Торік в Україні встигли видати нові підручники історії – де в захоплених тонах оповідалося про Помаранчеву революцію, яка звільнила народ від пут бюрократії та корупції, зробила його рух до демократії та Європи незворотнім. Але, написані на початку 2005-го, на час їхньої появи перед початком нового навчального року вони вже виглядали як певний анахронізм. Ні, не в описі подій самої революції, – але в оцінці незворотності її наслідків.

...Один раз Україна таки встигла відзначити річницю Майдану як офіційне свято. Щоправда, й рік тому воно вже було присмачене гіркотою розколу між колишніми союзниками (як виявилося, лишень ситуативними!), й відвертим перетягуванням політичного канату перед початком парламентської кампанії.

Але напередодні другої річниці мені, чесно кажучи, було вкрай важко уявити, як її святкуватимуть. Я гостро відчував: будь-яке масове дійство носитиме відтінок фальшу, – якщо на цьому дійстві головуватимуть політики, з вини яких ми всі втратили найблискучіший, можливо, шанс в нашій історії.

І водночас розумів: вийти цього дня на Хрещатик – необхідно. Бодай для того, аби показати сьогоднішнім переможцям, що ми, переможці 2004-го, попри все, таки існуємо, – і не жалкуємо за своїм вибором два роки тому. Аби, врешті-решт, згадати, чим був Майдан для кожного з нас.

Цього року на Майдані політиків першого ешелону справді майже не було (стійкі прихильники традиційних націонал-демократичних партій не заповнили і тієї половини, що ближче до Печерських пагорбів, а по Хрещатику буденно їздили машини) . Або ж вони не рвались на імпровізовану трибуну, яку відтак окупували відверті аутсайдери. Тож ніщо не заважало мені спробувати реконструювати власний настрій і враження двохрічної давнини.

...21 листопада по закритті дільниць я був у прямому включенні з Майдану Першого каналу польської телевізії – разом з Мареком Сівцем, Єжи Бузком і професором Богданом Осадчуком. Зривався сніг, внизу люди святкували перемогу (хоч уже почали надходити дані про непояснюване жодними природними причинами зростання явки на Донеччині). Телевізійники частували нас у вагончику-апаратній добрим коньяком. А я, коли вже вимкнули камери, майже розпачливо кинув європарламентаріям: коли нас тут розстрілюватимуть, ви ж там і не поворухнетеся...

Скажу відверто: тоді я не вірив у перемогу. Я добре уявляв, які сили стоять по той бік барикад, і, як виявилося, надто погано – який потенціал зібрано по цьому боці. Зранку наступного дня я був на Майдані виключно задля того, щоб продемонструвати собі й світові: без боротьби ми не здамося.

Але коли надвечір, замість очікуваних мною пари десятків тисяч на Майдані стояли вже пара сотень тисяч, і число людей дедалі росло – мій настрій почав змінюватися на краще. А коли у вівторок до партійного штабу з’явилися активісти з райцентру, які, не отримуючи жодних вказівок (лідери того дня були ще надто розгублені, аби ці вказівки давати), власними старенькими «жигулями» перекрили залізничну колію, зупинивши поїзд з мобілізованими на сході шахтарями, – і ось тепер просили грошей, бо гостей треба було годувати! – я зрозумів: перемогти цей народ буде важко.

...Поважні західні дослідники сьогодні сперечаються: чи була Помаранчева революція революцією в повному розумінні цього слова, чи лишень яскравим етапом незавершеної української революції 1991-го?

Для мене це термінологічне запитання позбавлене сенсу. Адже важить не формальне визначення, а суть. Помаранчева революція не тільки наново відкрила забуту всіма Україну світові. Не тільки змусила інтелектуальну європейську еліту відновити дискусію про межі континенту (перед тим поняття «Європа» і ЄС стали майже тотожними; і ось Україна нагадала всім: існує Європа й поза східним кордоном Євросоюзу).

Найголовніше: революція відкрила Україну для нас самих. Виявляється, ми значно кращі, ніж уявляли доти. Ми здатні на боротьбу за власні права, на самопожертву, навіть на милосердя до переможеного супротивника.

