Де журналісту знайти точну назву міста?
«Парламентське видавництво» нарешті видало довідник «Україна. Адміністративно-територіальний устрій». Та навряд чи він стане в нагоді журналістам, як аналогічні довідники за радянських часів
Не секрет, що чи не найбільше журналістських ляпів стосуються адміністративно-територіального устрою України. Міста, селища міського типу, просто селища, села; статус міст; окремі населені пункти й частини міст, навіть топоніми – все це залишається terra incognita для більшості навіть дуже авторитетних ЗМІ.
Один-єдиний приклад: «село Пирогове під Києвом», про яке згадують, здається, всі, хто тільки може, насправді є частиною Києва – мікрорайоном Пирогів, і його назва до прізвища славетного лікаря не має ані найменшого стосунку. Пирогів припинив бути селом далекого 1952 року, коли його було приєднано до Києва. І його справжня назва є типовою для Наддніпрянщини: Проців (а не Процеве), Ходорів (а не Ходорове), Стеблів (а не Стеблеве), Суботів (а не Суботове), Крехаїв (а не Крехаєве) – продовжувати можна далі й далі.
А тепер запитання: де журналіст або редактор може уточнити назву і статус потрібного йому населеного пункту, звідки дізнатися про те, як правильно?
Інтернет? Ну, по-перше, перш ніж зазирнути туди, треба принаймні відчувати, що треба щось уточнити. По-друге, пошук потрібної інформації може виявитися справою не такою вже й швидкою. По-третє ж, не лише «Вікіпедія», а й офіційні сайти населених пунктів часто-густо містять неточну інформацію.
Є, наприклад, в Одеській області місто, що офіційно зветься українською мовою Южне, а російською – Южное (так було ще за радянських часів, коли російська мова мала цілком офіційний статус). Тож погляньмо у «Вікіпедію». Заголовок: «Южное (город)». І початок статті: «Ю́жное либо Ю́жный (укр. Ю́жне, англ. Yuzhny) — город областного значения в Одесской области Украины». Зрозуміло: в англомовному варіанті, на відміну навіть від російськомовного, може бути лише «Южний».
А от вам офіційний сайт міста: www.yuzhny.org (зверніть увагу на написання назви!), україномовний. Заголовок: «Україна. Одеська область. Місто Южне. Офіційний сайт». І назва одного з розділів: «Южний інвестиційний». Промовисто?
Якщо ж узяти до уваги, що у спадок від радянських часів нам дісталася вельми складна й нелогічна система адміністративного поділу, в якій не лише чорт, а й народні депутати ногу зламають, і майже двадцяти двох років незалежності забракло, щоб бодай щось змінити – ви дійдете висновку: без офіційного довідника – просто ніяк. Бо інтернет-сайти «ламають ногу» за милу душу. Тим паче що це якраз той випадок, коли книга є набагато зручнішою за інтернет: відкрив на потрібній сторінці – й усе бачиш одразу.
За радянських часів видавництво Верховної Ради СРСР з інтервалом у три (рідко – чотири) роки видавало товстелезну книгу «СССР. Административно-территориальное деление союзных республик». Книга ця мала статус офіційного видання, мала гарний вигляд, товсту обкладинку з витисненою золотом назвою, але при тому виглядала суто офіційно, без гламуру. Придбати її можна було в будь-якій книгарні, коштувала вона недорого й була загальнодоступною. Особисто я маю чотири останніх видання.
У перервах між виходом у світ цього довідника видавництво Верховної Ради УРСР видавало аналогічний довідник «Адміністративно-територіальний поділ Української РСР». Його теж можна було придбати.
Ці довідники були в усіх бібліотеках. Усі їхні видання є, наприклад, у Парламентській бібліотеці. Деякі з них є цікавими історичними фактами: цілі сторінки в них акуратно заклеєно, заклеєно давно й надійно. Німців Поволжя АРСР, наприклад, заклеєно. Хтось там тепер каже про неприпустимість переписування історії, чи не так? Ні, звісно ж, заклеювання – то вам ніяке не переписування.
Такі довідники були в багатьох установах. Ще 1990-х років я на власні очі бачив їх у редакціях.
