні жертви «заткнуло фонтан» Вітренкового красномовства), усе ж надав можливість двом радикалам радикально посвітити личком на всю країну. Олега Тягнибока потому можна було побачити ще й на «Майдані» (5 канал, 13 травня), де він, серед іншого, запропонував провести арешти серед високопосадовців, які не виконують укази Президента: інші одразу побіжать у правильному напрямі. Отак, з одного боку, сталінський режим ним засуджується, а з другого – виставляється за взірець, бо ж великий вождь і учитель саме в отакий спосіб і наводив лад. За яким, треба визнати, сумує чимала кількість людей. 9 травня в цьому можна було пересвідчитися ще раз.

Українці «ні при чому»?

День Перемоги приніс гостре відчуття сорому. Його очевидним джерелом було телебачення. Телеекран одверто свідчив: ми живемо в якомусь перевернутому догори дригом світі. Скажімо, що це за бонус-парад був на Хрещатику з голубенькими кульками і віце-прем’єром Дмитром Табачником, який на камеру говорив, що у них «своє свято»? Це так він «не ділить» Україну, так її об’єднує? А навіщо комуніст Симоненко «з боями» проривався до Музею Великої вітчизняної війни і в черговий раз позував перед телекамерами як переможець над «ворогами»? Напередодні в парламенті він, в унісон із Вітренко, говорив про «нащадків фашистів» у таборі своїх політсупротивників. Це лідер партії, яка оголосила себе спадкоємцем тих, хто згноїв, виморив голодом і холодом, а чи й просто убив мільйони людей... Аргументація проста, як коров’яче мукання: хто вбивав і розтлівав під «правильними», під «нашими» прапорами – тому індульгенція вічна. Решта – вороги: хто не з нами, той проти нас. Навіть жертви Голодомору – й ті, як відомо, «неправильно» вмерли, комуністи їм того ніколи не пробачать...

Відтак даремно дивувався Єгор Соболєв («Час», 5 канал, 9 травня) тому, що на святкові урочистості на Хрещатику люди просто не прийшли. Спостерігати за черговим парадом лицемірства політиків, чия глупота й аморальність прогресує мало не щодня, вже понад всяку силу. Тим більше, що нинішні борці за народне щастя устигли привчити людей виходити на майдани не просто так, а з метою сяку-таку копійчину заробити.

Нині чи не всі видовища робляться з розрахунку на телевізійну картинку. Це значить, що прийшовши, в даному разі, на Парад Перемоги, ти втрапляєш до масовки, яку знімають для сякого-такого екранного послання – а за це і справді належить платити. Отак голубенькі, з червоними й рожевенькими вкрапленнями, майданчики дарували Україні новий моральний кодекс організації масових дійств під телекамеру. Капіталізьм – він і є капіталізьм, і вмонтоване в нього обличчя Петра Симоненка суті справи не змінює.

Дивне враження справляв і Віктор Ющенко. Президент – а виглядав так, наче прибув на парад в якусь чужу країну. Відтак лишається питання, яке зринає кожного травня: що відзначаємо цього дня? Військову перемогу над гітлерівськими військами, звитяжний подвиг наших батьків і дідів? Безумовно. Одначе ж у цієї історичної дати є й інші виміри, про що доволі переконливо говорили історик Владислав Гриневич (Перший національний, 9 травня) та Ігор Юхновський, нині директор Інституту національної пам’яті (5 канал, 9 травня). Зокрема, про суттєву відмінність контексту свята в Україні та Росії – адже травень 45-го був вибудуваний на ідеології російського націоналізму, свідомо використаному Сталіним для мобілізації народного духа. Націоналізму, який нині так успішно реставрується в Росії...

Спробували трохи розібратися в цьому й коаліційні парламентарі («Рада», 11 травня), у черговий раз довівши, що здатні лишень на ретрансляцію російської точки зору на історію. Комуніст Євген Мармазов, до прикладу, повторив стару побрехеньку про те, що бандерівці вбили генерала Ватутіна. Хоча добре відомо, що той був поранений, і не надто вже загрозливо, одначе ж залікували до смерті свої. Навіщось збрехав і про те, що на телебаченні 9 травня всуціль показували американські бойовики. Досить підняти програму минулого тижня, щоби переконатися – насправді її складали на 90% нові російські та старі російські радянські фільми. Брехня мала функціональний характер і була «затравкою» для доволі виразного пасажу: «Хто в уряді, – суворо запитав Мармазов, – відповідає за те, що показують?» Оце і все про комуністичні уявлення щодо демократії та моралі.

