Хто такі діти? Це люди, які живуть у світі, вигаданому їхніми батьками. Дитинство закінчується тієї миті, коли з’ясовується, що вигадка й реальність відрізняються, і радикально. Дітьми народ почувається в суспільстві патріархального штибу. Коли ми в сім’ї, коли на чолі столу звично сидить суворий батько, й лушпарить по лобі тих, хто дисципліну порушує. Або й ремінь може зняти – тоді готуй сіднички для розправи...

В гостях у дєдушки Мороза

„Батьки” завжди упевнені в тому, що діти вірять їм на слово. Тільки бачите, яка штука -  ми живемо в епоху домінації „картинки”. Простий приклад. П’ятниця, 20 квітня («Рада», парламентський телеканал). Олександр Мороз відкриває ранкове засідання Верховної ради. Панорама по залу засвідчує: присутні у кращому разі  40-50 депутатів. Одначе під час реєстрації табло висвічує цифру 255. „Кворум є” і спікер незворушно починає вести засідання, виголошуючи десятки і сотні нібито „правильних” слів. Тільки, даруйте, чому він вирішив, що я все ще дитсадівського віку і вірю в реальність дєдушки Мороза з мішком подарунків? Парламент робить вигляд, що він працює, я повинен робити вигляд, нібито вірю в усю цю фанеру? Хоча зрозуміло й так, що йдеться про звично-цинічну роботу на аудиторію – радіо і телевізійну. А екран тут малий, масовки великої не потрібно. Пару десятків акторів першого плану, десятків зо три масовки. І досить...

Після цього мені знову вішають на вуха відомий усім продукт: Конституція, права виборців, правда народу. Господи, за одну таку брехню у кадрі я би звільнив з роботи всю компанію. Наступна знала б, що обманювати недобре. Що я не дитсадівський „електорат”. Одначе ж сановна публіка звикла, що народ – це діти, які вірять усьому сказаному. І вже звично лають Помаранчеву революцію – видно, добряче налякала вона їх. А що – справді жах: зненацька побачити дітей дорослими. Ужас, ужас, ничего этого не было, так, сон дурной... І все частіше хочеться, як зізнався недавно хтось із „регіоналів”, попросити у папи, Леоніда Даниловича, прощення: не будемо більше!  

12 квітня, та сама парламентська зала.  Сергій Головатий,  у ролі  пророка з палаючими очима (я би радив йому врахувати специфіку екрана, де є крупний і середній плани, і не вдаватися до такої бурхливої жестикуляції і міміки а’ля „Владімір Ілліч на бронєвікє” – дешева театральність ефектів надто зрадлива і виказує неспівмірність внутрішньої переконаності й істеричної збудженості плоті). Нардеп  обурюється: Ющенко каже, що перехід депутатів із фракції в фракцію – зазіхання на Конституцію. Та ж коли я чи хто інший „змінив погляди” (дослівно!, одним словом, йдучи на вибори, обіцяв боротися з чимось одним, а потім „змінив погляди”, орієнтацію, почав прислужуватись іншому) – це нормально, така се ля ві, як кажуть революційні французи. Далі цитування Руссо, посилання на народний суверенітет... І  убивче – коли тут 260 зібралися і вони голосують, то це і є прояв народного суверенітету. Так і сказав, блискаючи очима, посилаючи з екрана спопеляючі месиджі в маси.  Та знову підводить телевізійна картинка – ми бачимо, що в залі і сотні нардепів не набереться. Це, виходить, не порушення народного волевиявлення?

„У Янчика”

Передача „Честь имею пригласить” знову постала на екрані, цього разу на Першому національному (21-22 квітня). По-своєму логічно – державний канал, слідом за комерційними, послідовно дрейфує убік розважальності. А коли її поєднано з „правильними” політичними силами , то й зовсім добре.

