Програма "Аудієнція", що вийшла на Першому каналі 4 липня, запросила до себе в гості міністра закордонних справ Грузії Гелу Бежуашвілі. Розмовляла з гостем  постійна  ведуча та автор програми Надія Базів.  Нагадаємо, що ідея програми доволі цікава: розмову з гостем у студії розбито на достатньо короткі блоки, що перериваються так само короткими репортажами з зачеплених у розмові проблем. Глядачі не втомлюються ані від монотонної бесіди, ані від задовгих репортажів.  От тільки видалося, що (принаймні, даного разу) ця цікава концепція залишилася недостатньо відпрацьованою.

Першу – основну – частину бесіди було присвячено проблемі вступу Грузії до НАТО. Блискучий, до речі, прийом: виглядало все як лікнеп для глядачів. Актуальне (чи, принаймні, ще вважалося таким минулого тижня) й для України питання, й очевидним було застосування методу паралелей – подивіться, як це роблять у них, і порівняйте з тим, як у нас. У підсумку склалося враження, що грузини йдуть шляхом євроатлантичної інтеграції послідовніше й упевненіше, ніж українці. Значну увагу було приділено проблемі військових баз НАТО на території країни-члена: Бежуашвілі прочитав маленьку лекцію про те, що бази не можуть з'явитися автоматично лише внаслідок факту вступу країни до НАТО, питання це однаково вирішується як цілком окреме. Розповідав Бежуашвілі й про стосунки Грузії з Росією, про причини напруженості в них – зокрема, він оприлюднив дані проведеного в Росії соціологічного дослідження, за результатами якого 45% росіян уважають Грузію мусульманською країною з населенням, ледь не увосьмеро більшим, ніж насправді.

А потім раптом пішов блок запитань про навчання грузинського міністра в Києві. Гість,  вочевидь,  був не готовий до ностальгічних спогадів занадто особистого характеру, яких від нього вимагала ведуча - адже для того потрібний відповідний настрій. Та й занадто різким був перехід від проблем геополітики до особистих спогадів. Так, власне концепція поєднати в одному інтерв'ю політичне та особисте, показати гостя не лише в ракурсі його службових обов'язків, а й як людину, видається привабливою – адже й мозаїчна структура програми (бесіда – репортаж), й хронометраж це дозволяють. Але за двох умов: по-перше, коли ота мозаїчність буде витриманою до кінця, тобто, не буде довгого зациклювання на одній проблемі (а цього разу воно якраз було – на проблемі НАТО), а по-друге, коли цих от маленьких блоків буде більше, ніж два. А вийшло так, що перша частина випуску була надто спеціалізованою, присвяченою винятково проблемі вступу до НАТО та стосунків із Росією, й більше нічому – ані становищу у Грузії, ані її політичному устрою та політичному сьогоденню, ані загальному змалюванню її зовнішньої політики. А перехід від вузькоспеціального питання, коли випуск уже почав видаватися обговоренням однієї й лише однієї проблеми, одразу до особистих спогадів про життя в гуртожитку під час навчання видався занадто вже різким, занадто позбавленим логіки, занадто довільним.

