Тема становища в українських збройних силах не лише не є однією з пріоритетних для наших ЗМІ, а й узагалі майже не привертає до себе їхньої уваги. 

Хіба що за винятком ситуацій, коли трапляються екстраординарні – й найчастіше сумні – події. Так сталося й минулого серпня, коли протягом цілого тижня помітне місце в інформаційних програмах посідали два трагічних випадки в армії. Двох солдатів строкової служби було вбито – одного застрелив п’яний офіцер, іншого – солдат. Випуски новин, до їхньої честі, змогли подати матеріали про ці трагедії без сенсаційності, без нагнітання пристрастей, без смакування подробиць – тобто, без усього того, в чому часто звинувачують вітчизняне телебачення. Але, разом із тим, за висвітленням подій так і не постала проблема. Дві трагедії в поданні теленовин так і лишилися двома окремими випадками – навіть попри те, що сталися протягом одного тижня, а отже, просто-таки змушували поглянути на них як на певну тенденцію, зацікавитися причинами того, що сталося.

Серед інших сюжетів випуску ТСН (канал «1+1») від 19.30 9 серпня був сюжет про вбивство солдата п’яним офіцером. І вступ Алли Мазур, що вела випуск у студії, й репортаж журналістки Валентини Доброти, й синхрон військового прокурора Полтавського гарнізону Володимира Калусенка концентрували увагу глядачів на факті нетверезого стану майора. «Та за словами свідків, офіцер і раніше зловживав спиртним. Як багато випив убивця того дня, ще не встановлено», - слова з репортажу. Однак привернув увагу інший пасаж із репортажу: «Навіть витверезівши, заарештований офіцер не зміг пояснити мотиву свого вчинку. Три дні тому майор із табельної зброї вистрелив у потилицю солдатові Русланові Пащенку нібито за те, що той відмовився вимкнути телевізор».

Напевне, серед співробітників інформаційної служби каналу є ті, хто відслужив строкову службу. Напевне, більшість із них могли б пригадати випадки з власної служби, коли офіцери розповідали щойно призваним солдатам нібито реальні випадки з власної служби, як нібито офіцер застрелив солдата, який не застібнув крючок на гімнастерці, й офіцерові за це нічого не було, бо офіцери мають право робити з солдатами все, що забажають. Такі от «виховні» засоби були популярними ще з радянських часів і, як і багато чого іншого, перекочували до армії незалежної України. Чи не вони, врешті-решт, призвели до трагедії? Наскільки взагалі наша армія залишається, по суті своїй, радянською? Хоча наші ЗМІ, на відміну від російських, здебільшого не ведуть оспівування армії, не виконують функцію рекламних агентів з набору призовників, але й про загальноармійські проблеми з телеекрану практично не почути. Про ситуацію у власних збройних силах українці знають чи не стільки ж, як про ситуацію десь в Ірані чи Північній Кореї.

Таке ж коротеньке повідомлення – з наголосом лише на алкогольному сп’янінні майора – дали й «Подробиці» телеканалу «Інтер». Майже дослівно той самий зміст було повідомлено й у коротенькому сюжеті «Новин» Першого каналу.

10 серпня, коли сталася трагедія поблизу Білої Церкви, ведучий підсумкового випуску ТСН («1+1») Олександр Шилко, розпочавши сюжет (до речі, перший у випуску) зі слів: «Вже другий український солдат гине за останній тиждень від рук своїх же колег по службі», так само утримався від узагальнень. Інтерівські «Подробности» від 21.00 того ж дня лише на завершення сюжету (репортаж Анни Оніщук) повідомили: «Это второе убийство солдата срочной службы за последнюю неделю. В Министерстве обороны просят не усматривать в этом тревожной тенденции. Если верить статистике, количество погибших в армии с каждым годом уменьшается. Просто до сих пор эти случаи скрывали. А сейчас, жертвуя имиджем Вооруженных сил, демонстрируют открытость». Чи не проглядає тут суто радянський стиль: поміж рядками дати зрозуміти, що проблема не зводиться до одиничного випадку, але тут само додати позитиву – в даному разі про «відкритість»? Вечірні «Новини» Першого каналу обмежилися коротенькою інформацією.

