Можливо, комусь із дуже ревних патріотів це твердження видаватиметься блюзнірством, але телепрограма 8 і 9 травня наочно засвідчує: якщо й не вмерла, то перебуває на грані смерті. Політичної та культурної. Оскільки, як би цю дату не трактувати – по-європейському, як День Пам‘яті 8-го травня, чи по-російськи-радянському, як День Перемоги 9-го травня, все одно Україна та її люди фактично відсутні на екрані. А якщо й наявні, то здебільшого як доважок до «спільної на всіх великої Перемоги».

Ні, я зовсім не проти появи на українських телеканалах таких фільмів, як «На семи вітрах», «Білоруський вокзал» чи навіть «Небесний тихохід». Це цікаві (кожен по-своєму, у своєму жанрі) мистецькі твори. Навіть «Небесний тихохід» несе певну частку правди про війну (бо ж військові льотчики – це публіка особлива...). Але в загальному потоці кіно- й телефільмів, серіалів і програм, які вихлюпуються щороку (і цей рік не виняток), відсоток правдивої розповіді про воєнні часи за останній час, як на мене, постійно зменшується. Натомість різко зростає відсоток новітньої напівправди, витвореної путінською добою.

Не знаю, чи звернули ви увагу, але кількість стрічок, де діють контррозвідники-смершівці, розвідники, спецназівці і просто чекісти, в останні роки невпинно збільшується. А водночас і зміщуються акценти: на місце вихвалення партії та комуністичних ідей приходить поміркована критика тодішнього режиму разом із мало прихованою апологетикою всього «істинно російського» – аж до мужньої поведінки російських офіцерів у сталінському ҐУЛАҐу. І при цьому не має значення, що аудиторії пропонується гримуча ідейна суміш – головне, що стверджується оновлений міф, на якому не в останню чергу базуються чинні режими в Росії та Білорусі: існує «хороший», «свій» тоталітаризм, і навіть його недоліки не можуть зумовити ставлення до нього як до «чужого». Хто вважає ту тоталітарну державу з її потужним апаратом насильства (армія, суди, «компетентні органи») не своєю, чужою, ворожою – той ворог, не має значення, йшлося про роки війни чи про сьогодення.

Годі й казати, що ця ідеологія не витримує жодної критики навіть під ракурсом абстрактного демократизму, не кажучи вже про бачення війни з точки зору українських інтересів. Таке бачення цього року було просто відсутнє. Навіть у перших серіях публіцистичного серіалу «Війна і мир», який так високо оцінив Юрій Луканов у статті «Головне – побільше пафосу», наявні не просто значні неточності, а певні аберації зору. І йдеться зовсім не про «бандерівський» чи «мельниківський» кут зору на події, а про речі, встановлені історичною наукою, про «деталі», які істотно змінюють загальну картину. Та про цей фільм – іншим разом, тут є предмет для серйозної розмови, головне – що це, знов-таки, навряд чи український погляд на події. Точніше, український, але надто вже зіпсутий кремлівськими міфологемами, які відклалися на рівні підсвідомості...

А оскільки телебачення у сучасному світі – це справді найдієвіше з мистецтв, то міфологеми відкладаються й оновлюються у підсвідомості основної маси українського громадянства, що зафіксував у черговому соціологічному опитуванні Центр Разумкова. Згідно з цим опитуванням, у порівнянні з квітнем 2003 року майже на 8% зросла кількість тих, хто погоджується з назвою «Велика Вітчизняна війна» щодо війни проти фашизму (загалом цих людей тепер 69,9%) і на 3,6% скоротилося число прихильників назви «Друга світова війна» (23,3%). (Німецько-радянською цю війну зараз зве 2,8% опитаних, тоді як 2003 року так її називало 5,2% респондентів.) А до цього процеси були зворотними – Друга світова війна, як це і належить, витісняла «Велику Вітчизняну» (повна назва в оригіналі – «Велика Вітчизняна Війна Радянського Союзу»). Навіть у західному регіоні України війну проти фашизму Великою Вітчизняною називають 53,2% респондентів, а Другою світовою – 33,6%...

Полемізувати з тими, хто вважає, що, мовляв, народ завжди правий, я не буду. Просто зауважу: обмеживши часові та географічні рамки війни з нацизмом сталінською «Великою Вітчизняною», наші сучасники, по-перше, погодилися з тим, що Вітчизною українців є СРСР, по-друге, з тим, що всі противники радянського ладу – то наші вороги, по-третє, з тим, що всі українці, котрі воювали з фашизмом до 22 червня 1941 року і в інших, ніж Червона, арміях, не варті нашої шани й уваги. Щодо останнього, то нагадаю, що для українців Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року нападом Гітлера на Польщу (кожен десятий вояк Війська Польського був українцем), що сотні тисяч українців воювали з нацизмом поза Червоною армією (йдеться не про УПА, а про війська Чехословаччини, Канади, Британії, Франції тощо). І, нарешті, не варто забувати про ставлення до українців у Червоній армії, яке вилилося у нагородження за встановлення на Рейхстагу сакраментального «прапора перемоги»: командир групи розвідників сумчанин лейтенант Олексій Берест, котрий витягнув на собі на дах велетенської будівлі і сам прапор, і одного з офіційних прапороносців, одержав за це лише орден «Червоної зірки», а Героями Радянського Союзу стали, як і належить, грузин і росіянин...

Але Берест та його доля – це тільки один із символів тієї доби. Головне, очевидно, в іншому: в українській громадській свідомості і через 62 роки по ній війна та перемога в ній (не буду зайвий раз доводити, що без союзників її ніколи б не було, про це говорив у своєму колі навіть маршал Жуков, м‘яко кажучи, не надто позитивний персонаж радянської історії) так і не перетворилися на щеплення від усіх різновидів тоталітаризму і на ґрунт для здобуття цінностей свободи. Українці у своїй масі, схоже, змирилися із роллю «нації сержантів» (Василь Стус), чиїм Отєчєством був СРСР, з непотрібністю власне українського погляду на Другу світову війну, зі своєю відокремленістю від Європи новою-старою ідеологічною «залізною завісою»: там – 8 травня як День Пам‘яті, тут – 9 травня як День Перемоги. А це означає, що війна триває і 70% українських громадян, усвідомлюють вони то чи ні, воюють у ній на боці тих, кому не потрібна вільна й незалежна Україна. Навіть у Західній Україні більше тих, хто в полоні сталінсько-путінських міфів, щедро трансльованих нашим телебаченням. А відтак запитання «Ще не вмерла Україна?» залишається в силі.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників