Новий сезон програма «Документ», що виходить на каналі «1+1» щоранку по буднях, почала з проекту настільки оригінального, настільки ж і суперечливого. Три дня поспіль (12-14 вересня) українські літератори представляли глядачам «Документу» свої улюблені фільми в проекті Станіслава Сукненка та Алли Пасікової «Кіноромани. Українські письменники про улюблені фільми». У його рамках також вийшла однойменна книжка.

Здається, нема за що зачепитися – письменники теж люди і теж дивляться кіно. Ось тільки одні справді говорили те, що вважали за потрібне, а інші – представляли стрічки, які вони вважають своїми улюбленими. Або, коли висловлюватися простіше, те кіно, яке треба любити і вголос говорити про це. Тим самим демонструючи високий рівень власного розвитку та, як мені здається, кокетуючи з власним смаком.

Ми не будемо тепер розбиратися, чим був зумовлений вибір тих чи інших учасників проекту. Важливо інше – на сучасних українських письменників та їхню думку звертають увагу якщо не маси, то, принаймні, кінодокументалісти. Проект було оголошено ще взимку цього року і втілювався він спільно з Центром Леся Курбаса. Де, власне, дійство і відбувалося. Потім режисер Алла Пасікова наклала на усний есей кожного письменника кадри з фільму. Як бачите, затрати максимально мінімальні, якщо можна так висловитися.

Представляючи стрічку ведучому програми «Документ» Юрію Макарову, який ніколи не приховував симпатій до сучасних українських письменників, та й сам пише книжки, Станіслав Сукненко та Алла Пасікова на два голоси доводили: їхній проект не для масової аудиторії. І тут же заперечували собі – дуже хочеться, аби плід їхньої праці побачило багато людей. Тому «Документ» - єдина в українському телепросторі програма, формат якої дозволяє демонструвати «Кіноромани» частинами три ранки поспіль. Але суспільного резонансу автори не особливо й чекають. Ось така дивна позиція.

Проте насправді показати українського письменника по телевізору і дати йому слово сьогодні дуже актуально. Точилися, точаться і будуть точитися розмови про те, що вітчизняні літератори практично не світяться в «ящику», тому їх ніхто не знає. Не раз і не два виникали ідеї створити – в першу чергу на Першому національному – спеціальну програму про книжки та письменників. Десять років тому в програмі того самого Макарова «Телеманія» була рубрика «Бібліоман», де книжкові новинки представляв відомий тепер український книжковий журналіст Костянтин Родик. Але присутність «інженера людських душ» в телевізорі можлива в тій мірі, в якій він сам того хоче. Коли наводиш камеру, більшість письменників просто не знає, як себе поводити, тому збивається на зовсім нецікаву риторику. Загалом, формат вони повинні творити для себе самі. Або шукати таких, як Станіслав Сукненко.

Ідея дійсно вдала – на фоні відомого фільму показати маловідомого чи зовсім невідомого письменника. Аудиторія кіноманів зазвичай ширша, тому той, хто буде це дивитися, повинен зацікавитись і особистістю літератора, який про кіно говорить. Наступний етап – зацікавленість його творчістю. Словом, нашим обділеним увагою телебачення письменникам запропонували зручний для них і, як мені видається, наближений до ідеального телевізійний формат. Лишається тільки справити позитивне враження. Саме усвідомлення цього стало для декого наріжним каменем.

Колись, у часи мого студентства, наш декан уголос заявляв, що його слабість – це ранній Маркс. Згодом, коли радянська влада трансформувалася в незалежну Україну, він заговорив інакше – мовляв, завжди читав Біблію. Тут кілька варіантів: або він із однаковим зацікавленням читав Маркса вдень, а Біблію – вночі під ковдрою, або за радянських часів, як комуніст, мусив читати Маркса і говорити про це вголос, або в обох випадках говорив так, як треба, для підтримання власного позитивного іміджу. Я більше схиляють до третього припущення. Хоча не відкидаю думки, що можна однаково любити і Маркса, і Святе Письмо.

У фільмі «Кіноромани. Українські письменники про улюблені фільми» спостерігаємо приблизно таку ж саму картину. Одні персонажі говорять те, що думають, інші – те, що треба. На щастя, останніх не так багато. Кожен із них з пінкою біля рота буде доводити, що говорив щиро. Проте з такою самою щирістю палкі прихильники кіно, яке називається елітарним, назавтра танцюватимуть в ресторані під «Мурку».

