Колись знаменитий італійський режисер П’єр-Паоло Пазоліні стверджував, що смерть робить із людським життям те, що монтаж з відзнятою кіноплівкою. Поки людина жива, та «плівка» виглядає безформенною купою. А як  не стало, хтось, невидимий, сідає за монтажний стіл і починає різати, викидаючи зайве до сміттєвого кошика, клеїти, добуваючи нові смисли й змісти. У підсумку виходить цілісний текст, такий собі фільм. Потому, з плином часу, відбувається перемонтаж – нове покоління робить своє кіно, творить свій образ – людини і часу... Незрідка використовуючи колись викинуте до кошика.

Народ у сирітстві, і без

Нині все частіше подібну роботу виконує телебачення – в експрес-режимі. Воно, як правило, діє за правилом «пам»ятай про смерть», бо завжди напохваті має багатогодинні зйомки тієї чи іншої людини, що потрапляла у фокус історичних дійств. Не так давно ми були свідками того, як спрацювали українські телевізійники у випадку із смертю Євгена Кушнарьова. Як у інших?

Минулий тиждень був надважким для Росії – одразу три смерті визначних людей. Першим, у понеділок, пішов Борис Єльцин. Й одразу більшість російських телеканалів почали видавати в ефір першого Президента Росії – живого, діючого, мислячого. Головним чином це були зйомки з нагоди його 75-літнього ювілею, що трапився рік тому. Одначе не тільки. Усе життя  Єльцина одразу почало виформовуватися у фільм. Дитинство, молодість, зрілість. І вікопомні події рубежа 80-90-х. Вони ж і нас стосувалися. Пригадалось одразу, як сам стояв у натовпі посеред Москви і скандував з усіма «Єль-цин! Єль-цин!», як пропонував «махнуться не глядя» – ми вам нашого Єльченка (був у нас такий партійний діяч), а ви нам свого лідера... Кожен з нас хоча б маленькою дещицею прилучається до творення історії і смерть великих людей (чи принаймні таких, що видаються великими) стає приводом для нагадування, ким самі були «в минуты роковые».

А власне фільм «Б.Н.» Ніколая Сванідзе, показаний, повністю чи у фрагментах, кількома каналами (в тому числі і нашим – «Студія "1+1"», 23 квітня), зроблений з вищезгаданої ювілейної нагоди, сприймався уже по-іншому: як версія життя, або й Житіє великого політика. Ну, а російський «Первый канал. Всемирная сеть» наступного вечора (24 квітня) зорганізував такий собі вечір споминів, телевізійний ток-реквієм. Ведучий Максим Шевченко уміло виводив на розмову політиків, учених, митців, часом зіштовхуючи їхні погляди, часом ставлячи їх поряд і тим самим добуваючи додатковий зміст. Професійна робота – на жаль, треба визнати, в українському телеефірі щось подібне зустрічається украй рідко.

Кілька моментів, які забажалося виділити. Нікіта Михалков пригадав, як приходив до Єльцина з проблемами Фонду культури. Незадовго до того померла мати Президента. Він слухав, мовчав довго, потому мовчали удвох. Й зненацька, Єльцин: «Культура – это мать народа».  Режисер, у відповідь: «Люди делятся на сирот и несирот. Давайте не оставлять  народ сиротой»... Чи хтось говорить отаким чином із владою у нас? Боюсь, що рідко. А сама влада наша рідкісно безкультурна, безпам’ятна.  У підсумку  народ сиротою почувається, або ж тулиться  до мачухи рідної, культури російської.

Чимало мовилося про роль Єльцина у забезпеченні свободи слова. Не любив він критику на свою адресу (а хто любить?), одначе ж терпів. Терпів концептуально, оскільки вважав, що без такої свободи демократії бути не може.

Чимало говорилося (й показувалося – у хронікальних кадрах) про події жовтня 1993-го, про розстріл парламенту. Зійшлися на тому, що Єльцин мав рацію, що іншого виходу не було. Інакше Росія була би віддана діячам на кшталт Макашова-Баркашова, інакше могла б початися громадянська війна. А так обійшлися малою кров’ю... Ця колізія покликувала до нинішньої, української. Віддавати країну тим, хто осідлав грошові потоки, хто демонструє просто зухвалу зневагу до усталених норм моралі? От тільки їх опоненти – чи ж не такі самі? Між ким і ким вибір?

Щоправда, не доводиться сумніватися, що саме стосовно «розстрільного епізоду» щось та викинули «до кошика». Те щось неодмінно виймуть, включать до наступних монтажних версій Єльцинського житія...

Похорон транслювався у прямому ефірі і викликав у пам’яті дитячий спогад про першу тоді, здається, подібну трансляцію – похорону убитого американського Президента Джона Кеннеді. 63-й рік, ще за Микити Хрущова, прямий ефір з Вашингтона... Отоді світ на крок став ціліснішим, переживаючи разом останні земні миті лідера заокеанської держави.

