На свята прийнято робити подарунки. «Інтер» – телеконцерти забабахав від постарілих зірок (зірка, як відомо, це те, що погасло давно, одначе світло все йде і йде до нас, теж немолоденьких уже). Ну, ветеранів побалували, зрозуміло.  Канал СТБ зробив свій  подарунок – показав три фільми про Фантомаса (СТБ, 1-3 травня). Перший національний – збірочку хороших російських фільмів... Та ж хотілось і посміятись святково, а все не складалось...

Кумедійний лаб

Ні, я пробував. У черговий раз, скажімо, намагався подужати програму «Бійцівський клуб» («Інтер», 30 квітня, а потім і 5 травня) –  не дотягнув і до середини. Даруйте, не смішить цей доморощений школярський гумор. Хоча режисер ледь із штанів не вистрибнув, аби показати, як то весело. Засміявся футболіст Сергій Ребров у залі – той план потім ще і ще у кадр ставлять (спецдосліджень не проводив, одначе враження саме таке). Регіт такий, що нарід заледве по підлозі не качається – у Чарлі Чапліна такого успіху не було. Фантомний гумор – ну, «как бы». Стільки зусиль, щоби показати смішне, а не створити його. Така вже епоха – усе картинкою прагнуть передати, видимість створити. От нібито смішно, от нібито ж і сміються. Аси фантому – ось воно що! Або фантомаси...

Практично те саме можна сказати і про «Comedy Club Ukraine» («Студія «1+1», 6 травня). Чим усе це відрізняється від КВН -  зрозуміти важко,  мені особисто, принаймні. Та сама любительщина, тільки натужна й з гумором, переважно зосередженим  на геніталіях і дурнуватих політиках. Виходить, скажімо, Сергій Притула, або Тернопільський Сірий, як його представили. «Трахати», «чпокати», «жопа» і т.д. і т.п. – лексикон і справді «сірий». Такий же й «гумор», з дозволу сказати. Інші нічим не кращі. А подекуди їхні «жарти» («дети в Африке не доедают интуристов», наприклад) взагалі виставляють програму за межу політкоректності. Таким раніше бавилися у підліткових компаніях, в курилках побіля туалету в глибині двору... Є дворовий футбол, є й дворовий гумор, нині винесений на екран загальнонаціональних телеканалів. Соромно, одначе.

Та не все так погано з гумором у нашому домі. Минулої п’ятниці дивлюся ранкове засідання Верховної Ради (канал «Рада», 4 травня) і швидко починаю реготати – раз за разом усе голосніше. Добре, нікого вдома не було, а то подумали б, зі мною щось лихе трапилось. Усе почалося з виступу лідера фракції соціалістів Івана Бокия. Його гумореска (широко тиражована потому телебаченням) призначалася одному слухачеві – Президентові Віктору Ющенку. І його мові, дуже неграмотній, з літературного боку (Бокий про «боки»). Ну хіба ж можна говорити «поступлення в бюджет», чи «відношення до народу» людині, яка так часто позиціонує себе як захисник української мови? Не слухав він лекції однієї дуже путньої женщини, університетської викладачки стилістики початку 60-х.  А вона, читаючи перли на кшталт «хлопці обробляють Королеву полів» (про кукурудзу йшлося), кричала: «Це порнографія!». Так от, мова Ющенка і є суцільною тобі порнушкою, - відповідально заявив нардеп. Додавши, що говорить це на тверезу голову,  не приглушений ні медовухою, нічим іншим таким. Непосвяченим поясню: у слуг народу нині в моді тема видачі політикам  довідок із психушки – на предмет відповідного здоров’я. У першу чергу вони вимагають, аби Ющенко надав таку довідку. Актуально в країні, де за бакси можна отримати будь-яку справну справку – навіть про те, що ти марсіанин, або директор лазні на Сатурні. Он члени ЦВК, які разом похворіли, хіба не довели щось подібне? Аби гроші...

