Важко знайти тональність, у якій писати про проект «Голос країни» на «1+1». Украй неоднозначні залишилися враження. І час, що спливає, не допомагає привести їх до спільного знаменника.

Навряд чи хтось стане сумніватися: «Голос країни» став непересічною подією в українському телепросторі. Ба більше: в усій дотеперішній історії українського телебачення ніколи не було нічого подібного. Талант-шоу, всі без винятку учасники якого й справді були талановитими – винятково талановитими! Де не було фріків, де не відшукували найкращого з посередностей, де учасники проекту не докладали всіх зусиль, аби довести: «Ми такі, як усі, на нашому місці міг би опинитися ледь не кожен, от просто нам так пощастило». Цей проект був справді елітарним – у тому розумінні, що співаки – його учасники могли б скласти еліту української поп-музики, й у справедливості визначення «еліта» щодо них не виникло б жодного сумніву.

Але саме ця елітарність зіграла з конкурсантами злий жарт. Просто засвітитися на екрані й потім радіти з цього приводу ціле життя – то занадто мало для учасників «Голосу країни». Несправедливо мало, незаслужено мало. Образливо мало. «Програв двобій – вилетів – до побачення» – це не викликає (майже не викликає) заперечень стосовно будь-якого талант-шоу. Але в «Голосі країни» воно виглядало блюзнірством. Якби ж то в Україні спрацьовували інші механізми, завдяки яким талановиті вокалісти, з’явившись у «Голосі країни», забезпечували собі реальний шанс реалізувати себе на сцені! Проект, що працював з унікальним людським матеріалом, – чи мав він бути вибудуваний за стандартною схемою пересічних талант-шоу? Чи міг? «Переможцеві – все, всім решті – забуття», – чи пасує така схема для елітарного проекту? Чи можна було зі штучним товаром працювати за правилами конвеєру?

Нагадаю: у першій половині 1970-х років Алла Пугачова брала участь у всесоюзному конкурсі артистів естради. Вона його не виграла; переможцем став артист на прізвище Чемоданов. І хто тепер бодай щось знає про переможця? А Алла Пугачова – от вона, хоч би як ставитися до її творчості останніх двох десятиліть. Чи можливим було б таке, якби й тоді існувало правило «Переможець отримує все»? 

В одному з конкурсів «Євробачення» 1980-х років найпопулярнішою з-поміж усіх конкурсних пісень у підсумку стала пісня, що на самому конкурсі посіла... передостаннє місце.

Перемога Івана Ганзери видається заслуженою, безумовно й поза всяким сумнівом – утім, так само поза всяким сумнівом вона була найбільш прогнозованою. Діана Арбеніна висловила своє особливе ставлення до нього ще під час відбіркового туру й демонструвала таке ставлення й надалі. 

Повторюся: вокальний і артистичний талант Ганзери є вищими за будь-які компліменти. Але було декілька обставин, які від початку робили Ганзеру «найпершим серед рівних». Це не лише вади зору, що викликали в глядачів (та й у тренерів)... ні, навіть не співчуття, а щире бажання підтримати, допомогти.

Будь-яке талант-шоу – це соціальний ліфт або, принаймні, ілюзія соціального ліфту, який піднімає переможців із натовпу на саму гору, який створює ще один приклад людини, що зробила сама себе й досягла успіху завдяки власним талантам. Це казка про Попелюшку, яка перетворюється на королеву, і це перетворення відбувається в реальному житті й просто на очах. Це акт торжества справедливості, коли талановита, але нікому не відома людина стає – й заслужено стає! – талановитою й загальновідомою, отримує нарешті заслужене визнання. Звісно ж, глядачі прагнуть (їм цікавіше), щоб цей соціальний ліфт спрацював якнайефектніше (й якнайефективніше). 

