Старий Новий рік завершив двотижневе різдвяно-новорічне святкування. Дуже давно, ще з радянських часів, ТБ привчило нас, що цього дня більшість каналів повторювали свої хіти (або шедеври) новорічної ночі.

Робили вони це недаремно. Більшість людей не зустрічають Новий рік наодинці з телевізором і не дивляться на екран, мов заворожені, прагнучи нічого не пропустити.

Час до 24:00 31 грудня - за моїми спостереженнями - значною мірою втрачений для телебачення. Люди або роблять останні приготування до зустрічі Нового року, або дістаються туди, де його зустрічатимуть, або приймають і облаштовують гостей. Мабуть, не помилюся, якщо стверджуватиму: зафіксовані рейтинги в ці години не свідчать ані про що. Навряд чи хто зможе підрахувати, скільки телевізорів люди «дивляться потилицею», бо їм не до того.

Цьогоріч «Україна» повторила 13 січня свою фірмову страву - «Голубой огонёк на Шаболовке 2012». Перший національний - «Сміх до коликів у рік Кролика», що йшов 31 грудня о 14:10 - аж ніяк не новорічної ночі. 14 січня «Інтер» ще раз показав «Вечерний квартал. Новый год» та о 03:15 уже 15 січня - минулорічну «Карнавальну ніч на "Інтері"». Ото, здається, й усе. Більшість новорічних програм канали вирішили не повторювати.

З інших святкових програм зацікавив аж сорокахвилинний фільм-концерт Тарапуньки та Штепселя на Першому національному ввечері 13 січня. В усьому іншому ефір старого Нового року майже нічим не відрізнявся від повсякденного.

А чим супертелевізійним уразило нас Різдво? А нічим. 6 січня хіба що Перший національний показував «Благословенний вечір», «Різдвяні богослужіння» та «Різдвяний вертеп - 2011». Винятково свіжо, звісно ж, але бодай щось. На решті каналів були фільми, фільми.

7 січня той самий Перший національний показав «Різдвяний вертеп - 2012» і традиційного Михайла Поплавського. Його ж, Поплавського, тільки інший концерт, показував і «Київ». «Інтер» потішив програмами «Честь имею пригласить» Яна Табачника та «Две звезды. Новый год» (на Різдво!). На решті каналів були худфільми, худфільми.

За двадцять років офіційного статусу Різдва Христового як державного свята в Україні так і не сформувався його телевізійний стандарт. Різдво ніби залишається, як і за радянських часів, «нішевим» святом для не такої вже широкої верстви глибоко релігійних громадян, для яких Перший національний і демонструє богослужіння. Можливо, останнім роками трохи додався ще й історико-етнографічний аспект цього свята, виникла інша ніша - «для націонал-патріотів». Ані в якому іншому розумінні наше телебачення Різдва не бачить і бачити не бажає. Але ж в усьому світі воно є святом для всіх, святом значною мірою світським!

Що ж до Поплавського, то майбутні історики, які вивчатимуть сьогоднішню Україну за телепрограмами, точно вважатимуть, що він є взірцем взірців української пісні. Отакою є й має бути наша пісня, а хто хоче чогось вишуканішого й модернішого - будь ласка, є російська естрада. Чи не українське телебачення, зрештою, провокує парламентарів до скасування квот на національний музичний продукт? Адже телеефір, зокрема й святковий, таки й справді навіює враження: радіостанція, що віддасть оцьому всьому половину (чи хай навіть чверть) ефіру, ризикуватиме втратити слухачів раз і назавжди.

Не потішив цього разу й день 1 січня. На більшості каналів і тут були худфільми, худфільми. Канали вирішили не напружуватися, а заповнити ефір тим, що є, аби бодай щось у тому ефірі стояло.

Дещо осторонь цих загальних творчих лінощів стояв хіба що «Інтер», який дав у прайм-таймі «Новорічний вечір із Галкіним та Басковим». А вдень, як рік чи два тому, показав поспіль класичну «Іронію долі» та «новоділ» «Іронія долі: продовження». Давати ці два фільми без перерви, мов реальне, справжнє продовження одне одного, як на мою консервативну думку, було святотатством.

«Україна» у перервах між худфільмами повторила аж два «Голубих вогники» - цьогорічний і минулорічний.