Народного депутата Яна Табачника дехто вже запідозрив у прихильності до Юлії Тимошенко, бо щось не видко його у сесійній залі. На своїй програмі він відрапортував про вірність даному слову – ніяких „ворожих сил” у залі не було помітно. Втім, яка там ворожість -  музикант звично випромінював доброту і сердечність до всіх. Гості в боргу не залишалися, щиро зізнаючись у любові до Янчика (так називали його чимало людей, що потрапили в фокус телекамери).

Торжествувало те, що колись Юрій Тинянов назвав „гуртковою семантикою”. Постійний гурт людей, зі своїм жаргоном, своїми поняттями і самоназвами. Бог у поміч, збирайтеся, любіте один одного – свята справа, як каже один мій знайомий. Тільки до чого тут телебачення, та ще й за державний кошт? Хоча з якого боку поглянути...

Табачник почав з того, що одразу оголосив усіх присутніх людьми „видатними”. Леонід Кучма і Леонід Кравчук – само собою. Віктор Янукович – ну так, іншого не скажеш, бо гріх буде... З ними  разом і всі інші. Приємно було дізнатись, скажімо, що й Ірина Білик вже видатна. Хіба шкода? Хай буде. Чим більше видатних у нас, тим імідж  матінки України як на дріжджах підростає. Президента Ющенка не було, а він би підтримав таку „дорожну карту”, на якій нанесено стільки видатностей, із маєтностями включно. Бо ж з-під його рукава стільки сиплеться нагород, стільки людей у нас Героями стали, й орденоносцями, із званнями ще й мендалями. О, Ніколай Васільєвіч, мабуть,  у гробі перевертається од заздрощів до нинішніх списувателів – такого у Гоголівські часи не бачили... Вам шкода, вас жаба давить? А патріотичнішими треба бути, про людей думать, а не про химери ідеологічні.

  Словом, повіяло, дякувати пану Табачнику, – вселенською добротою. Тією, що визначала наше життя-буття у Брежнєвські часи. Коли члени Політбюро зістарилися і упали в дєтство. І домовилися винагороджувати один одного, і хвалити до небес. І що – кому то вадило? Жили, як у Бога за пазухою. Якби Чорнобиль не встрелив, якби Афган не підвів, якби ціни на нафту й газ не впали – жили б і досі, без туги й пуги. Пізній Кучма теж до такої методи схилявся, та тільки вразі і враги весь час підпилювали той добротворящий сук. А воно правильно було би. Нація в нас ще маленька, дитинна – їй вітамінів треба, її хвалити належить. Тоді вона рости буде, і все вгору, не куди-небудь.

Від Майдану до майданчика

„Гурткова семантика” виявляє себе не тільки в окремих програмах. Політичні суперники мислять один одного майже виключно у термінах дитячих причандалів. Юрій Луценко скільки разів апелював до образу пелюшок, закликаючи нас помислити в їх ролі чільників політпроцесу. Укакались – долой, на смітник історії.    

Опоненти погоджуються: таки да, то ж воно і є. 12 квітня „регіональник” Вернидубов мало не на всіх каналах відгукувався на прес-конференцію чотирьох членів Конституційного суду: полякалися, а один  так, що й „упісявся”. У таких випадках памперси треба міняти. О, памперси –  ще Янукович радив Ющенкові, 2004 року: частіше міняй, сухішим з води вийдеш.. Тільки ж потім відомий усім конфуз в Івано-Франківську трапився і вже про памперси належало мовчати. От Луценко може говорити, він хлопець хоч куди козак. Він – чиста пелюшка, бо ж  дорослий і нею взагалі не користується. Хіба що від нежитю... Та й коли вже мислити історично – пелюшки прати можна, це ж не памперси одноразові. Прали, й ті самі знову підкладали. Народові. Писай-писай, моє дитятко!