Потому Василь Кисельов заявив про те, що намір скинути уряд є замахом на сам народ, про який Віктор Янукович сотоварищі дбають краще од усіх урядів у світі (свята правда, ніяких сумнівів – особливо ж коли під народом розуміти Кисельова, Ганну Герман, Раїсу Богатирьову і ще сотню борців за «хорошую жізнь»). Потому вийшов комуніст Петро Цибенко (мій комп’ютер виправив його прізвище на Дибенка, відомого більшовика – що то революційні люди!) і оголосив: «Опасно оставлять функцию Гаранта в руках этого человека». Тут я чекав, що вискочить Бокий і пояснить, що «функция в руках» – це звичайнісінька порнографія, що не може так висловлюватися високий чоловік, та не дочекався: Цибенко миттєво перейшов на «здравицы!» уряду, котрий підвищив пенсії.

Михайло Чечетов, зіщулившись (наче удару чекав від когось), говорив про «политических шулеров». Я аж злякався за нього – думав, що тут він зірве маску й покається перед народом у тому самому шулерстві (ми ж пам’ятаємо його славну діяльність на посту голови Держмайна). Слідом за ним доречною виглядала образна промова комуніста Миколи Кравченка, котрий розказав про одного спеціаліста «по перескакиванию с одной веточки на другую».  Та виявилося, мав на увазі Степана Гавриша, щойно призначеного у Конституційний суд. І таки да.

Нардепка Горбенко (від «Регіонів») теж вразила образом: з’ясувалося, що вороги її партії «переживають істерику і навіть агонію». На пару хвилин я поринув у приємне споглядання запропонованого комедійного фантазму, аж тут на трибуні показався ще один «регіонально мислячий» чоловік, Борис Білаш, і його спіч видався мені штукою сильнішою від «Фауста» Ґьоте. Во-первих, у стіхах. А в-других, хай мене звиняє пан Бокий, од хвилювання у словах плутаюсь і з літературною грамотністю проблеми виникають, порнографічна випруженість вислову не могла не схвилювати. Бо ж тільки об’явився на трибуні, так одразу й заявив: Президент «натянул страну до предела». Це ж яка секс-потуга! От, а ви кажете, комедійних талантів бракує... І поетичних. Бо ж далі з парламентської трибуни пішло віршами: в Україні нині страшне відбувається – у підсумку «яблонь цвет не белым кажется, а черным». А вороги лютують, народ паплюжать (це той, котрий автобусами до Києва перекидають), кажуть, ніби у народу того «не лицо, а морда», а  насправді  морда – у Президента...

Останній пасаж з віршів  повибивав у мені останні пробки: без усяких сигналів із-за кадру я реготав так, наче і справді Чарлі Чаплін воскрес. Або... Богдан Ступка розповідав, як вислухавши од нього український анекдот, актор Валентин Гафт заридав од сміху, упав на коліна і загукав: «Нет, Гоголь жив!».  Погодимось ще раз – таки да. Відтак революційна пропозиція до гендиректора «1+1» Юрія Морозова: негайно зняти з ефіру «Comedy Club» і на те саме місце поставити «Кумедійний лаб» (лабораторія сміху, воно ж так) з Олександром Морозом, Адамом Мартинюком (розкішний гуморист, Комуністичний Сірий), Чечетовим (номер про «шулєров» уже готовий), Білашем (про «яблунь чорний дим»), Кравченком («Жизнь на веточках...»), Бокиєм (порно у політичному лексиконі і багато іншого)... Хай хлопці працюють, згідно презентованих талантів. А у парламент ми оберемо інших. Жанри усе ж таки не варто плутати.

