Словосполучення «розважально-пізнавальні програми» звучить напрочуд прозаїчно, але навіть подібних творінь на нашому телебаченні – кіт наплакав. Тому спроби зліпити «интересное» и «полезное», без сумніву, заслуговують на похвалу. Утім, тут знову стикаємося з проблемою: нема що і з чим порівнювати.

Скажімо, програм типу «Чорним по білому» («1+1»), до того ж іще й вітчизняного виробництва, просто не існує. Цей тематичний сегмент заповнюється здебільшого іноземним мотлохом, від якого тхне нафталіном. Щоправда, почала виходити на Новому каналі програма Насті Касилової «Ексклюзив» – але все ж таки підхід до пізнавального і розважального в цих проектах різний, як, власне, і формат.

Взагалі, автору та ведучому програми «Чорним по білому» Анатолію Борсюку, шанованому довгожителю телебачення та кіно, не дуже щастило на яскраві, оригінальні проекти. Хоча, як людина творча, він завжди з палким ентузіазмом брався за різні програми і пер, як це прийнято у нас, свого плуга. Та сучасний телевізійний світ надто підступний, адже будь-яка ідея може стати креативною. Виникає справедливе запитання, а в чому ж тут підступність? Річ у тім, що навіть суперідея без постійного інтелектуального живлення вичерпує себе. Це, на жаль, стосується і тих програм, що носять високе звання «ефірних довгожителів».

Зізнаюся, програми типу «Чорним по білому» особисто мені подобаються, я їх називаю телевінегретом – таким собі поєднанням різних тем і сюжетів. Інколи щось новеньке дізнаєшся, а найголовніше – не встигаєш занудьгувати, бо все динамічно і весело. Дотепно, правда не завжди, та це вже як на кого. Але коли в подібному форматі досліджується тема проституції, як було в передостанньому «Чорним по білому», то слід пам’ятати, що це досить болюче соціальне явище і говорити про нього на рівні гумористки Олени Степаненко дещо дивно. Можливо, я не маю рації, але висновок після показаного сюжету в пана ведучого мав би бути інший, ніж той, що прозвучав: «Прийшла демократія – заборонили проституцію, навіщо нам така демократія». І дійсно, навіщо нам така демократія, коли можна говорити «все про все» без почуття міри і відповідальності, лише заради якогось рейтингу? Вірю, що Борсюк глибший у думках і виваженіший у слові, ніж це було у тій програмі. Та «проруха», на жаль, буває не лише на «старуху», а й на козака.

Повертаючись до теми ефірного довголіття та суто авторських програм, хочу зауважити: я завжди був прихильником позиції «не подобається – не дивись». Та справа не в смаках, я вдячний глядач і можу додивитися до кінця навіть найнесамовитішу історію драматичного кохання у культовій програмі Ольги Герасим’юк «Без табу» («1+1»). Річ в іншому: чому найталановитіший і найдосвідченіший журналіст і ведуча Герасим’юк не бажає створити інший проект, не схожий на «Без табу»? Аналізувати цю програму – справа невдячна, бо це справді дуже добра і щира сповідь людей, і все ж вона все частіше нагадує сільські посиденьки, де жіночки тихо і сердечно перетирають якусь чудернацьку історію.

Вільно чи невільно, ми висуваємо вимоги навіть до тих, кого щиро любимо і шануємо. Звісно, бути самобутнім та оригінальним із року в рік дуже важко. І все ж, інколи слід ризикувати і пробувати, наприклад, червоним по білому, а не лише чорним писати.