Останнім часом «ТК» часто звертається до теми висвітлення діяльності Міноборони, збройних сил України та армійського життя, а також аналізує військові ЗМІ. Звісно, те, як військова тематика подається засобами масової інформації, особливо державними, і тих, хто за це відповідає, можна і треба критикувати. Та це не означає, що ми належимо до прибічників ліквідації військових ЗМІ як таких. Сотні тисяч громадян України, чиє життя та професійна діяльність пов'язані зі збройними силами – військовослужбовці, курсанти, військові пенсіонери, цивільні працівники Міноборони та їхні сім'ї – потребують спеціалізованих медіа, що триматимуть їх у курсі важливих для них подій. Проте, декларуючи наміри щодо переходу до контрактної армії, стандартів НАТО, докорінних реформ застарілої системи організації та функціонування збройних сил, влада не повинна забувати: новій армії потрібні якісно нові медіа. Про це пише у своїй статті Борис Бахтєєв.

За радянських часів була така щонедільна телепрограма – «Служу радянському Союзу». Перегляд її був обов’язковим для солдатів строкової служби й проходив, мабуть, за графою «тягот и лишений». Бо додивитися цю програму до кінця, не заснувши, могли лише добре натреновані вояки, яким після того сам чорт був уже не страшний. Справді, коли глядачам тільки й розповідали про те, яка добра радянська армія, як у ній усе чудово, а тим часом на екрані пилюкою чи засніженими полями крокували усміхнені, вдягнені в нову, чисту, добре випрасувану форму картинні солдати, від яких, здавалося, навіть з телевізора пахло парфумами, лишалося тільки вигукнути: не вір очам своїм! А ще запам’яталася та передача неперевершено інформативними репортажами про те, які смачні обіди готує дружина А прапорщика Б з військової частини В, що в гарнізоні Г.

Тепер, коли від Радянського Союзу лишилися самі лише спогади, на Першому каналі щонеділі йде програма «Нова армія» - продукт Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України. До честі цієї програми, примітивної агітаційності «Служу Радянському союзу» в ній не залишилося. Принаймні, ідеологічної складової агітаційності. Але й справжньої об’єктивності, актуальності, гостроти їй вочевидь бракує.

Утім, і асоціації з минулими часами вряди-годи виникають. Скажімо, традиційною є рубрика «Військові новини». 30 липня в ній ішлося про іспити курсантів у Десні. Передусім, вразила довільність вибору сюжету: чому саме Десна? Окрім того, в Десні розташовані багато навчальних частин. То де були іспити? Що за іспити? Що за курсанти? Тим, хто не знається на конкретиці, зміст сюжету був геть не зрозумілим. А через те сюжет видався зробленим лише задля годиться, задля заповнення ефірного часу «вістями з полів».

У рубриці «Відкрите питання» (варто відзначити: чіткої рубрикації, що проходила б з випуску у випуск, я не помітив) у тому ж випуску йшлося про засідання громадської ради при Міністерстві оборони. Непосвячені глядачі також навряд чи щось зрозуміли. Було згадано про «перепони на шляху переведення коштів міністерству» - без жодного уточнення, що то за перепони. Йшла мова про те, що кошти перераховують зазвичай наприкінці року, тоді як вони потрібні цілий рік. Але тут само виявилося, що помісячне розписування витрат є поганим. Чому? Який вихід? Цього ніхто не пояснив. Склалося враження, що все сказане було розраховане на те, що його просто сприймуть на віру, як доконаний факт, не аналізуючи й не намагаючися розібратися. З тієї ж серії була й фраза: «Соціальний захист військовослужбовців переживає сьогодні не найкращі часи»: можна було подумати, що рік – два тому (за часів Кучми?) із тим захистом усе було гаразд.