Єдине, з чим нам фатально не пощастило – так це з нашими політичними елітами. Здатними часом мобілізуватися й діяти на висоті вимог. Але після того – знову самозакоханими, короткозорими, малоосвіченими, егоїстичними, захланними й корумпованими.

Майдан відходить у минуле – й стає дедалі більше схожим на прекрасну казку, в якій усі ми були добрішими і кращими, ніж є щодня. В якій ми відкривали двері наших осель для десятків абсолютно незнайомих людей. В якій ми посміхалися й вірили в майбутнє...

Зізнаюся: в це майбутнє вірив і я. Хоч майже до всіх без винятку фігурантів головної сцени й тоді ставився доволі скептично.

Я по-людському дуже співчував отруєному Ющенкові, який з останніх сил виголошував свої довгі (й часом плутані) промови. Я захоплювався драйвом Тимошенко – хоч водночас розумів: вона змагається насамперед за свій особистий приз. Я не мав жодних ілюзій щодо Мороза, Порошенка, Кінаха та іже з ними. Але інших лідерів на той момент у нас, на жаль, не було (як немає й сьогодні)...

Коли революція перемогла, я усвідомлював: рівень очікувань настільки високий, що навіть найідеальніша, найпрофесійніша, найморальніша команда невдовзі викличе розчарування. Проте кількість помилок, що їх фігуранти Майдану встигли наробити протягом наступного року, заскочила навіть мене.

Адже кадрові призначення лютого 2005-го зовсім не обов’язково мали бути аж такими поганими. Могло бути сформовано команду, яка принаймні дотримувалася б більш-менш однакових поглядів на економіку (і на етику поведінки поміж собою).

Можна було не допустити присутності в цій команді постатей відверто анекдотичних, трагічно нефахових чи намертво заангажованих у великий бізнес (одним ыз гасел Майдану було: розділити бізнес і політику; а заяви про те, що вчорашні мільйонери передали всі свої акції в управління, і тепер жодних ділових інтересів не мають, були розраховані на людей надто вже наївних).

Можна було не захоплюватися «мистецькими арсеналами» й перенесенням президентського секретаріату ближче до Дніпра, а негайно розпочати продуманий процес реінтеграції держави й суспільства. Й тоді еліти й населення Сходу й Півдня не мобілізувалися б через рік під прапорами «партії териконів». А Україна нарешті перестала б бути державою, де населення готове інтегруватися одночасно до ЄС і ЄЕП...

А найголовніше – нові державні чільники могли б передбачити, що в умовах вільних ЗМІ особливо пильна увага буде прикута до відповідності їхніх високих слів і реальних вчинків (і навіть дрібні, з погляду звичаїв доби Кучми, пустощі президентського сина і забудькуватість відомого міністра щодо подробиць власної освіти сприйматимуться суспільством вельми болісно).

Проте всі можливі помилки було зроблено. Й не наробити їх народні вожді листопада-грудня 2004-го генетично не могли, бо всі вони – і Ющенко, і Тимошенко, і Мороз, і Порошенко, і Кінах (далі за списком) є саме такими, як вони є. З їхніми чеснотами і з їхніми не менш очевидними вадами людей, сформованих (хто більшою, хто меншою мірою) радянською системою й добою первісного накопичення капіталу.

Звичайно, мені прикро, що Ющенко не зміг стати для суспільства бодай високим моральним еталоном (якого це суспільство реально потребувало). Мені прикро, що Тимошенко в ролі прем’єра стала кумиром баби Параски (і ще кількох мільйонів її однодумців), – але не зуміла бути ще й ефективним менеджером (такого менеджера гостро потребувала економіка, яка так і не дочекалася потенційних інвестицій). Мені прикро, що Мороз взагалі змінив урешті-решт орієнтацію, уможлививши реванш «учорашніх».