Олександр Мороз теж поділився телевізійними враженнями. У Москві на Поклонній горі молодь співала фронтових пісень, а в нас нічого такого й близько телевізія не відобразила. І туди ж: а хто відповідає за формування ідеології? Демократичний ви наш... Читайте Конституцію, на яку так любите посилатися: ідеологію держава не має права контролювати. Стаття 15: «Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова». Уже вкотре найпередовіша у світі парламентська сила проговорюється, виказуючи своє справжнє уявлення про свободу слова і погано приховуване бажання виробити ідеологію, обов’язкову для всіх.

Регіоналка Людмила Кириченко свої двадцять копійок докинула. Смішно блискаючи очима, обурювалася промовою Президента: як можна видатного українця Олександра Довженка називати поруч «фашиста», командувача УПА Романа Шухевича? Не читала, бідака, самого Довженка, що вже там казати про ознайомлення з текстами стосовно історії УПА. Воно, звичайно, повторювати старі «знахідки» компропаганди якось легше, але ж іноді й власною головою думати треба.

Спеціально для Кириченко, Мороза, Мармазова та іже з ними зацитую запис із Довженкового щоденника від 24 липня 1945 року: «Я був учора на параді Перемоги на Красній площі. Перед великим Мавзолеєм стояло військо і народ. Мій любимий маршал Жуков прочитав урочисту і грізну промову Перемоги. Коли згадав він про тих, що впали в боях в величезних, незнаних в історії кількостях, я зняв з голови вбрання. Ішов дощ. Оглянувшись, я помітив, що шапки більш ніхто не зняв. Не було ні павзи, ні траурного маршу, ні мовчання. Була сказана ніби між іншим дві чи одна фраза. Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалились в землю або й зовсім не жили, про них згадали, як про поняття. Мені стало сумно, і я вже далі не інтересувався нічим. Перед Мавзолеєм проходили солдати, генерали, несли німецькі рябі прапори, немов загаджені птицями, вели собак, танки їхали, гармати, одна другої більша і грізніша. Мені було жалько убитих, Героїв, мучеників, жертв. Вони лежали в землі, безсловесні. Перед величчю їх пам’яті, перед кров’ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зітхнула, не зняла шапки. Мабуть, так і треба. Чи, може, ні? Бо чого ж плакала весь день природа? Чого лилися з неба сльози? Невже віщували живим?»

От воно що, пане Морозе... А ви захоплюєтесь тим, як відзначали свято у Москві та Мінську. Там було те саме, що колись шокувало Довженка: держава чванилася своєю звитягою, своєю міццю, тільки мимохіть згадавши про багатомільйонні жертви людей. «Скільки нелюбові до народу, – записував митець 22 вересня того ж таки 45-го року, – і боязні його невсипущого духу! Боже мій... Скільки розбитих духовно й фізично сердець. П’ятнадцять мільйонів трупів і вигнанців. Я не знаю нічого страшнішого на світі (...) Трагедію треба писати, новий Апокаліпсис, нове “Дантове пекло” (...) Та що поробиш, коли... “нужна правда возвышенная”». От і Морозові, виходить так, потрібна подібна «правда».

І не варто забувати, що перемога у Великій вітчизняній війні була фактично віддана росіянам у монопольне користування. Інші народи значилися в «асистентах» – це у кращому разі. В гіршому – зрадниками, яких належало вантажити в теплушки і переправляти в «мєста нє столь отдальонниє». Довженків сценарій «Україна в огні» був заборонений Сталіним у 44-му, оскільки митець насмілився говорити про трагедію українців. Під час розборки зі сценарієм у Кремлі Сталін обурено цитував те місце, де німецький офіцер так оцінює радянських людей (а йдеться, власне, про українців): «Эти люди абсолютно лишены умения прощать друг другу разногласия даже во имя интересов общих, высоких. У них нет государственного инстинкта… Ты знаешь, они не изучают историю. Удивительно (“удивительно” й досі! – С.Т.). Они уже двадцать пять лет живут негативными лозунгами отрицания бога, собственности, семьи, дружбы! У них от слова нация осталось только прилагательное. У них нет вечных истин. Поэтому среди них так много изменников…». А ще Сталін цитує слова іншого персонажа: «Плохие мы были историки? Прощать не умели друг другу? Национальная гордость не блистала в наших книгах классовой борьбы?»