СРСР розвалився, УРСР більше немає (хоч нардеп Колесніченко в одному з нещодавніх ефірів у Шустера й обмовився, назвавши нашу країну УРСР). І що ж? Нічого подібного в нас не видавали аж до кінця минулого року.
І от нарешті він вийшов – довідник «Україна. Адміністративно-територіальний устрій»; видало його «Парламентське видавництво», що в Києві.
Дізнавшись зі ЗМІ про цей вікопомний факт, автор цих рядків кинувся по книгарнях. Скрізь була одна й та сама відповідь: «Немає. Нічого не чули. Ні, не знаємо». Бігав би в пошуках я, мабуть, ще довго, якби вельмишановний Олесь Доній не подарував свій примірник. Бо всім без винятку нардепам урочисто вручили цей фоліант.
Видання це на кожному кроці викликало подив. Матеріалам про кожну область та міста Київ і Севастополь передують гламурні сторінки з гербами й прапорами даної області або міста – на такому папері зазвичай видають подарункові фотоальбоми. Київ і Севастополь офіційно позначено як міста-герої – не десь на полях, а в заголовках матеріалів про них.
Здивувала й купа помилок. Є, скажімо, такий розділ: «Алфавітний покажчик населених пунктів, знятих з обліку у зв’язку з виїздом або переселенням жителів» – знелюднених, одне слово. У цьому розділі ми знаходимо селище міського типу Пуща-Водиця Пуще-Водицької (так у книзі) селищної ради Київської міськради, яке було знято з обліку 2002 року. Бо жителів у ньому не лишилося. І якщо ви були в Пущі-Водиці після 2002 року, знайте: ви бачили міраж. До речі, смт Пуща-Водиця було підпорядковане не безпосередньо міськраді, а Подільській райраді. Але райрад у Києві сьогодні немає, тож акуратненько заклеюємо всі згадки про них, мов про Німців Поволжя АРСР – так?
Смт Пуща-Водиця таки було 2002 року знято з обліку населених пунктів, але всього лише через його приєднання до Києва. Та сама історія сталася з смт Таромське, яке 2001 року було приєднано до Дніпропетровська, а в книзі фігурує як таке, що позбулося жителів.
І не біда, що попередній розділ довідника якраз і містить дані про населені пункти, зняті з обліку через їхнє поглинання сусідніми містами, селищами або селами. Саме в цьому розділі можна знайти інформацію про колишні смт Бортничі, поглинуте Києвом 1988 року, село Жуляни, приєднане до столиці того самого року, с-ще (насправді смт) Осокорки, що увійшло до Києва 1989 року, та село Троєщина, яке столиця проковтнула 1988 року. (Інформації про те, що Бортничі, Жуляни та Троєщина до того належали трьом різним районам Київської області, – жодної.) А от Пуща-Водиця «спорожніла».
Секрет, як видається, простий: чотири населених пункти було приєднано до столиці ще за радянських часів, а Пущу-Водицю – вже за незалежності. Змінилися офіційні формулювання, змінилася мова ухвалення постанов Верховної Ради – от саме це, схоже, й збило укладачів із пантелику. Літери прочитали, а змісту не зрозуміли.
Берегове, Виноградів, Мукачеве, Ужгород і Хуст, як виявляється, отримали міські права 1946 року. Саме таку інформацію містили радянські довідники – щоб ніхто не сумнівався: історія Закарпаття розпочалася лише з приходом радянської влади, а до того в ньому й міст не було.
Так само, до речі, й заснування російського Калінінграда (того, що Кенігсберг – Крулєвєц – Королевець – Караляучюс – Регіомонтум) радянські довідники датували 1946 роком.
Ідеологія, зомбування? У незалежній Україні це радянське зомбування бездумно скопіпейстили, мов нічого не сталося.
На сторінці 403 Батурин зазначено як місто, на сторінці 402 – як селище міського типу. Люботин, як виявляється, набув міських прав лише 1993 року – хоча радянські довідники, видані задовго до того, чомусь уже відносили його до категорії міст і як дату набуття міського статусу зазначали 1938 рік.
Ще той, одне слово, довідничок. Торжество бюрократичної халтури. Нагадаю: довідник має статус офіційного видання.
Найбільше ж здивували вихідні дані: виявилося, що наклад видання становить 2000 (дві тисячі) примірників. Ото й усе. За словами Олеся Донія, підручники для слухачів Академії генштабу збройних сил СРСР, позначені грифом «Для службового користування», або навіть вищих ступенів секретності мали саме такий наклад – дві тисячі примірників.