Перший національний фільмів не дав, заповнивши ефір програмами, скажімо так, умовно святковими: традиційною для дня 1 січня «Магією цирку», «Кумівськими байками», «Шоу триває», «Зірками гумору», «Новорічним жартом із Юрієм Гальцевим», а також повторенням нічного «Фольк-м'юзік. Із Новим роком!».

Хто по-справжньому відзначився, то це ТВі. Два дні поспіль, 31 грудня та 1 січня, левову частку ефіру каналу було заповнено випусками «Як ішли кумири». Розповідати про людські трагедії, коли екраном бігають Діди Морози, а аудиторія цокається шампанським, - це, без перебільшення, було ноу-хау. Бракувало тільки титрів: «І вам теж бажаємо щастя!» Якщо ж за цим стояв свідомий, навіть концептуальний намір «посіяти депресняк» і навіяти асоціації з суспільно-політичною ситуацією, то це було, по-перше, грубо, а по-друге, чи не поза межами моралі?

Ну й, нарешті, новорічна ніч. Про неї вже написано-перенаписано, й так щороку; щороку ж виявляється: віз і нині там. Кількість виділених на «новорічку» грошей усе ніяк не хоче втілюватися у якість кінцевого продукту. Гламурний блиск інтер'єрів і декорацій, розкіш костюмів - ото й усе, у що виливається велич новорічних кошторисів.

Зрештою, зрозумів, що нагадує мені щорічне новорічне телебачення. А нагадує воно райони «елітних» котеджів: воно так само вражає настирливим демонструванням багатства разом із несмаком на межі непристойності. Які реалії, таке й телебачення?

Отже, щодо новорічної ночі... Боюся, тут, навіть підсумовуючи, складно написати щось оригінальне, таке, про що не йшлося б із року в рік: який об'єкт, таким виходить і його аналіз.

Почнімо з того ж таки ТВі. «Веселий ПесецЬ» подеколи вражав дотепністю. Вражав би ще більше, якби був дещо менш хронометражним і, відповідно, відбирання жартів для новорічного ефіру було б прискіпливішим. Пародія на привітання президента теж майже сподобалася. Чому «майже»? Я завжди вважав себе людиною, «політично збентеженою». Але навіть за цієї обставини відкорковувати шампанське й зустрічати Новий рік під акомпанемент політики, під акомпанемент того, як усе погано, а буде ще гірше... мені видалося, що це вже надміру, відлунює певним мазохізмом. Все ж таки бодай у новорічну ніч хотілося б забути про всі негаразди, зокрема й політичні (їх не бракує й решту 365 днів), а пародію можна було б показати 1 січня.

Справжні традиційні привітання президентів мають бодай ту перевагу, що до них можна не надто дослухатися. Тож про справжнє цьогорічне привітання президента: лунало воно, мов чергова звітна прес-конференція. Віктор Янукович не зрадив своєї звичної інтонації й так і не знайшов для співгромадян анітрохи тепла, анітрохи камерності в голосі.

А Перший національний не знайшов нічого кращого, як поставити в передноворічний вечір «Вечори з Віталієм Коротичем» - бесіду письменника з президентом. Навіть усвідомлення того очевидного факту, що «Вечори...» дають багатющий матеріал для критики й інакше не можуть, не змусило мене цього разу витрачати на них свій час. Надто вже це було б недоречно.

...Розглядання безкоштовного святкового спецвипуску газети «Сегодня» вселяло чималі надії: розворот «Новогодний ТВ-десерт» обіцяв новорічної ночі воістину казкове розмаїття телепрограм і сюжетів. Деякі сумніви вселяли, щоправда, одні й ті самі імена артистів у різних програмах і на різних каналах. Артистів, як і годиться, переважно російських і, як і годиться, здебільшого тих, чий пік популярності минув років так із п'ятнадцять тому.