По-європейському

Та може й справді повіримо панові Кисельову, що замах на коаліцію й уряд є просто бомбою під народне щастя? Або усе тому ж Чечетову (невтомний він наш, стрибає й стрибає, з однієї телевізійної «вєточки» на іншу), котрий, не моргнувши оком, маніакально повторював на програмі у Данила Яневського («Майдан», 5 канал, 6 травня), що Партія регіонів є «партией европейского типа», з декларуванням відповідних цінностей. Ну, просто заклинав самого себе – ми європейські, ну, тіпа... Складалося враження, що сам вірив у те, що казав. І навіть «нашоукраїнку» Ольгу Герасим’юк заразив тією святою вірою. Бо ж розвела руками: у нас  при владі «європейського типу» люди, значить чесні вибори гарантовано.

Чечетов чоловік зайнятий, з телевізора не вилізає, й відтак навряд чи дивився програму «Закрита зона» (5 канал, 6 травня), з Володимиром Ар’євим. А цікавенька передача... Її героєм був нардеп якраз від Партії регіонів – Олексій Журавко. Телевізійники спрацювали у класичному жанрі журналістського розслідування, розмотуючи клубок загадковостей. Почали з першої – посеред Дарницького району Києва 6,7 гектарів віддали під створення містечка інвалідів. Благе діяння, тільки чомусь людям з обмеженими можливостями від того ні холодно, ні жарко. Наживаються інші, здаючи в оренду площі, отримані задарма. Хто саме? А пан Журавко – європейський, тіпа.

Допитливість повела журналістів далі, аж у  Цурюпинськ (це на Херсонщині), де Журавко, як з’ясувалося, царем служить. Ніяких жартів – коли одбирав фабрику у якихось там «нікчемних» (бо не тягнуть на «європейське») підприємців і ті посміли чинити опір, кричав, матюкаючись (свідчення очевидців на камеру), що він тут «цар», а потому «не сметь». Ви шоковані? Ви одразу подумали про можливість «чесних виборів» в отому самому Цурюпинському царстві? Не бійтесь, усе буде чесно, тіпа, спокійно виберуть кого нада. А кого «не надо» Партії регіонів чесно не виберуть – тільки й усього. Тим більше, що «Закрита зона» показала: усьо схвачено. Міліції районній, скажімо, справно і так само чесно (у кадрі демонструють квитанції щодо переводу грошей) платять грошву. Всім іншим владам – так само. Бізнес Журавковий процвітає – передусім завдяки преференціям від влади: то під урядову програму підключать, то пільгові тарифи на енергоресурси... Усе чесно, бо ж для інвалідів, їх добробуту. І є, є кілька виставкових персонажів, які на камеру похвалять Журавка і його нечувану доброту.

Були й заминки - після Помаранчевої революції, коли «вороги нації» пообрізали всі «преференції», одначе тепер Віктор Федорович, слава тобі, Господи, вернулись і все «по-прежнєму». Колишній голова райдержадміністрації Дмитро Осипов наважився розповісти журналістам про тонкощі розкрадання бюджетних коштів, а от сам Журавко відмовився. Звісно, не царське воно діло, з журналюгами обчаться. Відтак хотілося б почути коментар від «регіонального спікера» пана Чечетова: це все правда? А коли так, тоді скажіть, що було би з подібним депутатом у Європі? І з партією, яка не виключила його із своїх рядів і не наполягла на судовому переслідуванні ім’ярека? Можливо, такий коментар не завадив би й у рамках саме цієї програми? – це вже питання до журналістів.

Комуністів із соціалістами теж годилося б запитати: кого ви підтримуєте? Втім, не доводиться сумніватися – ні згуку, ні пуку ми не почуємо. Глухо буде, як у броньованому танку. Зрозуміло, чому: у парламенті  отих «журавок» на кожному сідалі по троє сидять. Верховна Рада давно вже стала «кришею» для наймахровіших крадіїв. Не дивно, що на виборах в отаких борців «за народноє благосостояніє» першими гаслами є НАТО, російська (чи українська) мова, «бандерівці» і тому подібні «вопроси». Образ ворога тюхають в голови, аби потім усю передвиборну кампанію з ним воювати. І чимало людей на те купуються. «Я стою тут,- заявив якийсь простий собі мужичок з Майдану в одному з теленовинних сюжетів,- шоб американський сапог не  топтав нашу землю». Господи, він, напевно, жодного американця в житті не бачив... А от «журавок», що смокчуть кров з нього ж, в обличчя не пізнає. Свій же «сапог», і розмір нашинський. 

