Власне керівництво вважає проект Андрія Охрімовича «Машина часу» одним із таких, що творять імідж 5-го каналу. З урахуванням того, що його автор і ведучий ґрунтовно «сів» на українську історичну тематику вісім років тому, коли на Першому національному почала виходити його програма історичних хронік «Далі буде...», доцільно застосувати лексику й термінологію підприємців. А саме: за аналогією поняття «довгий бізнес», наша історія виявилася, як показав час, «довгим проектом» і досить перспективним вкладенням.

Коли Охрімович стартував, причому на не надто популярному серед глядачів каналі, котрий має найбільше покриття, масовий споживач як телевізійної картинки, так і друкованого слова ще сприймав історію або через призму радянської специфіки викладу й подачі («Историю государства Российского» та її діячів знаєш краще за власну, міняються лише знаки), або як інформацію, викладену в погано написаних та ще гірше виданих пафосних монографіях. Хотілося «свого Парфьонова», і це бажання нікуди не зникло, про що, зокрема, ваш автор писав не раз. Власне, таке бажання й стало причиною автоматичного зарахування пана Охрімовича до розряду «українських парфьонових», причому нічого спільного, крім подавати інформацію про історію України максимально полегшено й популярно, в цих двох журналістів немає.

До речі, перелік «парфьонових» на особі Андрія Охрімовича не завершився. Всякий український журналіст, котрий з'являвся в кадрі чергового історичного проекту та промовляв на ходу стендап, наслідуючи Леоніда Геннадійовича Парфьонова як манерою говорити, так і вмінням емоційно жестикулювати, негайно ототожнювався з ним. Що мимоволі надавало всьому, що робить ведучий та його команда, відчутного ефекту вторинності.

Між тим останніми роками історичні формати перетворилися з забавок інтелігенції на хай не потужний, але все ж таки помітний тренд інформаційного простору. Наголошую на слові «інформаційний»: люди, котрі вмикають свої телевізори в час показу чергового випуску нового чи звичного вже проекту, присвяченого історії України, прагнуть насамперед отримати інформацію. Знову повторю сам себе - ми нині проходимо в масштабах своєї країни той шлях, який уже проходили чверть століття тому, але в масштабах СРСР.

Щоправда, в часи перебудови відновлення історичної справедливості та заповнення білих плям відбувалося за відмашкою з Кремля та становило частину політики радянського керівництва. Що зрештою й призвело до краху Радянського Союзу і цього самого керівництва. Тепер же все, що стосується заповнення білих плям української історії - або ініціатива менеджменту телеканалів, або будь-яка інша приватна ініціатива, коли йдеться, наприклад, про видання книжок чи створення тематичних інтернет-проектів. Спроба ж Віктора Ющенка благословити й очолити процес відновлення історичної справедливості перетворився на такий пафосний офіціозний фарс, що ледь не позбавив людей зародків цікавості до власного минулого. На щастя, саме плин історії розставив усе по своїх місцях.

Дещо задовгий, як комусь може здатися, вступ виправданий бажанням вашого автора пояснити причини, з яких я є глядачем проектів на кшталт «Машини часу». Збрешу, сказавши, що дивлюся все підряд протягом тривалого періоду. Але правдою буде те, що я знаю, коли черговий випуск є в ефірі й по можливості вмикаю телевізор у цей час. Тим більше, що серія «Машини часу» триває 20 хвилин, отже, надовго не відволікає. Чому мене ця тематика активно цікавить? Не лише тому, що громадянин та патріот, маю з цього передусім практичну користь. Звикнувши тримати руку на пульсі суспільного інтересу, сам як автор книжок дедалі частіше звертаюся до історичної тематики, в тому числі - белетризованої історії. Тобто художніх творів, дія яких відбувається в недалекому минулому. Тут погоджуюся з колегою Охрімовичем: українці спраглі до власної історії. Й почалося це відносно недавно. До речі, за моїми спостереженнями, сплеск такого інтересу збігся в часі з появою в ефірі 5-го каналу проекту «Машина часу».

Проте бажання й потреба викласти певні думки з'явилися лиш тепер, коли в рамках згаданого проекту показали спершу цикл із шести серій під загальною назвою «Пласт. Український скаутинг», а по закінченні - розпочали новий цикл, присвячений Українській греко-католицькій церкві. Поки що в ефірі було чотири випуски, далі, напевне, буде, і такий підхід цілком відповідає позиції самого Охрімовича. Відповідаючи на запитання, чи не думав знімати документальне кіно, журналіст сказав: «Ми часто в одну 20-хвилинку не вміщаємо всього тематичного матеріалу... Якщо збити їх докупи - за часом маємо документальний фільм». Із темами пласту й УГКЦ відбувається те саме. Але все ж таки є особливість, котра вашого автора хай не насторожила, то зачепила.