Виявлялася недопрацьованість й у деталях. Скажімо, тільки-но на екрані грузинський міністр розповідав про кроки в напрямі вступу його країни до НАТО та про переваги, які Грузія від того отримає. Раптом бесіда перервалася, й уже голос за кадром повідомив: "Як сказав нам міністр, 75% грузинів підтримують вступ до НАТО". Якщо це – аудієнція з міністром, то навіщо було переповідати його слова, а не дозволити йому сказати їх самому? А далі пролунало: "Редакція була у Тбілісі та провела власне соціологічне дослідження". Ну, по-перше, соціологія – наука досить точна, зі своєю чіткою методологією отримування даних, а тому називати вуличне опитування соціологічним було некоректно. А по-друге, усі без винятку відповіді, що пролунали з екрану, чомусь були гранично невизначеними, неконкретними, двозначними. Ані один з тих, кого кореспонденти запитували про вступ до НАТО, не відповів "так" або "ні". А це, звісно, не додало глядачам інформації. До того ж, надворі липень, а у репортажі з Тбілісі про "соціологічне" опитування дерева були без листя, а люди – в теплих куртках. Неоднозначною знахідкою видається й долучення до опитування цитат зі слів відомих грузин – Роберта Стуруа чи Вахтанга Кікабідзе. Адже пересічний український глядач не знає не лише сьогоднішньої позиції Стуруа та Кікабідзе, ступеню їхньої вільності від радянської ностальгії, а й навіть того, де вони живуть зараз – у Тбілісі, чи в Москві, чи, може, десь у Гамбурзі. Ще одне: цитати Стуруа та Кікабідзе було виведено на екрані письмово, поруч щоразу був портрет автора слів – от тільки не було жодних даних про те, де й кому ці слова було сказано. До того ж, одна  цитата Кікабідзе справила враження незавершеної – бо з неї неможливо було зрозуміти його точку зору, не було в ній підсумку, висновку.

Нарешті, перед початком програми на екрані з'явилися всі вихідні дані програми, імена її авторів та ведучої. Потім глядачі побачили портрет Бежуашвілі, текст його короткої біографії – у той самий час цей самий текст читали ще й за кадром. Не з'явилося поряд із портретом та біографією лише ім'я гостя, воно було вимовлене лише усно – хоча й не є достатньо легким для сприйняття на слух. Пізніше, вже посеред розмови, титри-таки з'явилися, але чому б було не зробити це від самого початку?

*****

Гостем "Точки зору" Максима Драбка на Першому каналі 5 липня був Петро Порошенко. Це був останній день, коли існувала демократична коаліція, й Порошенко ще був "без п'яти хвилин спікером". Власне, відповідав Порошенко у своїй звичній манері, що дозволяє йому бути (чи, радше, виглядати) переконливим навіть тоді, коли він вочевидь звужує поставлене перед ним запитання. Учергове неприємний осад залишила звичка гостя казати про себе у третій особі – це справляє не досить приємне враження, буцімто людина вдається до штучних, неорганічних засобів збільшити свою значущість. Натомість, приємне враження залишив той факт, що Порошенко не акцентував увагу на передісторії своїх стосунків із Юлією Тимошенко: коли ведучий спитав його про поєднання бізнесу й політики, гість відповів щось на кшталт: і я, й Тимошенко, пішовши в політику, відмовилися від бізнесу. Можна сприймати зміст сказаного як завгодно, але, принаймні, це було по-джентльменському.

Були в Порошенка не надто вдалі висловлювання. І якщо вислів: "Щоб виконавча влада була під постійним контролем виконавчої влади" можна вважати обмовкою, то його відповідь на запитання про те, чи буде НСНУ наполягати на головуванні в комітетах ВР Криму так само, як Партія регіонів вимагає головування в комітетах ВР України, а саме згадку про "всю вертикаль влади", обмовкою вже не назвеш. Адже в демократичній державі не існує й не може існувати ніякої вертикалі представницької влади! Та сама ВР Криму не підпорядкована й не підзвітна ВР України! Як на мою думку, ведучий просто-таки мусив звернути увагу на цей момент і вимагати роз'яснень.