Був у випуску великий репортаж про отримання УАТК (Українською авіаційно-транспортною компанією) сертифікату якості. Чи не весь репортаж складався з патетичних штампів: «Міжнародне визнання як найбільшого перевізника миротворчих операцій», «Крок до міжнародного визнання України» (отак, ані більше, ані менше), тощо. Аж поки не з’ясувалося: аудит проводила українська фірма. Тож про те, наскільки авторитетним в авіаційному (чи військово-авіаційному) світі є отриманий компанією сертифікат, глядачі мусили лише здогадуватися. Здавалося іноді, що журналісти самі не до кінця розуміють предмет, про який розповідають, і, за великим рахунком, більше, ніж на новинне повідомлення, інформація насправді не тягнула.

Радянські часи змусив пригадати й сюжет про армійську телестудію. Надто потішила фраза: «Зворотній зв’язок із солдатами забезпечує пряма телефонна лінія». Щось не доводилося чути, щоб у казармах тепер стояли телефони, й солдати могли ними вільно користуватися; тримати при собі мобільні телефони солдатам теж, наскільки відомо, не дозволяють.

17 вересня програма почалася сюжетом про «Авіапром» - суто інформаційним, із серії «вісті з полів», що був би корисним і цікавим у плані загальної обізнаності, але не більше від того. Наступний сюжет було присвячено публікації американського журналу «Уошінгтон Профайл» (Washington Profile), що навів рейтинг країн із найбільшими витратами на оборону. Було перелічено країни, що входять до першої десятки, потім країни, що входять до другої десятки. Слідом за тим було названо десять країн, що мають найбільшу чисельність збройних сил. Рідкісна інформативність як для українського телебачення: зазвичай у подібних випадках обмежуються згадкою про публікацію рейтингу й наводять лише кілька більш чи менш довільних позицій із нього. Єдине, чого бракувало, - це таблиці. Адже подібна інформація для більшості глядачів украй погано сприймається лише на слух, не запам’ятовується без ілюстративного підкріплення.

Далі у програмі йшов огляд військових газет. Точніше – новин із цих газет. Скажімо, включена в огляд газета «Флот України» є не лише професійно-військовою, а й громадсько-політичною; більше того: з огляду на брак у Севастополі місцевої преси, що висвітлювала б події з державницьких позицій, ця газета користується попитом серед цивільного населення. От про громадсько-політичний аспект газети в огляді не було ані слова – так, ніби, окрім поточної інформації з флотського життя, вона не висвітлює нічого.

Темою наступного сюжету стали українсько-польські навчання. Сюжет виглядав би як черговий огляд, якби не парадно-показові синхрони офіцерів-учасників – винятково загальні та беззмістовні. Офіцери були не винні – просто залишилося враження, що синхрони було взято просто задля галочки, бо «так належить», бо журналіста вчили, що без синхронів репортаж – то не репортаж. От і змушені були офіцери бодай щось казати в камеру, обтічне й неінформативне.

Репортаж про водолазну підготовку у Кам’янець-Подільському військово-інженерному інституті почався зі вступу у студії: мовляв, журналіст Сергій Камінський був водолазом. Репортаж був доволі цікавий – було там і про технологію водолазної справи, й про заходи безпеки, й про призначення водолазної служби, й про запровадження курсів для всіх, хто бажає. От тільки, окрім стендапу наполовину у воді, жодних кадрів про водолазну практику Сергія Камінського в сюжеті не було – а тому й сенс його занурення залишився незрозумілим: адже, щоб зняти репортаж про балетну студію, необов’язково самому крутити фуете. Тому й видалася в тому стендапі значна частка позерства.

Сюжет про реактивну артилерію розпочався стендапом: «Якщо кава та свіжий душ не дали вам пробудження, вам допоможуть артилеристи». З огляду на відому трагедію у Броварах, надто двозначний вступ – тим більше, що й ведуча у студії сказала щось про «подарунки від артилеристів для цивільних». Може, це в «Новій армії» така езопова мова? Ну а запам’ятався цей сюжет вочевидь постановочними кадрами, коли командири віддавали накази просто-таки в камеру. Завершився випуск парадно-ювілейним сюжетом про святкування у харківському інституті танкових військ. Глядачі побачили кадри інститутських буднів, почули його історію, аж поки раптом їх не приголомшили синхроном курсанта: «За серце чіпляє, коли розвалюється найкраща база танкових військ в Україні». Чому розвалюється, як розвалюється – про те не було ані слова. Характерна для телебачення загалом тенденція нагнітання негативу тут видалася відверто незграбною.