Цю ж тему зачепив і підсумковий випуск ТСН за 13 серпня. У підсумковому випуску було-таки наявним прагнення розглядати трагедії в армії як проблему. Але як її було висвітлено? «Українська армія, як і колишня радянська чи то пак червона, все більше починає бути схожою на армію робітників та селян. Іншим верствам населення якось вдається уникнути служби в армії», - висловив свою думку у стендапі, що розпочинав репортаж, Олександр Загородний. Тож, виходить, варто знову, як було у вісімдесяті роки в СРСР та є зараз у Росії, призивати на строкову службу студентів, перериваючи їхнє навчання, – і все буде гаразд? А може, як у Росії, взагалі гребти всіх під гребінку? Натяк журналіста зрозумілий: причину негараздів він бачить у не надто високому інтелектуальному рівні солдатів строкової служби. Біда лише в тім, що досвід призову студентів 20 років тому засвідчив: середовище найчастіше підлаштовувало їх під себе, а не навпаки – за винятком, хіба що, лічених частин, де студентів була більшість.

«Це колись служити в армії було почесно, не служити – нестерпно соромно», - продовжив журналіст. Було б дуже добре, якби він ще й уточнив: коли саме це було? Чи не клюнув пан Загородний на офіційну радянську пропаганду, сприйнявши її за реальність? Чи не вдався він, таким чином, до відтворення тієї – далеко не правдивої – радянської пропаганди? Наступний фрагмент сюжету взагалі видався притягнутим за вуха. Репортаж: «Останіми роками армія намагається очиститися від негативного іміджу. У студента Кирила Гусарова шкребло на душі, коли його забирали на військові збори, він багато недоброго чув про армію». І далі синхрон: «Кирило Гусаров, курсант: Коли я сюди приїхав, думка змінилася про армію взагалі, тобто про положення, про службу. Коли у вільному житті, трохи інакше мислиш про це».

Я сам був колись студентом, сам проходив збори й можу стверджувати: студентські збори (тривалістю місяць чи навіть півтора) відрізняються від строкової служби майже так само, як журналістські відрядження до військових частин від служби в них. З огляду, хоча б, на те, що у студентів, які проходять збори, не відбирають паспорти. Тож згаданий фрагмент так само скидався на прагнення будь-що, в будь-який спосіб, але тільки приклеїти до армійської теми хоча б який-небудь позитив.

«Військові свою провину визнають, винних обіцяють покарати, але нагадують: до них приходять ще майже діти, а всього за рік з них потрібно зробити чоловіків, навчити стріляти та ще й спеціальність якусь дати. Цього одного року замало, – кажуть офіцери. Навчальну програму ледве вдається втиснути в оці 12 місяців», - таким був наступний пасаж. Звісно ж, якби в армії служили два роки, а ще краще три, а ще краще всі двадцять п’ять (не біда, що, скажімо, у Фінляндії термін строкової служби становить 9 місяців, Європа нам – не вказівка) – то й порядок би був. От тільки за будь-якого – хай навіть довічного – строку служби однаково завжди були б солдати, що тільки-но призвалися й прослужили чотири місяці, як убивця й загиблий у Білій Церкві. То, може, зовсім не в малому термінові служби полягає причина? «Щодо дисципліни, то вже зараз у кожному підрозділі працюють офіцери-психологи чи заступники командирів з виховної роботи, і клопотів у них вистачає», - таким було наступне речення в репортажі. Але ж психологи та дисципліна – то дещо різнопланові поняття, хіба не так? Чи, може, людина, що змушує всіх ходити лише строєм, - то й є на армійському сленгу «психолог»?  І, нарешті, завершення матеріалу: «Але якщо 18-річних солдатів ще можна контролювати, то хто стежитиме за офіцерами, щоб вони на службі не пили і не кололися? Натомість люди у погонах запевняють, що насильства у війську за роки незалежності стало значно менше. Скорочення терміну служби до одного року має і позитиви. Поняття "дідівщина" поступово зникає. Між солдатами вже настільки мала вікова різниця, що і старшувати нема над ким». Окрім того, що з формулювання прямо випливає: у скороченні строку служби все ж таки майже самий лише негатив, а позитив треба ще пошукати (принаймні, саме так це сприймалося), й тут виявив себе неодмінно потрібний, ніби обов’язковий, позитив: «А в остальном, прекрасная маркиза, всё хорошо».

