На превеликий жаль, пророцтво скептиків стосовно того, що «Танці-2» («1+1») не перевершать славу «Танців-1», збувається. Колективного оргазму від недолугих кульбітів у виконанні зірок нація так і не пережила, хоча прагнула цього щиросердно. Іронізувати щодо того, що найбільше заважає нашим танцюристам, некоректно, бо як всі вже пересвідчилися, кожному з них заважає щось своє, суто індивідуальне. Маю передчуття, що писати про «Танці-2» стає моветоном, тому більше про цей маскарад костюмів ні пари з вуст.

Інша справа – «Свобода слова» (ICTV)! От де минулої п’ятниці кипіли справжні, непідробні, пристрасті. Ведучому шоу є за що подякувати. Уміє пан Шустер дібрати гостей-героїв і кинути їм саме ту «кістку», за яку вони гризтимуться, як скажені, забувши, що є не простими гречкосіями, а «повелителями душ». Та вразили у тій програмі недовгі, старечі монологи-повчання російського поета Євгенія Євтушенка і стримано-патетичні міркування нашого (колишнього загальнорадянського) «огонька» Віталія Коротича. Вони говорили мудрі та правильні речі, та поетів ніколи не чули, а тим паче, правильно трактували.

От і жінка-петарда Інна Богословська, що раптом вибухнула всіма своїми інтелігентськими нутрощами після ситої вечері «оселедцем із цибулею» теж, здається, не зрозуміла, що саме ця «Свобода» була не її форматом. У пориві найкращих чуттів пані Інна із властивим лише їй ентузіазмом замісила докупи козявки народних депутатів, які вони приліплюють до власних стільців у Верховній Раді (спостереження пані Інни), із найвищими гуманістичними чеснотами правдивого інтелігента. Переконаний, що після другого перегляду програми ця справді розумна жінка гірко пошкодувала, що ось так мимовільно, опівночі, піддавшись емоціям, раптом відкрилася нам із невідомого досі боку інтелігентності.

До речі, ця «Свобода», що ніби присвячувалась «безневинній» темі свободи особистості, зірвала не одну карнавальну маску із ситих і самозакоханих фізіономій. Пан Шустер лише гірко посміхався, і цей красномовно безмовний знак зрозуміли всі думаючі люди.

Взагалі, проблема покликання інтелігенції та її найвищого призначення в усі часи та формації була актуальною. Нашому телебаченню такі теми даються особливо важко, хоча окремі проекти, як-от, «Далі буде» (Перший канал) заслуговують на добре слово. Виважені, без зайвих емоцій історичні екскурси з використанням архівних матеріалів, що професійно й доречно співставляються з подіями сьогодення, роблять цю програму певним взірцем телепубліцистики. Точний у судженнях ведучий Андрій Охрімович ніколи не нав’язує власну думку, а дає глядачеві змогу особисто розібратися в запропонованій темі. Особливу атмосферу «відкриття таємниці» створює і студія, не переобтяжена декораціями. Все виходить чесно і цікаво.

Стосовно честі. Це поняття не завжди в пошані в людей, що головним своїм ремеслом обрали слово. Адже правда в нашій країні – як те дишло: куди повернеш, туди і вийде. Прикладами чесної розмови із глядачем, як на мене, є програми «Відкрита зона» та «Перший відділ» на 5-му. Не знаю, чому, але я особисто вірю, що автори та ведучі цих програм щиро переймаються проблемами, які висвітлюють у своїх сюжетах. На мій погляд, вони максимально відверті з глядачем. Мабуть, це йде від віри, що несправедливість все ж таки можна перемогти повним викриттям.

Але подібних проектів на нашому телебаченні – кіт наплакав. І я впевнений – не тому, що проводити розслідування надто важко, а перш за все тому, що здебільшого ця справа (для телеменеджерів та телевласників) невдячна, а інколи (для журналістів) – і небезпечна. Загалом, соціальні проекти на телебаченні можуть стати окремою темою для написання більш серйозної статті. Наразі це – всі мої враження від телетижня, що минув. Сподіваюся, запахи оселедців та цибулі вивітряться, а танці стануть запальнішими. Поживемо-потанцюємо!