Натомість, запитання ведучого: чи буде після обрання спікером Порошенко гальмувати політреформу? – видалося украй некоректним. Адже ніяких публічних приводів до подібних підозр,  в тому числі і під час цієї розмови,  гість не давав. А отже, пан Драбок у даному разі виглядав як людина, що отак от раптом питає у свого співрозмовника: а чи не збираєтеся ви, часом, скоїти злочин? Для загострення розмови куди як більше пасував реальний момент, що виник під час бесіди. Ведучий спитав, чи впевнений Порошенко, що його кандидатура набере достатню кількість голосів за умов таємного непакетного голосування. Гість відповів: ті, хто проголосує проти, тим самим погодяться на інший формат коаліції. Він не назвав того формату, про те, що станеться наступного дня, ще ніхто не знав – а отже, глядачі могли витлумачити вислів "інший формат коаліції" в будь який спосіб, в тому числі – і  як коаліцію "Нашої України" та Партії регіонів, тим більше, що про нібито перемовини соціалістів з ПР  у ЗМІ почали говорити, та й то не особливо акцентовано, лише протягом тижня до відомих подій. А от про перемовини «НУ» та ПР йшлося протягом всього тримісячного  періоду намагань створити «помаранчеву» коаліцію . Отут би було розпитати гостя: після всього, що сталося, після блокування Регіонами роботи Верховної Ради та висунення ними ультиматумів, чи досі "Наша Україна" реально розглядає можливість блокування з Регіонами? Якби таке запитання було поставлене, далі можна було б звести мову на стосунки НСНУ та ПР, на контакти між ними – що не лише було б цікавим, а й розставило б крапки в багатьох запитаннях. Але такого не сталося.

Втім, треба відзначити як позитив, що Максим Драбок мав напоготові до розмови з Петром Порошенком  досить-такі жорскі питання, і виявляв твердість їх задавати навіть  тоді, коли ці питання вочевидь не подобалися гостю студії.  Можна  сперечатися з приводу того, що в кожному конкретному випадку кожного інтерв’ю важливіше: оперативно реагувати на сказане візаві, імпровізуючи на ходу із запитаннями (що поки що у Драбка та його партнера по  веденню програми  Олександра Бондаренка виходить не завжди). Чи настійливо задавати підготовані зазделегідь  до розмови запитання – особливо тоді, коли вони, як було у випадку розмови ведучого з Порошенком, а днем раніше – з прес-секретарем Президента Іриною Геращенко  - досить важливі та вмотивовані актуальною ситуацією.  Можна сперечатися  і щодо доцільності акцентування під час розмови з Порошенком  саме  таких некомфортних для політика моментів, як  того факту, що Петро Олексійович  був свого часу заступником голови Партії регіонів…  Що це давало  у даному випадку, коли більш конкретних жорстких   запитань  щодо участі саме Петра Порошенка у перемовинах «НУ» з ПР не ставилося – було не зовсім зрозуміло. І все ж таки твердість ведучого,   навіть  іноді і  межуючи  з деякою  дитячою нахабністю через   невиправдану мотивацію, зосередження на деталях, а не на суті – більш  похвальна саме для Першого каналу,  ніж це були б сервільні розмови, до яких  глядач більше звик  на державному каналі.   

*****

Не  здивував "Погляд" ТРК "Ера" від 6 липня – з огляду на те, що канал контролюється новоспеченим  депутатом-соціалістом та давнім  промоутером Мороза Андрієм Деркачем. Але – вразив.  Це був якраз день обрання спікера Верховної Ради, й саме цій події було присвячено випуск. Гостем Василя Климчука та Марини Фіалко був політолог Сергій Телешун. Про коаліцію Партія регіонів – СПУ – КПУ  в «Погляді» йшлося як про доконаний факт, "новий формат коаліції" було подано як даність,  мовляв,  ніякої іншої бути не може. Хоча саме лише голосування за голову Верховної Ради не давало ще тоді можливостей для такого радикального висновку. Узагалі, іноді складалося враження, ніби ведуча підігрувала гостеві та "новому форматові коаліції", а запитання були заздалегідь узгоджені. Адже від події, що сталася того дня, й досі не минув шоковий осад, щодо оцінок тієї події й досі немає одностайності. А розмова велася так, ніби сталося те, що мало статися, закономірний крок, до якого все йшлося. Власне, оця от тональність буденної події, ніби не трапилося нічого екстраординарного – і вражала,  навіть за умови поінформованості  щодо заангажованості  каналу інтересами власника (заради справедливості варто відзначити: висвітлення "Ерою" деяких важливих політичних подій досить давно вже викликає враження упередженості). Скажемо так: це було не переконливо, не кажучи вже про очевидну  невідповідність  дій журналістів  професійному  ставленню до подій: гострих запитань, і перш за все  щодо дій А.Мороза, якому, врешті решт, що заважало хоча б попередити партнерів по «помаранчевій» коаліції щодо своїх домовленостей з ПР – не було…