Але будьмо нарешті відверті: не міг бути до кінця ефективним в обстоюванні європейських цінностей президент, який так і не виконав публічно взятого на початку 2005-го зобов’язання бодай на початковому рівні оволодіти англійською. (Це дало змогу злостивцям наголошувати: наші «західники» не знають жодної західної мови. Й дуже поганою втіхою на цьому тлі є обставина, що й наші «русофіли» говорять про «велику поетесу Анну Ахметову»).

Не могла стати новим Ергардтом колишня «газова принцеса», яка звикла керувати методами, доречними для великої компанії (що діяла під особистою протекцією колишнього прем’єра на прізвище Лазаренко), – але провальними у випадку значно складнішої відкритої системи економіки немалої за європейськими мірками держави. Яка лишень наприкінці прем’єрства зрозуміла різницю між інноваціями й інвестиціями (попередньо секвестром бюджету встигнувши зруйнувати головний осередок інноваційного високотехнологічного виробництва – технопарки). 

Що ж до колишнього середньої руки компартійного партапаратника Мороза, то його завжди цікавила виключно влада. Все інше – шляхетна сива чуприна й дилетантські малоросійські (а при нагоді – й просто російські) вірші – було лишень антуражем. І називати політичний кульбіт Мороза «зрадою» – принаймні наївно: такого слова в його понятійному апараті не існує. Просто інші запропонували більше.

Натомість я говорив би про реальну зраду егоїстичних європейських бюрократичних еліт. Вони нічим не ризикували б, пославши Україні сприятливий сигнал на початку 2005-го – однаково це не мало б ні для кого зобов’язувальної сили й переговорний процес із ЄС розтягнувся б не на одне десятиліття. Але навіть такого сигналу  не було – і це дало потужний додатковий аргумент тим, хто говорив не лише про прожектерство й мрійництво нової команди, а й про безперспективність європейського вибору взагалі.

А відтак, за гірким спостереженням відомого російського історика Олексія Міллера (не плутати з його тезкою з «Газпрому»!) тема якогось майбутнього «круглого столу» високочолих західних інтелектуалів за участю запрошених недобитків з країни Ахметова-Януковича цілком могла б звучати як «Betrayed Ukraine» – «Зраджена Україна».

Пишучи так, нічого не закидаю іншим європейським елітам – творчим та інтелектуальним. Вони прониклися до України настільки великою симпатію, що провали Ющенка й Тимошенко сприймали майже так само болісно, як і ми. Але ж рішення ухвалювали в кінцевому підсумкові не вони, а бюрократи в Брюсселі.

Розумію й те, що Україні, до всього фатально не пощастило: США намертво зав’язли в іракській війні, Європа не знала, як дати раду конституційній кризі й претензіям Туреччини, а Росія чулася як ніколи впевнено на тлі зростання світових цін на енергоносії. А відтак, коли Москва вперто (й відверто!) боролася за відновлення втрачених наприкінці 2004-го впливів, Захід стільки разів повторював ритуальну фразу – «нас цікавить одне: аби вибори були чесні!» – що врешті-решт сам повірив у неї.

І все ж – безумно прикро й боляче, що в Брюсселі Україну вважали лишень розмінною монетою в газових переговорах із Путіним.

...У цілому два останні роки зробили нас усіх меншою мірою романтиками й більшою мірою реалістами. Й куплено це надто дорогою ціною: як свідчать соціологи, сьогодні українці дивляться в майбутнє з більшим песимізмом, аніж до початку виборчої кампанії 2004 року.

Зазнавши гірких розчарувань, ці пересічні українці готові були спересердя надати суттєвий кредит довіри новому «урядові професіоналів». Щоправда, засилля «донецьких» в усіх управлінських установах, «ручний» перерозподіл повернення ПДВ на корись одного-єдиного регіону (вгадаймо з одного разу, якого), вкупі з тяжким входженням в опалювальний сезон і очікуваним шоком від підвищення цін і тарифів можуть вичерпати цей кредит значно швидше, аніж  розтанув захмарний на початку 2005-го рейтинг Ющенка й Тимошенко.