Приклад «Закритої зони» є промовистим.  Всі теревені про передвиборчі «відкриті списки» так і залишаться розмовами. Журналісти мають відкривати ті реєстрові полчища – в отакий-от приблизно спосіб. Скажімо, в БЮТі є чимало цікавих персонажів, хоча днями й клялася Юлія Володимирівна, що вони – «інші». Може, й так, тільки хай журналісти зроблять кілька «бурових скважин» і дослідять ту «іншість»... А «Наша Україна» чим гірша? – уваги так само потребує. От тільки чи ж багато в нас журналістів, що можуть наважитись на спецрозслідування відносно персонажів всього наявного партійного спектру, а не вибірково? І чи багато власників телеканалів, готових на щось подібне?  Ви можете уявити собі таку програму на каналі «Україна», скажімо? Ото ж бо й воно.

І – наймоторошніше враження від програми Ар’єва. Хто любить повторювати, що от, попри все, демократія в Україні є, хай подивиться сюжет із Цюрупинська. Це африканська провінція, де править царьок, що кришується із столиці – ба, навіть у парламенті там нібито засідає. І таких «африк» у нас – море розливанне. Не в останню чергу тому, що, насправді, у нас майже немає по-справжньому вільних, незалежних ЗМІ. В тому числі телеканалів. А вони, саме вони,  мусять бути очима й вухами народу, аби стежити за злодійкуватими його «слугами». Які скоро останнє винесуть з хати... 

Кіно як фантом

Повертаючись до теми святкових подарунків. Перший національний підготував (а точніше – продовжив) ретроспективу справді хорошого російського кіно. «Калина красная» Васілія Шукшина, «Странная женщина» Юлія Райзмана і «Бег» Олександра Алова і Владіміра Наумова 30 квітня, «Раба любви» Нікіти Михалкова 1 травня, «Автомобиль, скрипка и собака Клякса» Ролана Бикова, «Сюжет для небольшого рассказа» Сергєя Юткевича, «Солярис» Андрєя Тарковського 2 травня. Прекрасні фільми, що тут сказати? Одне тільки – з ефіру Першого національного останнім часом практично зникли фільми українські. Що, погодьмось, не виглядає нормальним.  Ви можете уявити щось подібне у якійсь іншій країні? Щоби державний канал (там, де він є, звичайно) демонстрував мало не всуціль стрічки сусідньої країни, а своїми нехтував?

Тим самим багатомільйонній аудиторії надсилається сигнал: а українського кіно просто немає. Ну там кілька фільмів, вартих уваги – так ми їх уже показували стільки разів... Не крутити ж одне і те саме. Логічно? Ніби так.

Ось і 9 травня Перший показує російські фільми «Жди меня» Алєксандра Столпера і Бориса Іванова та «Машеньку» Юлія Райзмана. Тисячний раз, між іншим, коли вже говорити про якусь глядацьку «втому» від одних і тих же фільмів. Виходить, нічого показати з українських?

Неправда! Назву лише декілька фільмів. Скажімо, «Дачну поїздку сержанта Цибулі» (1979) Віталія Шунька і Миколи Літуса, де Сергій Іванов грає роль молоденького розвідника  у звичному для себе трагікомічному ключі. Або героїко-пригодницьку картину «Розвідники» (1968) Олексія Швачка та Ігоря Самборського, з Леонідом Биковим, Іваном Миколайчуком, Костем Степанковим, Андрієм Совою – картину, в якій, до речі, вгадано чимало такого, що ми побачимо потім у знаменитих «В бій ідуть тільки «старики» Бикова. А чому би не показати двосерійний телефільм «Десь гримить війна» (1986) Артура Войтецького, за романом російського письменника Віктора Астаф’єва... Список я можу виставити доволі довгий. Одначе ті стрічки можна побачити швидше на російському каналі «РТР Планета», аніж на Першому національному (чи ж «першому» і чи ж «національному» у такому випадку?).