Програма від 24 вересня почалася сюжетом про навчання. У закадровому репортажі – на фоні якихось полігонів – фігурували згадки про різні місця щонайменше у чотирьох областях у різних куточках України. Аж поки не з’явився на екрані синхрон Віктора Ющенка у військовій формі (овва: досі ми звикли лише до Путіна в одностроях), знятий невідомо де й коли – саме про це глядачам не повідомили. Пізніше був ще один синхрон Ющенка; президент казав слушні речі про своє бачення місця армії у суспільстві. Цікавішими були синхрони міністра оборони Анатолія Гриценка. Перший (даруйте за не зовсім дослівну цитату): «Середня зарплата в Україні – 1000 гривень, у промисловості – 1200 гривень. То чого ж ми можемо вимагати від контрактника, якому платимо 500 – 600 гривень на місяць?!» Далі міністр запевняв, що він особисто разом із президентом закладуть у бюджет 2007 року такі витрати на оборону, щоб радикально збільшити зарплатню військовикам. І все було б добре, якби рівно за три хвилини не показали ще один синхрон того самого Гриценка, у якому він бідкався: проект бюджету складено із порушенням законодавства, витрати на оборону занижено, а навіть ті, що закладено, базуються на непевних доходах, які чи то будуть, чи то ні – отже, уряд проігнорував потребу військовиків у підвищенні зарплатні. Склалося таке враження, що от саме за ці три хвилини між двома синхронами міністр оборони й дізнався про проект бюджету. Не хотілося б гадати, що телерадіостудія Міністерства оборони навмисне виставила власного міністра з непривабливого боку (хоча інформація про те, що в керівництві збройних сил багато хто налаштований проти Гриценка, час від часу надходить). Але виглядало це саме так: міністр виглядав не найкращим чином, причому не через власні дії або бездіяльність, а лише завдяки телебаченню, яке поєднало два його вислови, що суперечили один іншому. Цілком можливо, що, якби текст синхронів було вибрано інакше, якби був більше зрозумілим їхній контекст, то й враження було б зовсім іншим.

Сюжет про перебування у клубі Міністерства оборони першого заступника міністра Леоніда Полякова, який відповідав на дзвінки, стала, попри схвальний текст журналістських коментарів, чудовим антипіаром для чиновника. Люди зверталися до нього зі скаргами та проханнями, але яким же роздратованим тоном він їм відповідав! Ніби вони відривали його від важливих справ – хоча саме для того, щоб відповідати на дзвінки, Поляков до клубу й прийшов! Наприклад, отака відповідь: «Якщо вас не задовольняє, можете звертатися до суду, можете обзивати нас, як хочете» - це у відповідь на прохальний тон його співрозмовниці (вона бідкалася про відсутність перспектив на житло). Що називається, коментарі були зайві.