А ще пригадався мені інший спомин, не мій власний. 74-го року, коли несподівано для всіх помер 45-річний актор, режисер, письменник Васілій Шукшин, Григір Тютюнник, чий талант і світогляд дивовижним чином римувалися з Шукшинським, поїхав до Москви. Похорон його вразив. «З виразу облич, по калині, по тиші я побачив, як народ уміє шанувати свого письменника. Бачив, як несли йому калину, він увесь лежав у калині, а якийсь хлопець тримав цілий калиновий кущ – як знамено (...) Либонь, я вперше відчув, хто такий народ – без буденних дріб’язків, а народ як сім’ю. що ховає свого сина».

За кілька літ потому Тютюнник накладе на себе руки. Чи не тому, що українському  письменникові важче відчути свою потрібність, свою спорідненість з народом? І досі так – побачивши, з рік тому, смітник побіля Тютюнникової могили на Байковому цвинтарі, я ще раз гірко замислився над цим.

Російське телебачення багато разів подавало бліц-інтерв’ю із так званими пересічними громадянами – їх думку, монтаж їхніх вражень щодо Єльцина. Виходило, що не просто держава, а увесь народ проводжав його у неблизький світ.  Час покаже, наскільки нефальшивим і несуєтним був подібний показ, одначе повагу він викликав. Телебачення спрацювало, у підсумку, на образ Росії, його вивищення.

У п’ятницю померли два великих російських митці – музикант Мстислав Ростропович і актор Кіріл Лавров (творчість останнього певним чином пов’язана і з Україною, Києвом). Й одразу «Первый канал» видав в ефір два фільми про них. Новинні програми починалися  із сумних повідомлень... Знов-таки, у нас подібне трапляється далеко не завжди. Та й справжній масштаб особистостей в Україні настільки викривлений... Духовні карлики незрідка подаються як «гіганти мислі, отці демократії». Особливо ж політики. Що ж, смерть відформатизує, смерть ще витворить справжні обриси. Про це належало б пам»ятати,

Ще не виросли

Так, політичні постаті у нас, зазвичай, оповиті густим туманом. Мільйонери завзято б’ються за право виражати «народні інтереси», буржуїни і буржуїнки, зазираючи у телевізійне дзеркало, милуються-любуються собою, висотами свого духу і красою своєї плоті.

Цікавим феноменом у цьому зв»язку виглядає програма «Світське життя» («Перший національний»). Здавалося б, нормальне прагнення представити життя багатих людей у своєму офіційному, легальному закуліссі. Одначе ж медіумом обрано Катерину Осадчу, яка майже не виходить з образу, кажучи умовно, «я у мамки дурненька трохи». Відтак бачимо щоразу мало не суцільне блазнювання (навіть на зустріч із спортивними, і не тільки, знаменитостями начеплено на голову щось на зразок циркового ковпака). Ва-ай, ви ж такий великий, входите у десятку, двадцятку найзаможніших, наймудріших... А-ах, ви у нас така суперова, секс-символічна – чи ж бачив кращих хто? Словом, Осадча пропонує себе у вигляді казкового дзеркальця, яке одразу дає відповідь черговому світському персонажеві: ти найкращий, у світовому вимірі.   Месидж до нас, убогих, виходить такий: перед великими треба «Ваньку валять», присідати й принижуватись, бо ж од них  усе залежить... Чи не сумнівна «концепція», з дозволу сказати, для державного телеканалу? Чому я мушу платити за отакі «паси» в свій бік?

Узагалі з нашими ведучими-жінками біда просто – більшість з них як тільки бачать перед собою відомого мужичка, так одразу починають муркотіти й дриготіти ніжками. Що б не сказав – то супер! Промовистий приклад із недавньої програми «Кіно і Крапка» («Кіно»).  Гостем був відомий київський режисер Олександр Шапіро. Який дуже «мило» оповів, як кілька років тому його фільм, «не глядя», відібрали на фестиваль «Кришталеві джерела» – дитячий, з дитячою аудиторією... Ну, і вийшло смішно, до упаду, коли порнуха поперла в кадрі, і спантеличені організатори дійства зупинили перегляд у той момент, коли на екрані в стоп-кадрі застиг великий такий чоловічий член. У-ульот! – приблизно такою була реакція ведучої. Хоч насправді треба було просто вирізати з програми цей епізод, або ж відреагувати якимось чином. Та ні, не мораль читати дяді, а підкреслити його недолугість насмішкою, іронією. Тільки де там? Хоча ж може й по-іншому... У програмі, яку я бачив 28 квітня («Кіно»), гостем був московський режисер Карен Оганесян із фільмом «Я остаюсь». На диво обійшлось без зітхань і дешевих дівочих захоплень. Не в останню чергу тому, що сам режисер не заохочував інфантильного стилю розмови... Дорослішайте-дорослішайте, а ні – так вертайте до школи і трохи підучіться ще...

Рідкісний виняток – Лілія Куликівська у новій програмі «Вихідні по-українському» (Перший національний, 28 квітня). Прогулянка по Києву, де присутній Михайло Врубель (і в розписах Кирилівської церкви, і в Музеї російського мистецтва), і самодіяльний зоопарк в одному з дворів, і таємнича історія тунелю під Дніпром, який  будували ще за часів Сталіна... І все це мило, легко, невимушено, без присідання й закочування очей перед чоловіками-співрозмовниками.  