Відніміть від цієї кількості чотириста п’ятдесят примірників для народних депутатів – одразу мінус майже чверть накладу. Ще відніміть примірники для апарату ВР, для Кабміну, Адміністрації президента, міністерств та центральних відомств. «На місця», для органів місцевої влади й місцевого самоврядування вже й не лишається. Для бібліотек? Ну, може, в одній-двох він і є, стверджувати не стану. У будь-якому разі, про масовість не йдеться й близько. І наклад цього довідника є красномовним свідченням змісту й характеру інформаційної політики держави.
Секретним якимось виходить той адміністративно-територіальний устрій. Мало не державною таємницею. Та й справді: навіщо воно пересічним громадянам, тим самим журналістам? Навіщо нашій державі точність ЗМІ? Хай собі про світські тусовки краще повідомляють. Ото воно й є, ставлення держави до ЗМІ й узагалі до громадян – не бачити їх упритул.
Дивує й економічний бік справи. Дорогезне, надлишково дорогезне видання, на яке існує ненульовий попит – здавалося б, просто напрошується видати його чималим накладом, пустити у продаж і бодай частку витрат повернути. Ринкова економіка по-українськи, та ще й на рівні державної влади, подібними міркуваннями не оперує.
Олесь Доній вважає, що роздавати довідники кожному народному депутатові просто не мало сенсу: чимало нардепів жодного разу цю книжку не відкриють. Цілком достатньо було б роздати по одному примірнику комітетам, апаратові ВР тощо, а натомість віддати більшу частину накладу до бібліотек.
У нашої влади цілковито інша логіка. Що ж, це теж одна зі складових того, що зветься публічністю влади, її комунікацією з суспільством.
Фото - http://ukrtvir.info
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
6
Б.Б. - Горобцеві-Спаррову
4026 дн. тому
А ви поцікавтеся, скільки журналістів користуються російською "Вікіпердією", а скільки українською. І ще поцікавтеся, скільки відсотків статей в українській "Вікіпердії" є комп'ютерними перекладами статей з російської.
Б.Б.
4026 дн. тому
У тому й річ, що в довіднику селища міського типу - КоролевО, СолотвинО тощо, а от міста - БереговЕ, МукачевЕ. Втім, тут запитання - до Верховної Ради. Хоча загальноукраїнська норма - все ж Мукачеве :)).
З іншого боку, пригадується, як ВР одного й того самого дня уточнила дві назви міст: РовнО перейменувуало на РівнЕ, а ДубнЕ - на ДубнО.
чудо
4027 дн. тому
Какой великолепный вид Софиевки.
вик
4027 дн. тому
Згадки про Донія цілком доречні – шанований авторитетний депутат. А ось подарункове видання такого довідника явно недоречне. А може й добре, що цей недороб не дійде до кожної бібліотеки і кожного журналіста ?!
Ламперт
4027 дн. тому
Добре, все правильно. Але проблеми з власними назвами починаються не лише наверху, їх повно унизу. Наприклад, місто Берегово, або як всі інші вважають - БереговЕ. У нас, на Закарпатті (НА Закарпатті - це нормально?) всі вважають, що правильно саме БереговО та МукачевО. Відповідно, і в пресі так вказується. І газети "Мукачево" та "Берегово" в нас видаються. Утім, всі інші в Україні (так правильно, В Україні?) вважають, що "мешканці Берегового вийшли на парад", а "мешканці Мукачевого випили вина на фестивалі". Це жах. Ось і все. Бо ми так і залишимося як були як би там про нас не писали. Мешканці Берегова та Мукачева. З повагою до всіх інших, яких не ще не перейменували. Бо "мешканці Києвого" нас не простять ніколи, якщо здамо своїх позицій.)
Sparrov
4029 дн. тому
А української Вікіпедії не існує взагалі, чи там просто відсутні помилки тому й не згадали!?
Щодо самого видання, то ліпше його чітко вивірили та зробили електронним аби кожен журналіст (бажаючий) міг легко уточнити дані. Також викликає запитання, до чого тут згадки Донія кілька разів, пахне якоюсь джинсою.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