Дивна, все ж таки, річ - оте новорічне телебачення. Ледь не кожний канал, що бодай трохи поважає себе, має своє фірмове талант-шоу. Перебіг цих телеконкурсів привертає до себе чималу увагу, викликає запеклі дискусії й зароджує, зрештою, віру: от вони, вітчизняні таланти; багатою на них є наша земля! Тож логіка речей мала б підказувати: навіть не надто напружуючи фантазію (а то й геть релаксувавши її через непотрібність), можна створити фірмовий, ані на що не схожий новорічний телеконцерт, залучивши до нього власних же героїв. Ну то й де вони були? Де Іван Ганзера з Антоніною Матвієнко? Де герої претензійного «Шоу №1»? Де переможці національного відбору на «Євробачення»? Де ті, хто не приївся, чия поява стала би свіжим вітерцем? Де, де?

А ніде. Ті самі як не Басков, то Кіркоров (народні артисти України, тож національний продукт!), як не Кіркоров, то Басков. СТБ, щоправда, випустив в ефір фінал «Х-фактора». Перший національний поставив «Новорічний концерт із "Кроликами"» (як і годиться, з домінуванням «традиційної української естради»; ну хіба ж ці хохли здатні на що-небудь модерне?) аж на четверту дня 31 грудня. Подалі від очей людських.

Цьогоріч було дещо відсунуто мюзикли, а ставку було зроблено на «Блакитні вогники». І знову: вже писано-переписано про те, що повторити чи бодай відтворити «Вогники» радянської доби неможливо. Епоха нині не та, телебачення не те, життя геть інше. Втім...

Як і кожного Нового року, «Воля-кабель» зробила своїм абонентам подарунок: у свята працювали понад сто каналів. Російська «Ностальгія» якраз демонструвала «Блакитний вогник» десь горбачовських часів. І виявилося, що його цілком можна дивитися й сьогодні! І зірки до значної міри ті самі! Чимось майже невловимим відрізняються тодішні «Вогники» від сьогоднішніх. Отак одразу й не скажеш, чим. Мабуть, тим самим, чим солідний респектабельний ресторан відрізняється від кабака. Рівнем.

Тодішні «Вогники» створювали камерну, ледь не інтимну атмосферу - нинішні демонструють уселенський купецький розгуляй. Порівняно з сьогоднішніми ті являли собою просто дива динамічності сюжетів. Трішечки слів - і пісні, пісні. Сьогоднішні «Вогники» вражають безкінечними «бла-бла-бла» - аж до такої міри, що нагадують радше ток-шоу, ніж концертні програми. А оскільки вести довгі розмови в новорічну ніч ніби й нема про що, оте «нема про що» й стає основним змістом. У «тих» «Вогниках» зірки прагнули вразити глядачів чимось незвичним, неочікуваним. У нинішніх вони вочевидь відробляють халтурку й виконують або старе й заяложене - таке, що й забудеш, який рік настає, або ж переспівують відомі західні хіти цілком у традиціях середньої руки радянських ВІА.

Нинішні «Вогники» ніби навмисне створено так, щоб не дуже захоплювати глядачів, не дуже відволікати їх від застілля з власними ток-шоу «нема про що». От тому, може, й не повторили їх на старий Новий рік, що як самостійне видовище вони мало чого варті?

Можна було до посиніння клацати пультом - а картинка на екрані ніби й не змінювалася. От Ніколай Басков із Максимом Галкіним верзуть щось нібито гумористичне. Дотепер обох можна було багато й справедливо критикувати, можна було не бути їхнім прихильником, але досі до іміджу обох не в'язалося слово «похабство». Тепер в'яжеться. От хто вже здивував, то здивував.

От Надежда Бабкіна з Юрієм Стояновим пародіюють Ангелу Меркель, про що вже писав Сергій Цигіпа. Ні, річ не в нав'язуванні в такий спосіб стереотипів про німців (мовляв, вони ходять стройовим кроком і взагалі нагадують гітлерівців). Просто свіжість вийшла далеко не перша: німці разом із іншими європейцями нажартувалися з зовнішнього вигляду канцлерки вже чимало років тому. До нас (як і годиться, через Росію) тільки тепер дійшло, мов до того жирафа - тоді, коли імідж такої собі tomboy давно вже став візитівкою Меркель, знаком її індивідуальності, мов саксофон Білла Клінтона або коса Юлії Тимошенко. Чим віддавала ця пародія, то це сексизмом: вийшло, що жінка-політик неодмінно має бути гламурною, мов... ні, не уточнюватимемо.