Особисто мені до вподоби позиція письменниці Марини Медникової. Між іншим, вона давно працює на телебаченні і як літератор напряму причетна до виробництва серіалу «Сестри по крові» - нової топ-прем`єри на «плюсах». Вона не соромиться признатися в своїй любові до «Кримінального чтива» Квентіна Тарантіно. Письменник Андрій Курков так само любить «низьке» - «Незнайомці в поїзді» Альфреда Хічкока. Дитяча письменниця Леся Вороніна, автор пародійних бойовиків, охоче передивляється стару чеську комедію «Привид замку Морісвіль». А молода і епатажна літераторка і тележурналістка Світлана Поваляєва пішла далі всіх – порушуючи налаштовану на позитив концепцію проекту, вона запально розповіла, як і за що вона не любить фільм Террі Гілліама «Страх і ненависть у Лас-Вегасі».

А з іншими дійовими особами сталося те, чого я найбільше боявся і, признатися, найбільше чекав. У принципі, улюблений фільм тому й улюблений, що його можна передивлятися по декілька разів. Телеканали, до речі, цим спекулюють, надто захоплюючись показом стрічок на кшталт «Кавказької полонянки», «Білого сонця пустелі» та «Міцного горішка». Однак я ніколи не повірю, що можна по декілька разів дивитися фільми Андрія Тарковського. Признаватися в любові до його естетських, але нудних фільмів є правилом хорошого тону в середовищі тих, хто вважає себе рафінованим інтелектуалом. І письменниця Євгенія Кононенко, здається, пішла цим шляхом, запевняючи нас, що її улюблене кіно – «Жертвопринесення» Тарковського. Теж саме бачимо, коли письменниця Марина Гримич говорить про фільм «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука, а письменник Леонід Кононович – про «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Це – незаперечна кіно класика, те, що називають високим мистецтвом. Саме з цих причин подібна класика, фігурально висловлюючись, за визначенням та призначенням не служить для того, аби її знімати з полиць раз за разом і зачитувати (чи задивлятися) до дірок.

Окрема тема – «Список Шіндлера» Стівена Спілберга. Особисто я люблю Спілберга, але – «Індіану Джонса», «Щелепи» та «Парк Юрського періоду». Словом, те чесне розважальне кіно, на якому він робив касу, та яке жодного разу не претендувало на «Оскара». Над тим, що «Список Шіндлера» - така сама якісно зроблена політкоректна кон`юнктура, як його ж кіно «Порятунок рядового Раяна» чи свіженький кінохіт Олівера Стоуна «Всесвітній торгівельний центр», мало хто замислюється. Відтак освідчитися «Списку Шіндлера» в коханні вважає за потрібне вся ліберально налаштована інтелігенція. До її представників я відношу українську письменницю Ларису Денисенко – в «Кінороманах» вона зізналася, що свій улюблений «Список…» подивилася аж два рази.

Чому я приходжу до подібних висновків? Дуже просто – камера не бреше, скільки б людина перед нею не кривила душею. Тут доцільно нагадати цитату з фільму про Штірліца: «Групенфюрер, - говорить наш розвідник, звертаючись до шефа гестапо Мюллера, - у вас сьогодні було все, як завжди. У вас не було лише натхнення». Дуже помітно, коли письменник представляє справді улюблений фільм – він робить це натхненно, захоплено, він заново переживає побачене, його, що називається, несе, а речення складаються в образи. У тих, хто говорить те, що треба сказати, речення короткі, висловлення риторичні, від них відгонить підручником. З огляду на це, я б радив нашим телевізійникам продовжувати залучати письменників до участі в різних телепроектах. Можливо, безпристрасна телекамера або покаже, хто є хто, або навчить літераторів говорити не те, що від них хочуть почути, а те, що вони справді думають.

Як, наприклад, Ірен Роздобудько. Вона чесно популяризує в фільмі тезу: письменник не обов’язково повинен бути інтелектуалом. Йому досить інтуїції та спогадів дитинства. Абсолютно згоден – у тих, хто декларує свою любов до нудного, але розумного кіно, дитинство навряд чи було цікавим.