У цьому розумінні шанси Ганзери на перемогу були набагато більшими, ніж шанси багатьох його товаришів-суперників. Він – директор сільського клубу й не має (дотепер не мав) ніякого стосунку до шоу-бізнесу. Звісно ж, він незрівнянно більше годився на роль «Попелюшки», ніж, наприклад, дочка народної артистки Антоніна Матвієнко. Шанс, який міг отримати Іван Ганзера, був і справді унікальним, одним-єдиним – на відміну від тієї ж Матвієнко, яка має й інші шанси. Аж ніяк не в образливому розумінні, аж ніяк не зверхньо, але можна стверджувати: Іван Ганзера чи не єдиний представляв у проекті «простий народ», тоді як переважна більшість його суперників так чи інакше були пов’язані з артистичним світом. 

Був іще один фактор, який сприяв перемозі Ганзери, але про нього трохи нижче.

З іншого боку, якби переміг не Ганзера, а будь-хто інший (насмілюся сказати саме так: будь-хто), цю перемогу теж було б сприйнято як заслужену. Надто рівними були учасники, надто короткою щоразу була відстань, що відділяла переможця від переможеного.

Отже, «Голос країни» дуже вигідно (не сказати як вигідно!) вирізнявся на тлі звичного «ламця-дриця» й, даруйте за високий штиль, спокушав пишатися Україною – й співочими талантами, які в ній живуть, і тим, що на них, на ці таланти, в нас теж уміють звертати увагу. Чи, принаймні, хочуть показати, що звертають увагу – а це вже теж чимало, бо засвідчує хоча б наявність намірів.

От у різниці між намірами та дійсністю й полягали всі мінуси «Голосу країни». 

Повторю: не можна було застосовувати до «Голосу країни» ті самі підходи, що й до пересічних талант-шоу. Не можна було забувати про елітарний характер того, що відбувається. Зрозуміло: формат було винайдено не в Україні, і якщо телеканал уже купив ліцензію, він мусив дотримуватися всіх тонкощів усталеної процедури. Але мова не про те. От уявіть собі: ви увімкнули «Що? Де? Коли?», аж раптом виявилося, що веде його Леонід Якубович у властивій йому манері. Із привітаннями дядечкам і тіточкам, «приземленими» жартами, банками консервованих помідорів у подарунок і врученням переможцеві пральної машини. Чи не виникло б у вас відчуття дисонансу? 

Отакий саме дисонанс повсякчас виникав і під час перегляду випусків «Голосу країни» – ніби «публіка навколо сцени» не усвідомлювала, що йдеться аж ніяк не про чергову «Фабрику зірок». 

По-перше, було надто багато «ля-ля». Подеколи складалося враження, що Андрій Доманський був щиро впевнений, ніби «голос країни» – то саме він і є. Катя Осадча, як не дивно, була значно скромніша та природніша в шоу такого формату. І все ж таки часу для самовираження ведучих було, на думку автора, у шоу відведено аж надто багато. Після кожного виступу виступали з монологами тренери. Ведучі розпитували артистів та їхніх родичів, що приїхали їх підтримати, про все на світі – ніби відбувалася така собі світська тусовка з «легенькими» дозвільними розмовами: «А як ви почуваєтеся? Як ви вважаєте, чи переможете? А як ви готувалися? А що роблять ваші друзі? А яка там у вас погода?»...

Оці розпитування були зайвими, бо занадто довгими й нецікавими. Але, складений разом, «розмовний жанр» забирав чи не більше часу, ніж власне конкурсні виступи. Інтрига конкурсу, його нерв губилися, зникали. Подеколи було не зрозуміти, хто тут головні дійові особи – чи ведучі, а чи тренери? Самі конкурсанти незрідка залишалися десь далеко в кутку. 

По-друге, всі талант-шоу, за ідеєю, є передусім конкурсами. Де має велике значення не лише момент, а й результат – хто переможе? Чи справедливо переможе? Не кажучи вже про те, що буде після перемоги – чи дадуть переможцям реалізуватися, а чи вважатимуть їхню функцію виконаною й завершеною. У «Голосі країни» як ніколи було багато моментів, сумнівних із саме конкурсного погляду. 