А саме: діяльність пластових організацій та діяльність УГКЦ були, як видно з обох циклів, тісно пов'язані. Власне, через це історії перетікають одна в одну, часом вимагаючи від автора вдаватися до самоповторів. З одного боку - це добре. Якщо людина ввімкнула 5 канал у суботу о 19.30, але при цьому дивиться «Машину часу» нерегулярно, вона нормально сприйме повтор чи інакший спосіб викладу інформації. Адже для неї це прозвучить уперше. Та коли дивишся від суботи до суботи, і раз по раз повторюється одне й те саме, це не зовсім добре.

Гаразд, почути зайвий раз, як радянська влада пресувала вірних греко-католиків та забороняла пластунів, скоюючи при цьому злочини проти свободи совісті та інших громадянських свобод, не зашкодить. Це як у тому старому анекдоті, коли Рабіновичу було приємно чути, що КДБ згоріло. Але з урахуванням тематики, котра - так уже сталося, давайте не обдурювати себе! - не близька тим українцям, що народилися деінде, крім Львівської області, все це виглядає дещо локальною, регіональною історією.

Пан Охрімович наводить цифри про сплеск інтересу до «Машини часу» на сході. Не буду сперечатися. Але в мене є глибоке переконання - нині потрібніші не багатосерійні історичні телепроекти, котрі кожним своїм кадром, кожним словом ведучого доводять, що Західна Україна потерпала від радянської окупації, а насамперед такі, що розповідають про злочини радянського режиму на сході та півдні. Не кажучи вже про північ і центр. Інакше українці так і лишаться поділеними на «бандерівців», котрі є єдиними жертвами тоталітарних режимів, та всіх інших, котрі начебто цьому режимові всіляко сприяли.

За великим рахунком, шість серій про пласт як таким історичним документальним фільмом не є. Здебільшого там показано сучасні заняття пластунів, і, чесно кажучи, картинка виглядає, немов переформатована для пропагандистських потреб знайома нам із паном Охрімовичем із часів СРСР програма «Служу Советскому Союзу!». Зокрема, коли мені раз по раз показують пластовий вишкіл, жодних асоціацій, крім тренувальної школи яких-небудь «білоцерківських антифашистів», у мене, вибачте, не виникає. Мабуть, тому, що «Пласт», як будь-яка воєнізована організація, значною мірою має тоталітарний фундамент. Коли ти відтискаєшся від землі, немає місця суспільним дискусіям, ліберальним цінностям та прагненням до європейської інтеграції.

Натомість випуски, присвячені УГКЦ, являють собою традиційний зразок документального серіалу. І, хай це дивно прозвучить, попри співзвучність із тематикою попереднього, пластового циклу, значною мірою полемізує з ним. Так, нам знову розповідають локальну історію, наведені факти стосуються лише певного місця, географія подій обмежена, хоча методи, котрі застосовували НКВС-МДБ-КДБ проти діячів та вірних УГКЦ, поширювалися на всі сфери нашого життя й усіх громадян СРСР. Жили вони в Галичині, в Києві, моєму рідному північному Ніжині, на Донбасі чи навіть у Москві. Але зловив себе на думці: якби ситуація поставила перед вибором, куди мені, не народженому в Львівській області, податися, аби служити народу України - у пласт чи до греко-католицької церкви, я б обрав церкву. Попри складні стосунки з Богом та релігією.

Адже, по суті своїй, священики та пересічні вірячи чинили ненасильницький спротив. Якби влада дозволила молитися тому Богові, якому хто хоче, при цьому запобігаючи поширенню тоталітарних сект, ніхто би з вірних ворогом влади себе не вважав. Тож уся історія існування УГКЦ в підпіллі - це аналог гандізму, ненасильницького спротиву, котрий веде до перемоги значно впевненіше, ніж мордобої вишколених свободівців із не менш вишколеним «антифашистами». Котрих, до всього, захищає влада.

Проблема двох зазначених циклів «Машини часу», як на мене, полягає в тому, що не кожен українець здатен ототожнити власне минуле як із пластовими домівками, так і з греко-католицькою церквою. Ці сторінки історії не введено в загальний контекст нашого спільного минулого, країни, котра живе в нинішніх кордонах, умовно кажучи - від Антрацита до Чопа. Хоча загалом інформативних чеснот ці роботи зовсім не позбавлені.