Цього разу звичний гладкий плин програми було порушено. Подразником, на який неможливо було не відгукнутися, став документальний фільм «Дідівщина», про який писала «Детектор медіа». Відреагувала на нього програма досить своєрідно. Було сказано, що вийшов у світ фільм «одного з телеканалів», без уточнень, якого саме. «Адресований до керівництва Міністерства оборони фільм ілюстрував дідівщину прикладами інших підрозділів», - було сказано далі, без уточнення, про які саме підрозділи йшлося. Головне, що «фільм не дискредитує керівництво Міністерства оборони». (Ну тоді, мабуть, і все гаразд?) Про власне вихід фільму було повідомлено дуже стисло, кількома фразами. А зміст сюжету зводився до одного – до виправдовування, яке просто-таки кидалося у вічі. Глядачі побачили черговий синхрон Гриценка про малу платню у збройних силах: мовляв, якщо офіцери мало отримують, то хіба можна вимагати від них наведення порядку? Журналіст за кадром бадьоро повідомив про те, що наряди по кухні в багатьох частинах скасовані, а на порядку денному стоїть питання про прибирання територій військових частин приватними структурами. Можна було подумати, що глядачі не знають: нестатутні відносини не лише не зводяться до кухні та прибирання, а й узагалі мають до них дуже опосередкований стосунок. Далі – ще один синхрон Гриценка, цього разу про те, що у стосунках між контрактниками дідівщини не помічено, а отже, перехід армії на контрактний спосіб формування особового складу покладе цьому явищу край. Слушна, здавалося б, думка – але тут само було показано синхрон іншого воєначальника (на жаль, титри з’явилися на екрані лише на мить) – про хибність думки Гриценка: навіть досвід США засвідчує, що й у контрактній армії є нестатутні стосунки, й подолати їх неможливо; поки в суспільстві існує жорстокість, в армії залишатимуться її «традиції». Отже – мусили зробити висновок глядачі – дідівщину не буде подолано ніколи, та й узагалі боротися з нею немає сенсу, адже жорстокість у суспільстві подолати неможливо. При цьому тактовно не було сказано про масштаби проблеми в Україні та США та про форми її виявлення. А ще глядачам повідомили, що раніше офіцери, боячися санкцій проти себе, приховували факти нестатутних стосунків, а тепер от Гриценко заборонив їх приховувати, то їх і не приховують. Якщо накази міністра мають таку чудесну дію – подумалося, - то, може, він би одразу заборонив і нестатутні стосунки? А раптом би вони тут само й припинилися? Надто незграбними видалися всі ці виправдовування, надто схожими на пояснення третьокласника, чому він не вивчив уроку.

А ще з програми у програму впадає в око от що: у синхронах багато офіцерів розмовляють… ні, навіть не суржиком, а російською мовою з окремими українськими словами та фразами або ж українською мовою з цілими російськими фразами. Мабуть, це й є омріяна двомовність, коли люди – не без освіти! – не вміють мислити та висловлюватися жодною мовою чисто. 

Узагалі-то, «Нова армія» залишає дещо дивне враження. З одного боку, вона-таки не є копією програми «Служу Радянському Союзу», не є відверто пропагандистською чи ідеологічною. Не звучить прямим текстом апологія армії, немає яскраво вираженого мілітаризму чи армієцентризму. З іншого боку… За своїм наповненням «Нова армія» дуже нагадує програми для, скажімо, автомобілістів чи любителів театру. Така собі легка пізнавально-екскурсійна програма, із досить довільним, щоб не сказати: необов’язковим, добором сюжетів. Єдина проблема, яка звучить із програми у програму – це недостатнє фінансування збройних сил. (Цікаво, яка галузь вважає своє фінансування достатнім?) Такий от – «для аматорів» - ракурс має цілковите право на існування. Якби ж то він не був єдиний! Адже армія відрізняється від того ж таки театру бодай тим, що від неї залежить безпека держави. (Даруйте за банальність, але, коли на армійському телебаченні домінує вузькоаматорський підхід, про це, здається, варто нагадати.) А отже, становище в армії, її проблеми є надто значущими для суспільства. А ще – через збройні сили щороку проходять сотні тисяч юнаків, які приходять із цивільного життя й туди само повертаються. Але от саме суспільний зріз життя збройних сил залишається поза увагою «Нової армії». Вийшовши з радянської примітивності, військові журналісти України (точніше, керівники військової журналістики) так і не позбулися психології обслуговування, психології «на підхваті». «Нова армія» так і не дозріла до піднімання проблем, до публіцистичності та аналітичності, не вийшла за межі виняткової оглядовості, за межі позицій гіда-спостерігача. Судячи з публікацій останнього часу, й в армійському середовищі визріло покоління журналістів, що усвідомлюють суспільну значимість своєї праці. От тільки у «Новій армії» це поки що непомітно.