Що можна було відповісти на це? Тільки демагогією. Вождь і використав цю «могутню» зброю: «Стоит ли говорить о том, что все это есть наглая издевка над правдой. Для всех очевидно, что именно советская власть и большевистская партия свято хранят исторические традиции и богатое культурное наследство украинского народа и всех народов СССР и высоко подняли их национальное самосознание». І до сьогодні мармазови, вітренки, симоненки повторюють ці словесні візерунки. Наповнюючи святий день пам’яті невинно вбитих мерзенним душком ідеологічного фальшування.

Саме в ці дні от ся публіка з особливим азартом роздаровує наліпки фашистів та націоналістів. Відтак ще один вислів від Довженка: «У всіх республіках нашої країни видатні інтелігентні робітники культури, крім руських, якщо вони не є членами партії, цим самим уже мають в очах офіційних кіл вигляд підозрілих націоналістів, незалежно од самих кришталевих в розумінні інтернаціоналізму поглядів і всеї діяльності. Се я знаю і відчуваю много літ уже на собі» (3 січня 1944 року). І немає тому краю – навіть у вільній і незалежній (нібито) Україні.

Війна як мир

Про те, що 9 травня розуміється (в Україні!) як день перемоги головним чином росіян, свідчила сама програма фільмів на телебаченні – її складали майже виключно російські фільми. Мовчимо про українські, але чому практично ніколи не показують стрічки польські чи угорські (Анджея Вайди, скажімо, чи Золтана Фабрі)? Де велике кіно італійського неореалізму, яке оповідало саме про людей і їх драму, викликану війною («Рим – відкрите місто» Роберто Росселіні, до прикладу)? Риторичні запитання...

Усе ж два фільми українських авторів дещо змінили невтішний баланс. Йдеться передусім про дуже сильну документальну картину Сергія Буковського «Назви своє ім’я» (СТБ, 8 травня) і так само неігрову 8-серійну стрічку «Війна і мир» Ірини Іонової-Пілат («Інтер», 7-10 травня). Про фільм Буковського мені вже доводилося писати в день її Київської прем’єри. Нині відбулася прем’єра загальноукраїнська, телевізійна. Ще раз ствердивши і високий мистецький рівень твору, і його непідробний гуманістичний пафос.

Гідною видається і робота Іонової-Пілат. Її «Війна і мир» (режисери - Ярослав Геляс і Богдан Коровченко) дослідила рідко показуваний на екрані побут воєнних років, те, як жили люди в часи лихоліття. Вдалим видається вибір ведучого, актора Олексія Горбунова, з його неповторним поєднанням грубуватого мужика й витонченого інтелектуала водночас. Серед свідків – і люди помітні, навіть знамениті (Ада Роговцева, скажімо, Василь Лановой чи Олександр Голобородько), і прості, з «фамілієй Нікак». Фільм показує останніх як людей по-своєму видатних, котрі не просто пливли рікою історії, а й у міру сил впливали на формування її русла. Приємно вразила і кропітка, серйозна робота з хронікою часів Другої світової – практично все документовано кінозображенням...

А от інша українська картина, і теж багатосерійна, тільки ігрова – «Смерть шпіонам» Сергія Ляліна («Студія “1+1”»), справила враження стрічки дещо поверхової. Хоча і драматургія (сценарій Марка Греся), й операторська робота (Сергій Рябець), й актори (Нікіта Тюнін, Алєксєй Пашутін, Алєксандр Єфимов...) спрацювали професійно, вибудувавши доволі складну пригодницьку фабулу. Вийшло навіть у чомусь оригінально – Аркадій Гайдар і Джеймс Бонд, так би мовити, в одному флаконі. Одначе сам матеріал давав, на мій погляд, можливості для глибшої інтерпретації, відтворення химерії людського життя на війні. Не дотягнули, шкода. А може, це і не входило в завдання. Хоча, знаючи сценариста як людину амбітну, із нахилом до «розпушування» історичного ґрунту, – навряд чи.