Та вийдемо ще в один дитинячий простір – на Майдан, де майорять голубенькі, рожевенькі, червоненькі стрічечки. Ой, красиво...  Дитсадок вивели на прогулянку. 5 канал (10 квітня) тягне нас на сцену, звідки нардеп Вадим Колісниченко, відомий „педагог”, спеціаліст з російської мови і літератури, проводить заняття з малюками-недомірками. А ну, хто кращу речьовку складе? Сам помагає: „Против Рады – только гады, Регионы – молодцы!” І сам чується молодцем. А то -  ідеї видатного педагога Сухомлинського в жизнь! Заняття треба проводити в ігровій формі, щоби дітки й не помітили, що їх навчають. Засвоювали премудрощі світу мимохіть.

Тільки дітки якось мляво реагують. Тож щоби процес ішов краще, доточують методу циркових дресирувальників – підстрибнув угору, отримуй канхветку. У програмі ”СТН. Тижневик” („Київ”, 22 квітня) вирішили підбити бабки, порахувати, у що ж обходиться перебування „дітей народу” на майданчиках?  Щонайменше 100 гривень в одні руки за один день грн. в голубенькому (рожевенькому...) пісочнику, плюс транспорт, плюс вихователі і виховательки, те і се: кругом-бігом – до трьох мільйонів гривень щодня й виходить.  Це тільки в Києві. „Ну, така вже вона, капіталістична система,- радіє в кадрі один із депутатів.- Є гроші, буде й товар”. „Регіоналка” Кириченко теж хвалить: а що, ми справні менеджери, грошей у нас навалом для того, щоби повести народ у світлу будущину. Уже ведуть...

Інший аналітик радіє: не менше мільярда гривень виймуть з офшорів й інших схованок,  бідні люди бодай трохи збагатяться. І не на думці, що ті гроші спершу в того народу вкрали – інакше навіщо їх ховати по  офшорних погребах? Тільки ж автори програми чомусь не наважились помислити  далі: що ж воно буде? В кінці 2004-го як тішилися: „народ устав з колін”, народ став дорослим, склав іспит на громадянську зрілість. Нині ж якийсь інший народ – куплений-підкуплений, байдужий до всього. „За Віктора Хвьодоровича ми...” Ага, тільки ж сам Янукович у Страсбурзі чесно зізнається: він ще вчиться демократії, ще в школу ходить. А з школяра що спитаєш? Хіба батьків до школи покликати? Так і папа Кучма (це ж усе його дітки по телеекранчику мотузують – хто в помаранчевому комбінезончику, хто у голубенькому...)  цілих п’ять літ у нас вчився на президента, і не факт, що вивчився: диплома так і не показав, неначе Зварич який. А до того кілька десятиліток ми усі в „школу комунізму” ходили – так і не вдалося закінчити, жаль. Отакі ми, вічні школярі, вічні студенти – що нагорі, що знизу.

Як ми плакали, коли співався громовито гімн України на Майдані, як вірили в те, що ми ступили на поріг  нового життя. Закружляли нас „куми” і „кумочки”, друзі „любі” й не надто. А тепер і зовсім вища проффесура пішла, проффесіонали. А ми що ж? Комусь сто чи двісті гривень, комусь дуля під носа – аж від „самого”, комусь брязкальце, на папуасячу радість...  Й де ті, що „встали з колін”? Може, їх і не було зовсім? Може, як переконують голубенькі оратори, то був міраж, та й годі?

Колись, у подібну хвилину, Олександр Довженко написав гіркі й страшні слова: „В чомусь найдорожчому і найважливішому  ми, українці, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об’єктивно абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. Вся наша нечулість, боягузництво наше, зрадництво і пілатство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз”єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас”.

65 літ минуло з часу написання цих слів... А й досі ділимось на „бандер” і „східняків”, досі одних трусить при згадці інших. І пілатство, і зрадництво, і непошана до культури, мови. Що, власне, змінилось? Невже й справді події кінця 2004-го були неправдивим, фальшивим міражем? Невже й справді не виступив тоді з історичної тіні народ, який повністю, по пунктах, заперечив наведену щойно характеристику?