У чому, як видалося, було справжнє послання цієї пародії, то це в принизливих, зверхніх, зневажливих репліках «Меркель» то про Грецію й греків, то про Італію й італійців. Підкреслю: не критичних, а саме презирливих. Давно відомо: Владимир Путін не гребує демонструванням відвертої зневаги до сусідніх країн і народів. Бабкіна зі Стояновим прагнули переконати глядачів: у цій путінській манері немає нічого особливого, так у світі заведено, це невід'ємне право сильного; он, Меркель поводиться так само. Тож річ була не в tomboy, річ була у приклеюванні іміджу Путіна до постаті Меркель. Мабуть, Росія вже об'їлася дурнуватих анекдотів про молдаван, українців, американців, естонців і таджиків (тих анекдотів, де зміст анітрохи не є важливим, бо саме лише слово «естонці» або «хохли» вже мусить викликати сміх), тож і вирішила скуштувати (а заодно й нам згодувати) «делікатес» про греків із італійцями.

Перший національний після опівночі бавив публіку «Кроликами»; у такій кількості вони стали чималим випробуванням для глядачів.

Дещо виділився «1+1» із російською, та ще й минулорічною, «Супердискотекою 90-х». Західних гостей було аж цілих двоє - афрошвед Доктор Албан та німці «Скутер». Із, як на мене, не найкращими своїми піснями. Решта були росіяни на кшталт «Руки вверх». Російський «Первый канал. Всемирная сеть» показав «Дискотеку 80-х», яка почалася з програмного номера - пісні USSR. Якоюсь депресивною вийшла цьогорічна «Дискотека». Замість повернення в часи юності глядачів тицьнули носом у те, що ті часи таки минули. Так, ідея «Дискотек» є непоганою, але якби ж то, окрім них, бодай раз на рік глядачам пропонували й справжні записи шоу минулих часів!

Поклацав пультом майже годину, мляво продовжував робити це надалі. Знайшлася нарешті рятівна пристань! Там, де й не гадалося, - на К 1. Фінал української серії «Що? Де? Коли?». Не без жалю, але переглядати його не збирався: хоч що кажіть, а не для новорічної ночі це було. Недаремно фінал російської версії відбувся 22 грудня: росіяни розуміли, що новорічного вечора ця програма дисонувала б із загальним настроєм. А виявилося, нічого цікавішого (й нічого святковішого!) однаково було не знайти. Так, український ведучий, як і завжди, щосили витягував команду аж до того, що одного разу прямо підказав їй відповідь. Так, інтелектуальні ігри й справді не надто пасували новорічній ночі. Але, зрештою, яка різниця? Новорічний антураж було витримано, новорічний декор у студії був наявний. Зміст? Краще вже не дуже святкова інтелектуальна гра, ніж так само несвяткове, та ще й нецікаве, відверте тринькання ефірного часу на інших каналах. Краще, ніж псевдосвято. Тут, принаймні, були щирість і непередбачуваність.

І от тепер запитання. Навіщо ж так марнувати бюджети? Чи не може бодай один канал виявити до новорічно-різдвяних свят справжню фантазію? Чи не може почати готувати новорічні ефіри не в листопаді, а знімати їх не за два дні? Чи не може, зрештою, не змушувати російських зірок переспівувати старезні західні хіти, а закупити запис концерту тієї ж Леді ГаГа? На тому ж таки німецькому телебаченні святкові (по-справжньому святкові, а не кабацькі!) поп-коцерти є давньою-прадавньою традицією!

І друге. Незалежні канали, здавалося б, тільки й роблять, що конкурують між собою. А новорічно-різдвяних свят ця конкуренція ніби зникає: скрізь усе однакове, один канал не відрізнити від іншого. Десять пар однаковісіньких кирзових чобіт, тільки від різних виробників, - отака виходить конкуренція. Протягом двох святкових тижнів усі канали ніби забувають про цільову аудиторію й розраховують свої ефіри на людей одного й того самого віку, одного й того самого освітнього рівня, одних і тих самих смаків.

І останнє запитання: чи погодилися б керівники телеканалів провести новорічно-різдвяні свята за перегляданням власної продукції? Чи не вважали б таку пропозицію за знущання?

Фото - e-motion.tochka.net