З року в рік, щонеділі Перший канал тішить глядачів півгодинною програмою «Сільський час» із незмінною ведучою Катериною Вороненко. Сама назва програми перегукується з колишньою радянською – так само недільною – телепрограмою «Сельский час». Чи лише назва?

Програма ця є чи не єдиною, що адресно висвітлює (чи то, радше, мала б висвітлювати) проблеми сільських жителів України, те, що безпосередньо їх оточує щодня. Додайте до них мешканців малих міст та містечок, околиць великих міст – усіх тих, чиє життя більшою чи меншою мірою пов’язане з землею, й ви отримаєте величезну потенційну аудиторію. Вплив «Сільського часу» на всіх цих людей, звісно, не варто переоцінювати – але й заперечувати його не можна; саме з цієї програми всі ці люди беруть певні орієнтири, певні уявлення про те, як воно є в Україні та українському селі й як воно має бути. Не буде перебільшенням сказати: ця програма до певної міри формує світогляд багатьох людей.

Неоднозначні враження викликає студія: оформлено її в лубковій стилізації під хату (чи, радше, під російську ізбу?), рушники на столі, букет соняшників. Пригадалися чомусь дитячі програми на радіо, коли ведучі розмовляють якомога більш писклявими голосами – бо, мовляв, інакше діти не зрозуміють. Чи селяни, в уявленні авторів програми, – то теж діти, що інакше не зрозуміють? (Утім, це – моє особисте враження, враження суто смакове, що не претендує бути істиною в останній інстанції.) Перед початком програми – багато (як на мій погляд, забагато!) епіграфів у вигляді написаних на екрані та озвучених рядків, у стилі: «Прийшов час селянина, час господаря». Епіграфи ті так мерехтять перед очима, що навряд чи навіть постійні глядачі їх пам’ятають.

13 серпня програма почалася з кількох новин у стилі радянської програми «Время», з обов’язковою, як і годиться, хоча й далеко не завжди інформативною та доречною, згадкою в кожній новині про міністра сільського господарства. Просто як на політінформаціях у радянській армії, де неможливо було згадати про жодну подію, не відзначивши видатну роль у цій події міністра оборони СРСР. Узагалі, це є чи не найсильніше враження від перегляду програми: за кількістю згадувань профільного міністра, за кількістю штучних прив’язувань згадок про нього до будь-якої теми «Сільський час» залишає далеко позаду навіть «Нову армію» - попри те навіть, що то саме для армії завжди був характерний культ особи міністра оборони. Тепер селянам ніби постійно нагадують: їхній добробут, їхня праця, та й саме їхнє життя безпосередньо залежать від волі їхнього галузевого царя – міністра аграрної політики.

Серед інших було повідомлення про те, що в Україні почали виробляти вакцину проти пташиного грипу. Повідомлення було б справді украй важливим, якби не одне «але»: про те, хто й де почав виробляти цю вакцину, жодним словом так і не згадали. Як не згадали й того, коли вона з’явиться й скільки коштуватиме. Отже, інформаційна цінність повідомлення виявилася нульовою.

Був у програмі сюжет про господарство з рентабельністю 200 – 250%. Показуючи широкі лани та густі хліби, автори сюжету дуже довго тримали в таємниці, де ж знаходиться це щасливе господарство. Аж поки ближче до кінця сюжету не розкрили таємницю, та й то лише побіжно: на Кіровоградщині. Назву ж господарства глядачі так і не почули – вона з’явилася лише в титрах посадовця, чий синхрон був у матеріалі; особисто я так і не встиг її прочитати. Але до глибини душі зачепили сказані з гордістю слова: «Механізатор заробляє до 5 тисяч гривень за сезон». Таке от досягнення. Не одразу навіть дісталося до свідомості запитання: і це – багато? За такої казкової рентабельності господарства?

Ще був сюжет, анонсований на початку програми так: «Як боротися з захворюваннями рослин та шкідниками». Буде низка корисних порад, - подумав я. І не вгадав! На екрані з’явився дехто, що у стилі партчиновника довго й монотонно розповідав абеткові речі. Наприклад, отаке: «Головне в боротьбі з вірусними інфекціями полягає в тому, що ми не можемо боротися з цими інфекціями. Потрібно вести постійну боротьбу з їх переносниками». Ну дуже було інформативно!