«Донецькі», очевидно, й самі підсвідомо відчувають цю свою тимчасовість. Нічим іншим не можу пояснити публічного оголошення планів реприватизації низки промислових гігантів. «Родзинкою» при цьому є заява, що старі власники одержать не всю виплачену колись ними суму (як мусить випливати з Конституції й законодавства), а тільки те, що заплатить новий власник. (Для нетямущих поясню – якщо олігарх А. знову купить «Криворіжсталь» за 5 мільярдів, то Лакшмі Міттал отримає назад саме цю суму – замість заплачених ним колись 24 мільярдів. Про який «чорний перерозподіл» власності може йтися, не говорю. Як не говорю і про те, що станеться з інвестиційним кліматом – адже порівняно з такими планами ідеї Юлії Тимошенко початку 2005 року можуть здатися дитячою забавкою. І тим більше не говорю про те, що відбудеться з надходженнями до бюджету й соціальними програмами.

І тому про сміливі заяви Дмитра Табачника на захист «упослідженої російської мови» наразі взагалі не згадую, – вони ж, словами нашого гуманітарного віце-прем’єра, зачепили насамперед «вузький прошарок україномовної інтелігенції»! Але ціни за воду й газ зростуть і для україномовних, і для російськомовних, і для носіїв суржику.)

Відтак починає зринати запитання: коли й за яких умов люди знов можуть вийти на вулиці?

...Як людина громадянсько активна, я готовий висловлювати свою позицію й зараз. Як висловлював я її, виходячи на вулицю і наприкінці 1980-х, і в час акції «Україна без Кучми». Проте особливість Майдану в тому й полягала, що на ньому всі ми були разом – і ті, хто йшов у 2000-му Хрещатиком, скандуючи «Кучму геть!», і ті, хто байдужо (у кращому разі!) позирав тоді на них з хідника.

А от що (і коли) може спричинити новий Майдан – питання наразі відкрите. Мені очевидно одне – сьогодні він неможливий. Надто великим є тягар розчарування, надто дискредитовані вчорашні кумири (а нові ще не з’явилися).

Тому в критичні дні межі липня-серпня цього року, гадаю, більше рації мав таки Президент, намагаючись вийти з найменшими втратами з надзвичайно тяжкої ситуації (за яку значну частку відповідальності несе й він особисто), – аніж ті, хто кликав на вулиці, на площі й на нові вибори. Потенціалу для перемоги на тих нових виборах демократичних, проєвропейських сил на той момент не було. (Прикро лишень, що тодішній надзвичайно важливий, і, хочу вірити, гранично щирий заклик глави держави до національного примирення ні в кого так і не знайшов реального відгуку).

Але це не значить, що передумови для перемоги прихильників справедливої європейської України не з’явиться через рік, через три або через п’ять. Важливо лишень, щоб на той час встигло вийти на авансцену нове покоління лідерів – не обтяжене вже помилками, поразками й відповідальністю за змарнування тих блискучих перспектив, що їх відкрив перед Україною Майдан листопада-грудня 2004-го.

...І люди таки вийшли на майдан. Щоправда, на інший – Михайлівський. Це сталося 25 листопада – в день відзначення пам’яті жертв Голодомору й політичних репресій. Я був вражений, несподівано побачивши того дня море облич і безліч запалених свічок. Що ж, очевидно, сьогодні люди вважали справжньою саме цю – скорботну – річницю.

А через три дні, 28 листопада парламент, усупереч догматичній твердості керівництва «регіонів» й огидно-істеричній реакції комуністів, таки ухвалив закон, що проголошує Голодомор – геноцидом щодо українського народу, а публічне заперечення факту Голодомору – протиправним. І знову все вирішив кульбіт Мороза, який майстерно провів дещо пом’якшений президентський законопроект.

Чи спрацювала генетична пам’ять спікера про страшне всенародне лихо, яке, напевно ж, торкнулося і його родини? Чи просто досвідчений апаратник Олександр Олександрович відчув, що його партії варто нагадати всім: саме вона тримає «золоту акцію»? Хтозна. Але в обох варіантах лишається надія на те, що залізна хода «териконів» – таки не назавжди.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник