Вельми тріпотливо тепер, майже через два роки після помаранчевих подій, які для одних стали революцією, а для інших - контрреволюцією, і коли вже гранично очевидне  незграбне протистояння між «революційним» Президентом та «контрреволюційним» Прем’єром (чи, можливо, навпаки?), спостерігати,  як поводяться наші головні телевізійні канали. Адже знову в ефірі -  й політичному, й телевізійному -  запахло смаженим, а відтак, знову потрібно визначатися. Причому робити це чітко й недвозначно. Принаймні, не тріпотливо.

Проте події останніх місяців в ефірі політичному так чи інакше означилися на змісті та в зовнішніх ознаках ефіру телевізійного. Уподобання телевізійного електорату загалом не змінилися. Заклики найбільш розкутих ведучих на кшталт «Будьте (залишайтеся)  з нами» чи «Не перемикайте нас» є звичайним ефірним кокетством та свідченням молодечої грайливості їхньої самооцінки. Хто який канал дивився, той його й дивиться далі, а хто нічого не дивився, так і продовжують це щиро робити.  Така сама стабільна кількість охочих збираються перед телеекранами п’ятницями на «Свободу слова» із філігранним та не таким вже й простецьким як видавалося з початку Савіком Шустером на ICTV, а інші охочі, яких, до речі, більшає, - неділями на «Майдан» із помітно емоційно змужнілим та наразі креативно-іронічним  Данилом Яневським на 5 каналі.  Менш вибагливі глядачі, або ті, яким бракує часу, організовано й не дуже всідаються перед телевізорами, коли починають свої завзяті розповіді про «побачене» та «наболіле» журналісти «Інтера» та «1+1» в швидкоплинних та однакових новинних випусках, над якими час не володарює. Лише в цьому сенсі наше телебачення є наразі умовно суспільним. Телебачення (перефразуючи одного із «медіа-класиків») належить в цьому сенсі народові (суспільству, глядачеві), бо більше ніхто не знає,  що із ним робити.

Навіть Президент. З величезною увагою, як свого часу «Капітал» Маркса чи «Життя» Мопассана, декілька разів перечитав (слухати Президента останнім часом по телевізору боляче, постійно здається, що це він уже десь говорив, а показують його щоденно по телевізору, щоб народ не подумав, що він втік) його виступ на медіа-форумі «Україна на інформаційній карті світу», текст якого люб’язно подала «Детектор медіа». Щиро порадів за країну,  «де панує свобода. Свобода слова. Свобода позиції. Свобода вибору». І особливо за те, що «засоби масової інформації, повністю або частково створені за гроші іноземних інвесторів, працюють на тих самих умовах, що й вітчизняні приватні телеканали, газети і радіостанції». Декілька гучних, гарних та значно пом’якшених в порівнянні з минулим означень стосовно медіа здійснили цими днями й очільники уряду: Прем’єр країни та «гуманітарний» віце-прем'єр Дмитро Табачник. Проте суворі реалії священного, як меч самурая, політичного протистояння повернули їх інтонаціям буденний революційний метал помсти наступного ж дня. Тобто, сподіватися на когось – пусте. Заяви про наявність політичної волі щодо демократичних реформ  у медіа, аж, нібито, до готовності  створювати суспільне мовлення – не сама вона, а тим більше, не конкретні дії. Насправді - не зміниться нічого суттєвого найближчим часом.

В чому ж полягає тріпотливість наших телемедіа? В тому, що  телевізійники вперто женуться за політичною кон’юнктурою  в державі, намагаються досягти співпадання  з акцентами влади.  Навіть там, де про неї взагалі не потрібно говорити, бо політика і так остогидла всім, не лише самим політикам,  що, до речі, визнав і глибоко шанований Отар Довженко в дещо суб’єктивному матеріалі «ТК»  «Сестри по крою» про проекти  Наталі Мосейчук та Маші Жулай з «1+1» та 5 каналу відповідно. Тележурналісти часом випереджають бажання політиків, часом значно відстають від них, деколи намагаються з якихось лише їм одним відомих причин дещо підмалювати той чи інший «світлий» образ.  Між тим –  глядачу  вже остогидла ця одвічна на українському ТБ звичка  займати чийсь бік. 

Насправді, вже давно  настав час «банального» підвищення професійної майстерності, пошуків нових облич, підходів та викладу інформації, створення гранично якісного національного продукту. Тільки в цьому є майбутнє  для нашого ТБ.  Причому пошуку  не в бік спрощення нашого телебачення, і не в бік виключно видовищності, яка, начебто, здатна собою  замінити все,  а в бік як раз системної вдумливості.

Що ми маємо насправді? Підписуюся під кожним гнучким,  як батьківський пасок,  висновком шановного медіазнавця Василя Самохвалова («Окремі прориви у суцільному застої», «Детектор медіа», 13.11.2006), особливо в частині того, що «розумово розвинутій людині дивитися це нецікаво». Проте, ну ніяк не можу погодитися із висновками щодо 5 каналу. Не дуже це об’єктивно. Автор, здається, зовсім не за те скупо хвалить канал і не зовсім за те його нищівно сварить. І, нарешті, зовсім не там шукає його проблеми, які,  безперечно,  у каналу  є.

Містечковість, яку, на думку шановного пана Василя,  успішно долає канал, не була притаманною йому ніколи (на відміну від ТРК «Україна», СТБ, Нового, НТН тощо), якщо, звісно, не означувати нею граничну відмінність 5-го від інших.  Це по-перше. По-друге, канал чітко позиціонувався відразу, і не помітити цього просто нечесно. І третє: жодна година там не зруйнована. Навпаки - години вибудовані, лаконічні й цілком інформативні. Інша справа - в питаннях підвищення якості матеріалів, урізноманітнення їх та чіткішої роботи з регіонами.

То зовсім інша справа - бажати розуміти тих телевізійників, які шукають самі, попри політиків.  І, можливо, неодооцінка 5 каналу – то наслідок  того, що  у нас все розумне є передчасним, що  зазвичай ми намотуємо на вуса те, що нам вішають на вуха?...