Був у програмі великий за хронометражем (центральний?) сюжет про конфлікт в одному з господарств на Дніпропетровщині, де селяни вимагали розпаювати землю, а колгоспне (чи як там тепер?) керівництво цьому перешкоджало. А потім раптом більшість селян від своїх прагнень відмовилися. Отже, глядачі побачили синхрони «прозрілих» селян: «Хай буде так, як є, хай не розділяють ані землю, ані худобу. Мені й так хорошо (саме так! – Б.Б.), хай тільки щось заплатять, по 30 рублів, та ще 150 рублів премії». (Ото така стеля мрій селян???) Або ще: «Не знаю, навіщо та земля, мені вона не нада. Мені нада робота, я получаю по 750 рублів». Іще: «Земля нічого не дасть, якщо розділити. Розділити – то розірвати». Далі: «Мені не треба: платять, дітей є чим нагодувати – то мені більше нічого не треба. Нащо мені проблеми?» Ще далі: «Построїли душ, баню. Який у нас керівник хороший!» Коли закінчилася підбірка синхронів (не титрованих, до речі), почався коментар журналіста, з тією самою, безальтернативною, думкою та з агітаційними нотками: «Справи в господарстві дуже добрі, кращі, ніж були, не зрівняти». (Без фактів, без порівнянь.) І підсумок: «Керівництво вважає, що проти волі трудівників не треба йти, якщо люди не хочуть розпаювання, то воно й не потрібне». Як завжди: керівники б обома руками за, але ж священна воля трудящих!..

Лише протягом кількох секунд, у двох-трьох реченнях було згадано протилежну позицію – з позначенням, що відстоюють її лічені одиниці (дякувати Господові, не пролунало слово «відщепенці»). Замовний матеріал, анонсований як проблемний, видавав з головою один момент . Дуже побіжно, ледь помітно проскочила в матеріалі фраза (неможливо, мабуть, було її зовсім уникнути): справу про розпаювання розглядатиме суд. Отут і виникло запитання: а чи не замовний це матеріал? Чи не спеціально до суду – щоб переконати суддів в «одностайності» трудівників, які, коли є чим прогодуватися й не вмерти з голоду, вже щасливі й задоволені? 

Наступний сюжет було присвячено Дню працівників ветеринарної служби. Цей матеріал викликав ностальгійні почуття: його було створено один до одного у стилістиці кінохроніки, яку колись за радянських часів крутили у кінотеатрах перед демонстрацією фільмів, із поданим на завершення патетично-урочистим: «…зачитав привітання від Прем’єр-міністра Віктора Януковича та вручив почесні грамоти на урочистих зборах».

Сюжет до свята Спасу містив «корисні поради», як от: «Прийшов Спас – бери рукавички про запас» (і це у серпні? В Україні? Не в середній смузі Росії?). Ще він містив репортаж та розповідь ведучої про освячення дарів природи та про те, що це – свято врожаю, але не містив жодного натяку на християнський зміст свята. Супроводжувався сюжет картинками осіннього, залитого дощами села, невідомо де й якого, вулицями якого їздили навантажені вози, але й близько не було натяків на автомобілі. Мабуть, отаке село є ідеалом для авторів програми?

Ну а насамкінець ведуча розповіла про те, що вважає міністр сільського господарства. Що саме й із приводу чого він вважає – я так і не вловив, бо розповідь ведучої була сумбурною й не присвяченою якомусь конкретному питанню. Та, мабуть, це й не важливо – власне, ніхто ніколи не вдумується у зміст цитатників вождів, їх треба знати, а не розуміти.

Не лише інформація, але й відеоряд у програмі надто часто нагадують традиційний радянський офіціоз. От репортаж із Чернігівщини у програмі від 17 вересня, достатньо великий за хронометражем. Картинка упродовж усього матеріалу – одна й та сама. Точніше, три її різновиди. Або краєвид безкрайого поля, знятий з однієї точки, або троє дядьків, знятих крупним планом, що простують і простують цим полем, мовчки й замислено, або ці самі троє добродіїв, що крутять і крутять у руках кожен по цукровій бурячині. Гранично статична, неінформативна, необов’язкова картинка – аби лише була бодай якась?