Партизани на допиті

Ситуація з Конституційним судом і його катастрофічно низьким рейтингом довіри у населення відомо яка. Тож телевізійні канали, що не втратили інтересу до інформацій про нібито корупцію в стінах найавторитетнішого, за статусом і визначенням, судового органу, роблять свою справу. Бо ж у нас частіше так: наробить галасу якась чергова викривальна заява, а далі вмикаються гальма чи щось там закулісне, і все – «тишина, мертвые с косами стоят». Себто чи то самі журналісти лякаються, чи їм команда відповідна надходить...

І от, знову – заява нардепа Григорія Омельченка щодо статків Сюзанни Станік, й належало б провести журналістське розслідування. Одначе ж ніц – особисте життя тут святе й недоторканне. Коли йдеться про пересічного громадянина – так, безумовно. А от статки «слуг народу» мусять бути прозорими. Інакше відбувається те, що відбувається, – навколо Києва наросли розкішні будови, кожна з яких коштує щонайменше кілька мільйонів, одначе ж усі вони належать якраз людям «пересічним». Щоправда, за дивовижним збігом обставин, більшість із них є родичами можновладців. В усьому світі «світять» і родичів – належить показувати джерела збагачення.

Станік, як відомо із заяв Генпрокуратури, чиста перед законом. От тільки квартирка у Києві, вартістю у півтора мільйони, записана на матір конституційного судді. Так, принаймні, стверджує Омельченко. Журналіст 5 каналу Христина Бондаренко проводить самостійне обстеження відповідного будинку на Хрещатику і, зокрема, камера висвічує в поштовій скриньці квитанцію на ім’я Станікової матері. Це вимагає, як мінімум, пояснень, тож не дивно, що на вечірню програму «Час» (5 канал, 24 квітня) до Єгора Соболєва з’являється  Вадим Долганов, головний редактор газети «Столичные новости» і, за сумісництвом, чоловік Сюзанни Станік. Для того, як виявилося, аби винагородити свого колегу суворою доганою. Не має той права допит влаштовувати, це функція слідчих органів. Нічого він не знає і знати не хоче ні про яку квартиру. От не хоче, і все.

Зрозуміти по-людському можна, одначе не хочеш відповідати – то не приходь на прямий ефір, мовчи собі в ганчірочку. А ми будемо знати, що воно таки щось нечисто, раз не хочеться говорити. Це по-перше. По-друге, Долганов тим самим заперечує право на журналістське розслідування. Що означає заперечення права громадян мати прозору владу. Зрозуміло ж, що чимало наших бід звідси ростуть. Ми хочемо знати, чому в такого ім’ярека стільки землі й будов, коли його скромна зарплата держслужбовця нічого такого не передбачала. Або – як так, що у тітки, дядька, тещі простих сільських трударів, раптово наросли дачі і бензоколонки, ще сяке-таке майно? Відтак фразочки на кшталт «Ви що, СБУ?» не проходять. Так, СБУ – тільки від імені суспільства, а не держави. Журналісти і є слідчими, і є стражами порядку. Йдеш у політику – знай, що потрапляєш під мікроскоп і телескоп громадської думки. Не влаштовує – заради Бога, вертай назад, у прості смертні, і  тобою будуть цікавитись тільки податкова інспекція і прокуратура (у разі якихось порушень, звичайно).

Люблять потеревенити про європейські стандарти наші політики – будь-якого кольору. Та тільки приходять на програму, прямий ефір, аби правити своєї, аби попіаритись, розказати, як ночами не сплять, усе про народ і його біди переживають. Журналіст мусить лишень підстрибувати вірнопіддано – іншого йому не дано. В іншому разі – гнів священний, громи і блискавки. А прямий ефір і є жанром привселюдного розслідування, а не місцем поливання один одного нечистотами, як у нас ведеться. Так, це своєрідний допит. У тому, повторю ще раз, сенсі, що журналіст представляє громаду й уповноважений від суспільства поцікавитись: а які у вас статки? Звідки вони? Чому ваша дача напозір виглядає мільйонів на п’ять-шість, у той час як ви за всеньке життя офіційно заробили хіба що півмільйона? Журналіст мусить ставити такі запитання, а не підстрибувати по-собачому, побачивши хазяїна «етой жизні».

Гнів Долганова – лакмусовий папірець. Навіть отакі, доволі боязкі спроби щось з’ясувати, наражаються на окрик. Зайвий приклад того, що за таких умов скільки б ми і кого не обирали – все буде так само. Влада звикла ділити своє життя навпіл – в тіні і на сонці. На сонечку усі вони борці за справедливість і високі гуманітарні цінності. В тіні чомусь усе виходить навпаки. Миттєва амнезія, безпам’ятство і рукоблудне підгрібання під себе усього, що лежить, стоїть і сидить. Партизанські рейди по тилах... Коли і вдасться такого піймати – буде мовчати, як партизан. Мовчання – золото, тут воно точнісінько так.