Отже, аналітикоподібний матеріал насправді аналітичним не став і викликав більше запитань, ніж дав відповідей. Він не зміг піднятися до рівня висвітлення засадничих проблем армії, не зміг побачити ці проблеми за двома конкретними трагедіями. Передусім, в армію йдуть люди з суспільства. То, може, вона є до певної міри суспільним зрізом, дзеркалом суспільства, поставленого в екстремальні умови? Далі: попри те, що в матеріалі ТСН за 13 серпня було окремо наголошено: кримінал тепер в армію не йде, нема куди подітися від очевидного факту: життя в армії дуже мало відрізняється від життя у виправних закладах. Зокрема: будучи призваними до збройних сил, громадяни України тим самим на цілий рік позбавляються свободи. Вони протягом цього року позбавляються суб’єктності й перетворюються на об’єкти чужої волі, яка поширюється не лише на службові, а й на виключно особисті аспекти життя. Недаремно від багатьох солдатів доводилося чути: «Жити за дідівщиною краще, ніж за статутом. Від дідів можна відкупитися, від офіцерів – ні». Адже Статут внутрішньої служби Збройних сил України, ухвалений Верховною Радою лише 1998 року, став практично переспівом аналогічного статуту збройних сил СРСР. Принаймні, він зберіг провідну рису радянського статуту: він не розрізняє службові та особисті стосунки. Солдат завжди, в будь-якій ситуації й із будь-якого приводу залишається особисто залежним від командира, а повноваження командира поширюються на суто приватні речі, щодо яких командир має повне право щось наказати солдатові або щось йому заборонити. Український солдат, так само, як і колись радянський, не має права ані на приватний час, ані взагалі на приватне життя, все його життя від підйому до відбою має бути лише публічним, службовим. Чи під силу вчорашнім школярам витримати таке психологічне навантаження, усвідомлення себе гвинтиком, позбавленим будь-яких прав? На додачу до того, статут складений у тій самій, що й в СРСР, антиюридичній формі й припускає надто широкі вільнотлумачення – бо частина його статей складена за приницпом: «Що не заборонено, те дозволено», а інша частина – за принципом: «Що не дозволено, те заборонено»; отже, зрозуміти логіку статуту в цілому неможливо.

Зрозуміло: колись, за сталінських часів, виправні заклади виконували передусім функцію армійського резерву, а у державі, яка була великим концтабором, армія не могла не будуватися за принципами виправного закладу. Але ж чи не час уже це змінити? Зокрема, чи не час зважити на негативний ефект тривалого перебування в замкненому просторі (адже й досі в багатьох частинах звільнення або не практикуються, або бувають раз на кілька місяців)?