І поза святом. Чому, до прикладу, практично ніколи не показують фільми Костянтина Єршова, блискучого режисера? Ні «Грачі» (1982), з Леонідом Філатовим, Олексієм Петренком, Ярославом Гаврилюком, ні «Пізню дитину» (1970), з Василем Меркур’євим, Анатолієм Адоскіним, Леонідом Куравльовим, ні «Щовечора після роботи» (1973) із Зінаїдою Славіною, Іриною Буніною... До речі, кіно Єршова тяжіє до російської культурної традиції, одначе зроблене в Україні і добре сприймається всіма. І так далі...

А зробити б ретроспективу українського актора Миколи Гринька! До речі, у показаних 2 травня «Сюжете для небольшого рассказа» та «Солярисе» Гринько грав, у першому з них – Антона Чехова. Та кому це потрібно, кому  цікаво? Телебачення опустили до туалетних анекдотиків про «жопу» і «трахи» – яке там ще кіно? Тільки чи не пора обговорити всерйоз репертуарну політику Першого національного – хтось повинен у цій країні відповідати за показуване і не показуване? Чи у цьому випадку керівництво Національної телекомпанії реалізує програму нардепа від «регіоналів» Юрія Болдирєва, котрий півроку тому на розширеному засіданні парламентського комітету з питань культури і духовності (а він є заступником комітетського голови) прямим текстом заявив, що, насправді, ніякого українського кіно ніколи не було, немає і, треба розуміти, не буде. То хай пан Докаленко так само прямо й скаже... А ми вже щось скажемо  йому.   

Привид-ас

Канал СТБ (1-3 травня) показав трилогію французького режисера Андре Юнебеля – «Фантомас» (1964), «Фантомас гнівається» (1965), «Фантомас проти Скотленд-Ярду» (1965). На фільмах цього режисера моє покоління, можна сказати, виросло: «Три мушкетери», «Горбун», «Паризькі таємниці» – хто не бачив цих стрічок, хто не брав до рук «шпагу», аби так само не кинутися у бій за добро і справедливість? Ми таке кіно дивились в дитинстві – може, тому погано сприймаємо щось протилежне.

Ну і «Фантомасія»... Роман П.Сувестра і М.Аллена, як відомо, екранізувався багато разів – починаючи із знаменитого серіалу Луї Фейяда 1913-1914 років. Про походеньки невловимого злочинця  Фантомаса, комісара Жюва (Луї де Фюнес) та Журналіста (Жан Маре). Фантомас – надзвичайний майстер перевтілень, він скрізь, і піймати його - завданнячко із надскладних.

Фільми Юнебеля нині не вражають – не такі винахідливі, динамічні, як теперішні індустріальні колоси. Зате дозволяють зрозуміти, що відбувається на нашій телевізійній політичній сцені. Те саме і відбувається... Привид-фантом є асом проростати у будь-якому середовищі. Бо ж інакше, як поясниш, що людина з от сим обличчям сьогодні говорить одне, а завтра – прямо протилежне? Та це не він насправді – то Фантомас, або українською Привидас.

Усе навкруги – суцільні тобі привиди. Шукаєш сміх в одному місці, де він словами прописаний («Comedy Club»), а він за іншою маскою заховався – парламенту. А на масці зображено «партія, тіпа, європейська», а під нею парламентарій з комерчеським чоловіком в одне злився – як Волга з Каспієм. Ще маска під назвою «Перший національний», а насправді маємо «Безродний і останній»... Хоч ти пробі кричи... Привиди блукають українськими телеекранами і скільки кнопок на управлінському пульту не натискай, цей крокодил не ловиться. Амінь.