Випадковими часто видаються й синхрони. Тут «Сільський час» має своє ноу-хау: дуже часто журналістський репортаж та синхрони немовби перетікають одне в інше, й так по кілька разів протягом сюжету. Немовби безперервна оповідь виявляється розірваною на шматки, її сприйняття ускладнюється, а сенс того, що журналіст, замість подати один великий синхрон, переповідає уривки з нього, а сам синхрон подає фрагментарно, видається глядачу не надто зрозумілим. Адже глядач не розуміє, що таким чином єдиний записаний «голий»  синхрон автори програми видають за повноцінний сюжет, перекриваючи «живими» картинками з архіву... Зрозуміло, що причини такої непрофесійності можуть бути різними: від лінощів журналістів до нестачі, наприклад, бензину для виїзду «в поле»... Але брак є браком - незалежно від причин. Ще одне: у випуску від 17 вересня був сюжет про виробництво пального з рослин. Був у сюжеті синхрон ученого Джамала Рахімова, якому було вочевидь тяжко розмовляти українською, а очі по-зрадницькому повсякчас опускалися долу – напевне, до шпаргалки. То чи не краще було б, щоб учений розмовляв російською – хай навіть його слова перекладали б за допомогою субтитрів або навіть перекладача?

Був у випуску й блок новин – як завжди, з повідомленнями про те, що вважає міністр аграрної політики та що планує голова профільного комітету Верховної Ради. Зміст вловити було важко – тож, вибачте.

Безумовно, позитивна риса програми – постійні роз’яснення щодо юридичних служб, що працюють із селянами, про потребу звертатися до них. Випуск від 24 вересня містив справді добрий репортаж про проблеми з розрахунками за здане селянами молоко. Селяни звернулися до програми, й матеріал, що зробили журналісти, справді змушував співпереживати їм. Починався він за знятої крупним планом корови, а за кадром лунали слова: «Цілком може статися, що ця осінь буде останньою в житті цієї корови». Матеріал цей містив коментар юриста. От тільки журналістський висновок був невтішним: у молокозаводу, що не розрахувався з селянами, тепер новий господар, і домогтися виплат тепер навряд чи вийде. Але ж існує юридичне правонаступництво! Навряд чи керівники старого власника заводу подалися в біги. То невже ж, відповідно до Цивільного кодексу, справді нічого не можна зробити? Але отут, де він був би найпотрібнішим, коментарю юриста якраз не було.

Прикметним було й от що: безпосередньо перед матеріалом ведуча розповіла про те, що незабаром буде відновлено постачання молочної продукції до Росії, й усі проблеми зникнуть. Це було вступом до матеріалу – тож і зміст його було запропоновано тлумачити не як наслідок недбалості чи нечесності старих хазяїв молокозаводу, а як наслідок «розірвання братерських зв’язків».

Ще один матеріал випуску, який теж міг би стати винятково корисним. Йшлося про те, що не всі селяни мають державні акти про власність на земельні паї. Отут би був дуже доречним детальний коментар юриста – але дуже швидко сюжет з’їхав на порушення земельного законодавства взагалі, на, за словами Вороненко, її «самозахвати». І почався офіціоз: Держкомзем розгляне законопроекти (чомусь раніше було заведено вважати, що законопроекти розглядає Верховна Рада), розроблено методику контрзаходів, яка має запрацювати вже на початку 2007 року. Початок 2007 року є якоюсь сакральною датою для «Сільського часу»: все, що має здійснитися в майбутньому, почнеться саме на початку 2007 року; наприклад, саме тоді, судячи з повідомлення з цього ж випуску, буде розпочато виготовлення вакцини проти пташиного грипу. Щоправда, відеоряд репортажу про вакцину дуже вже нагадував відеоряд на ту ж тематику зі згаданого вище серпневого випуску;вочевидь, автори програми тримають напоготові тематичні кадри, які з періодичністю десь раз на місяць випускають в ефір. А може, то просто кадри, зняті довільно, за методом загальної ілюстративності, не можуть не залишати враження одних і тих самих... Якщо ж повернутися до омріяного початку 2007 року, то занадто часта згадка про цю дату стосовно будь-чого змушує сумніватися у вірогідності інформації. Ну а протягом сюжету про земельні порушення був іще один прикметний момент: нераціональне використання земель було прирівняно до несільськогосподарського їх використання. Мотелі, кафе – усе це, судячи з репортажу, погано, й бути цього не повинно, безвідносно до того, чи законно оформлене їхнє будівництво, чи ні. Їх не повинно бути як явища. А поміж іншим, ті самі мотелі та кафе у сільській місцевості – то робочі місця. То – поки що дуже невелика, але хоч якась, можливість для селян вибирати сферу застосування своєї робочої сили. І це, виходить – однозначно погано.

Репортаж із Кагарлицького району Київської області – про «передовий досвід» - ряснів фразою «нові технології». Її було вжито ледь не в кожному третьому реченні, й про користь від їхнього впровадження було мовлено багато слів. От тільки що то за технології, так і не стало зрозумілим навіть із синхронів. Тож щодо цього матеріалу виникли підозри в його рекламному, піарівському характері. Було у випуску й повідомлення, що вийшло комічним – саме через прагнення ведучої дотриматися радянського стилю «небачених досягнень». «Україна посідає перше місце за площами, відведеними під сою!» - почала вона урочистим тоном. І потім, після невеличкої паузи, ледь не пошепки додала: «Але урожайність та якість сої залишають сподіватися на краще».