До речі, видається цілком можливим, що таке ганебне явище, як дідівщина, має доволі специфічне походження. А саме: не виключено, що її свідомо культивували в радянській армії, бо вона, як ніщо інше, дозволяла швидко й ефективно позбавити новобранців власного «я», позбавити особистості, перетворивши їх на безвідмовні автомати для виконання будь-яких наказів та розпоряджень, зокрема й такі, що давали б змогу вимістити на комусь накопичені негативні емоції. Вона швидко й ефективно робила їх бездоганно слухняними. Зворотнім боком цієї бездоганної слухняності (як і взагалі будь-якої ситуації, коли протягом тривалого часу поведінка людини, причому без перерв та винятків, є не осмисленою, а вимушеною) є зникнення позитивної відповідальності. Тобто, упевненість, що «якщо командир не бачить, то можна все», відсутність внутрішніх гальм та самообмежень. Нездатність розрізнити обґрунтовані заборони та надумані, заборони заради заборон. Чи не це саме призвело, принаймні, до білоцерківської трагедії? Тут, як видається, полягає безкрає поле для різноманітних телевізійних ток-шоу, з залученням не лише армійських керманичів, а й політиків, політологів, психологів. І де вони? Масову аудиторію та захмарний рейтинг таким шоу було б гарантовано.

За радянських часів офіцери, не криючись, казали солдатам, що намагалися «качати права»: «В армії соціалізму немає. Про конституцію та закони – забудьте. Для вас є єдиний закон – наказ командира». Чи так уже змінилися справи тепер? Україна прагне до НАТО. Поки що, схоже на те, вона обмежується лише косметичним реформуванням збройних сил, призначенням цивільного міністра оборони, наприклад. Але чи така вже, власне, різниця: носить міністр оборони погони чи не носить? Сталін ходив у військових одностроях, Берія та Молотов – у цивільних костюмах. Ну то й що?

Насправді армії демократичних країн відрізняються від пострадянських (і української в тому числі) передусім тим, що солдати в них – то особистості, свідомі – саме свідомі! – громадяни демократичних держав, які ані на мить не припиняють відчувати себе такими. Головний натовський стандарт, який Україна мусила б перейняти раніше за всі інші, полягає в тому, що армія не є закритою зоною, вона – частина суспільства, підконтрольна цьому суспільству. Не армія над суспільством (що характерно для тоталітарних держав), а суспільство над армією. Хто ж, як не журналісти, має виконувати цю контрольну функцію? Хто, як не вони, мусить і має змогу подавати перші тривожні сигнали, якщо щось не так? Тож чи дочекаємося ми коли-небудь від телевізійників повного та відвертого, неупередженого та не прикрашеного обов’язковими позитивами аналізу стану у збройних силах? Чи дочекаємося коли-небудь – хоча б тепер, за часів розквіту свободи слова – обговорення шляхів не лише косметичного, а справжнього реформування армії та стосунків у ній? Можливо, журналісти бояться бути звинуваченими у підриванні авторитету збройних сил, морального духу військовослужбовців та ледь не боєготовності ЗС? Адже такі звинувачення доводилося й доводиться чути зовсім не рідко? Це було б так, якби збройні сили були справді ізольованою від решти суспільства системою. Але коли через них щороку проходять сотні тисяч службовців строкової служби й, повернувшись додому, розповідають усе, що бачили, проблеми армії стають типовою зоною замовчування. Тобто тим, про що всі знають, але вести мову не заведено. 

У зв’язку з цим пригадалися зимові матеріали російського телеканалу РТР про трагедію, внаслідок якої російський солдат залишився інвалідом. Що вразило тоді найбільше – це те, що хоч би куди були спрямовані камери операторів, а звідусіль у них дивилися величезні портрети Володимира Путіна. Так, ніби портрети Путіна є й гербом Росії, й її державним прапором, а збройні сили цієї країни – «армією його величності». На щастя, в українській армії подібного культу особи, принаймні, в таких масштабах, немає. От чому ж тільки підходи українських журналістів до армійських проблем так сильно нагадують російські?

Поміж тим, час сплинув, трагедії серпня відійшли з поля уваги – і про армію та її проблеми на телебаченні знову не згадують. Трагедії забуто, про їхні причини – навіть конкретні причини конкретних випадків – так і не повідомили глядачам, якщо обидва розслідування ще не завершено, телевізійники не згадують про них самі й не нагадують глядачам. Сумні випадки міцно лягли в архів як щось минуле, як відпрацьований матеріал.