Ні, усе те було. Помаранчева революція явила конфлікт двох цивілізацій. Перша заснована на тому, що народ – це діти, яких  треба одягати, годувати, в школу (комунізму, капіталізму...) водити. Над ними „отці нації”, премудрі вожді, які знають, куди і як вести народні маси. Азіатсько-феодальна модель життєустрою, світоглядно виформлена. А друга ґрунтується на простій думці про те, що народ складається з громадян, цілком дорослих і цілком відповідальних за свої вчинки. Тут обходяться без „отців” і „вождів”, основу  складають люди, що мають власну гідність (економічно і юридично підкріплену) і власний план того, як жити і працювати.

На словах порадівши з’яві такого народа-громадянина, наша еліта (усіх кольорів) у наступні два роки зробила все, аби про ті помаранчеві дні забути, як про страшний сон.  Й отепер урочисто прикупила і вивела на майданчики людей, що поділяють цінності азіатського штибу. Їм подобається та влада, яка обіцяє нагодувати, взути, памперси регулярно міняти. Один лише парадокс – обіцяє ще й у Європу завести.  Там ждуть-не дождуться отаких людей. Уже на Майдан Незалежності (нині – Залежності) європейця не приведеш – запах сечі б’є в ніздрі. Мабуть, на памперси грошви у вождиків не вистачило. Добре, що телебачення поки не транслює запахи, а то б нагнало туману на всю нашу соборну Україну.

Хто ж дорослий?

Тим часом ми не помітили, що нинішні діти – це вже не відомі нам із нашого дитинства „дєті рабочіх”, які натхненно співають пісень побіля піонерських багать і стадом ходять в кінотеатри на „потрібні й корисні” фільми. І, попри всі наруги над сферою освіти, серед них чимало людей із ґрунтовними знаннями. Ви можете уявити собі програму „Найрозумніший” („Студія 1+1”) з дорослими персонажами? Політиками, наприклад. Ні, бо вони здебільшого змагаються у програмах під загальною назвою „Найдурніший” (чи не всі великі канали мають таке щастя у своєму арсеналі). Ото ж бо й воно.

А телесеріал „Кадетство” („Студія 1+1”)? Його дивляться як діти, так і дорослі. Напозір це щось у традиції радянських фільмів – „Доживемо до понеділка” Станіслава Ростоцького, скажімо. Та далека вже у часі стрічка викликала  хвилю позитивних емоцій не в останню чергу тому, що герой фільму, учитель Мельников (Вячеслав Тихонов) ставився до учнів як до мислячих і поважних людей, а  не до матеріалу, з якого належало щось там виліпити. В „Кадетстве” світ дорослих, головним чином викладачів Суворовського училища, постає у дещо інфантильному варіанті. А от вихованці того самого училища незрідка  виглядають дорослішими від своїх наставників. Чи не так воно і в самому житті?

Ще загостренішою виглядає ця колізія у ситкомі „Моя прекрасна няня” („1+1”). Практично усі дорослі тут почуваються дітьми: занижене почуття відповідальності, схильність погратися у почуття і у вдягачки-перевдягачки... Натомість діти у сім’ї крутого багатія Шаталіна усе знають про світ дорослих і вміло натискають на потрібні клавіші. Вони формують дорослих, а не навпаки, вони їх чомусь навчають...

Це все фільми і програми одного з центральних каналів, що позиціонує себе як канал для людей здебільшого молодих. Чи не маємо тут відображення специфічного погляду молодшого покоління, яке дещо поблажливо ставиться до поколінь старших як таких, що досі не награлися, досі не подорослішали? Особливо ж коли йдеться про політиків, от сих вічних школярів і недомірків? І коли моя версія є правильною, то  завтра ситуація в суспільстві може доволі радикально змінитися – з появою нагорі людей нових поколінь і нового світогляду.