Сторінка церковного календаря цього разу була присвячена Воздвиженню. «Земля здвигається з літа», «Земля переходить до зимового відпочинку», «Птахи до Воздвиження мають відлетіти у вирій» (а якщо не послухаються й не відлетять?). Як завжди – жодного слова про християнський зміст свята – так, ніби основою християнського віровчення саме й є поклоніння природному циклові сільськогосподарських робіт.

У різних випусках «Сільського часу» привертає увагу от що. Мені не доводилося чути жодної згадки про фермерські господарства, одноосібні чи кооперативні. У згаданому матеріалі про заборгованість селянам за здане молоко якось сором’язливо пролунало попередження: підеться про господарства селян – так, ніби матеріал, узагалі-то, не дуже за темою. Ймовірніше за все, якби селяни самі не звернулися до програми, навряд чи їхні приватні господарства здобули б увагу авторів програми. Ще з одного матеріалу з випуску від 17 вересня, резюме ведучої: «Якщо раніше земля була забур’янена, то тепер знайшовся орендар, що платить та хазяйнує добре». І одразу ж наступний матеріал: селяни висловили недовіру керівництву, розірвали угоду оренди й здали землю в оренду іншому приватному підприємцеві. «Стало добре, - радісно повідомляли журналісти. – Уже видали як оплату пшеницю, пообіцяли (не дали, поки що лише пообіцяли!!! – Б.Б.) ще цукор та гроші». «Тепер у селян буде добре, з новим орендатором їм пощастило», - ділилася радістю ведуча. А глядачам тільки й залишається, що риторичне запитання: «А якби не пощастило?» Навіть у цьому матеріалі, де селян переконували відстоювати свої права, їм не пропонували іншого виходу, іншого порятунку, як шукати собі доброго хазяїна. Здається, іншого способу організації сільськогосподарського виробництва, як «приватні колгоспи», автори програми собі не уявляють.

От і виходить у них безкінечна апологія латифундій. З випуску у випуск ілюстраціями «передового досвіду» лише й слугують отакі от господарства «добрих хазяїв». За такого підходу поза увагою виявляється одне фундаментальне запитання: а чи вистачить добрих хазяїв на всіх? І як їх відрізнити – добрих від поганих – інакше, як методом спроб і помилок, не пройшовши через ошукання й безвихідь? Наступне запитання взагалі не має спадати на думку глядачам «Сільського часу»: а чи все гаразд, коли орендар земельних ділянок та роботодавець є однією й тією самою особою? Тим більше, коли він є роботодавцем монопольним: адже, не виїжджаючи з села, знайти іншу роботу зазвичай навряд чи можливо? Чи не провокує така ситуація до того, щоб невиплати й орендної плати, й зарплатні тривали й надалі, або щоб виплати були такими, яких отой хазяїн забажає на власний розсуд, яких йому буде не шкода? Чи не перетворюються селяни на кріпаків – упевнених, до того ж, що нічого іншого немає й бути не може? Що «приватизовані колгоспи» - то є єдиний спосіб їхнього існування? А «професійний» глядач розуміє, що насправді така апологія у «Сільському часі» - наслідок усього лише примітивної «відомчості» програми, її залежності від галузевого міністерства. Велика кількість «джинсових» матеріалів (цілком імовірно, проплачуваних тими самими «добрими хазяями») лише додає програмі відверто лобістського забарвлення. Причому не тільки комерційного, але й ідеологічного спрямування, адже в цій програмі йдеться, як правило, про сфери та проблеми, пов'язані з великими грішми. Ну, а там, де великі гроші - там і велика політика... І в політиці «Сільського часу» на державному загальнонаціональному каналі дуже важко розгледіти популяризацію європейських підходів до проблем села: підтримки сільського середнього класу - фермерства, переходу від «ручних» методів управління до ринкових, технічної та технологічної модернізації, інтенсивних, а не екстенсивних методів господарювання, дбайливого ставлення до навколишнього середовища та дотримання екологічних стандартів тощо. «Сільський час» був і залишається радянським за формою і змістом, ніби уособлюючи стан сучасного УТ-1 із його «первісним капіталізмом» для тих, хто контролює фінансові потоки та совковим застоєм для тих, хто цей канал дивиться.