Запам'яталися  слова гостя: "Такого формату коаліції ніхто не передбачав", - їх було вимовлено таким тоном, ніби: "От як  ДОБРЕ їх усіх надурили"… А єдиний телефонний дзвінок (від глядачки зі Львова) містив таке запитання: "Коли буде імпічмент президента, цього року чи наступного?".  Ніби інших проблем, окрім імпічменту президента, вже не лишилося. І нібито так легко повірити в те, що насправді більше ніхто, окрім цієї глядачки зі Львова, не намагався додзвонитися до студії, щоб розпитати про подію, яка шокувала. Варто, до речі, звернути увагу от на яку річ: запитання слухачів про те, коли буде імпічмент, стали тепер неодмінним атрибутом усіх "інтерактивних" радіопрограм, зокрема, тієї ж "Ери". І дзвінки ті неодмінно, завжди надходять від мешканців Західної України. То, виходить, тепер вони прорвалися й на телебачення? Складається враження, ніби певна структура, використовуючи "інтерактивні" ЗМІ, привчає громадян до думки про невідворотність імпічменту. Цікаво було б дізнатися, що то за структура. 

*****

Ніби спеціально саме цього дня ТРК "Ера" продемонструвала документальний фільм студії "Караван-АРТ" (автори А.Іванкін, В.Синельников та В.Шевцов) "Людина на всі часи – Сахаров". І хай текст фільму був не таким уже й динамічним, конспективним та малоемоційним, хай  розповідь про протести Андрія Сахарова та Єлени Боннер під час їхнього заслання в Горькому (Нижньому Новгороді) супроводжувалася кадрами пані Боннер з надто вже добрим та лагідним, задоволеним життям виразом обличчя, хай, як завжди, нижче критики були українські субтитри ("Моїм керівником був Ігор Там" – хоча насправді Тамм; "з соромом" як переклад фрази "с краской на щеках"; "про це не могла йти мова" замість "про це не могло бути мови"; "високу ціну" як переклад фрази "страшную цену"; "баріона симетрія" замість "баріонна симетрія", тощо) – сама постать Сахарова досі робить цікавою будь-яку розповідь про неї. Людина, що пішла проти тоталітарної держави й здолала її, людина, яку багато хто вважав відірваним від землі романтиком та мрійником – але яка в підсумку виявилася цілковитим прагматиком, бо перемогла. Отакого от прагматизму – коли він не зводиться лише до отримання якихось тактичних, історично дріб'язкових і незначущих переваг – і бракує нам сьогодні. Був у фільмі такий момент: отримавши вже свободу й усі права радянського громадянина, маючи можливість бути обраним до з'їзду народних депутатів у будь-який спосіб, бо його популярність гарантувала це йому, він відмовився обиратися інакше, ніж за списком Академії наук. І знову – попри шанси, оцінювані як безнадійні, попри консерватизм АН СРСР – переміг. Який контраст із сьогоднішніми політиками, що заради омріяної посади ладні піти на будь-що! У наші переламні (чи все ще переламні?) часи нам бракує академіка Сахарова й таких, як він – от яке відчуття лишилося після перегляду фільму. Бракує політиків та громадських діячів, для яких прагматизм та цинізм є нетотожними поняттями. Політиків та громадських діячів, що мають принципи, а не лише інтереси. Що мають волю, а не лише силу.