...Діана Арбеніна плаче. Разом із нею, поза всяким сумнівом, плаче половина глядацької аудиторії. Обидва конкуренти – потенційні переможці, дуже гідні артисти. Але залишитися має тільки один. Арбеніна благає керівника проекту Костянтина Меладзе зробити виняток і дозволити залишитися обом. Меладзе невблаганний. (На «Фабриці зірок – 3», до речі, він таким невблаганним не був і декілька разів залишав у конкурсі тих, хто мав вилетіти; одним із таких був майбутній переможець Стас Шурінс.) 

А про що, дозвольте спитати, думала Арбеніна, ставлячи найсильніших конкурсантів у пару на самому початку основного етапу конкурсу? «От як буде жарко? От як глядачі полоскочуть собі нерви? От яка вийде сльозовитискалка – краща за всяку “Рабиню Ізауру”?». От тільки до чого тут конкурс? Так можна київське «Динамо» звести з «Шахтарем» в 1/32 фіналу Кубку України з футболу. Та ще й перемогу присуджувати не за кількістю забитих голів, а за думкою журі про гру кожної з команд. Глядацьких пристрастей буде – всім мелодрамам на заздрість. От тільки чи залишиться після того бодай що-небудь від футболу?

Виникає підозра: дуже вже закортіло Арбеніній показати хоч одну пісню у якнайкращому виконанні – тобто у виконанні найсильніших членів її команди. Заради чого переступили через те, що це виконання буде одноразовим. Подальша доля конкурсантів її того моменту цікавила, мабуть, менше: «От я так її, цю пісню, бачу» – а там хай воно як буде.

До середини липня глядацького голосування взагалі не було, а вироки тренерів незрідка виглядали надто вже суб’єктивними. Та й самі тренери не приховували: головним критерієм подеколи є суто суб’єктивні симпатії. Глядачам ніби підказували: «Не ставтеся до того, що відбувається, занадто серйозно; це ж не конкурс, а всього лише гра в конкурс!». 

І Руслана, й одягнена у вишиванку Діана Арбеніна щонайменше по одному разу зізнавалися, що віддали перевагу не якості виступу, а його «українськості» – як вони це розуміли.

Ставлення до талант-шоу як радше до мелодрамних серіалів, ніж до конкурсів, коли головне завдання – тримати глядачів у напрузі тут і зараз, а що з цього вийде в остаточному підсумку – не так уже й важливо, – от саме в цьому проекті воно викликало найбільший протест.

І неможливо відкараскатися від запитання: а може, все виглядає так через те, що самі телевізійники сприймають талант-шоу як не більш ніж гру в конкурси? Скільки вже талант-шоу минуло – а де кінцевий вихід, де «готова продукція»? Де нові зірки, які перебували б у першому ешелоні, у зеніті слави, чиї імена не сходили б з обкладинок глянцевих журналів? Може, телевізійники чудово знають: талант-шоу – самі по собі, шоу-бізнес – самий по собі, «и не сойтись им никогда»? Тож і не лишається нічого іншого, як перетворювати талант-шоу на мелодрами, які подивився й забув? 

По-третє... Конкурсанти співали соло. Конкурсанти співали дуетом одне з одним, коли один із учасників дуету мав за підсумком виступу вилетіти. Конкурсанти співали дуетом із тренерами. Конкурсанти співали дуетом із почесними гостями... А хто були ті гості? 

Лоліта, Леонід Агутін, Світлана Лобода, Владимир Пресняков... За всієї поваги до них як до артистів, назвати їх взірцями вокалу... ну, от язик не повертається. Тамара Гвердцителі? Ну, по-перше, вона – не взірець виконавця модерної поп-музики (а учасники «Голосу країни» – всі молоді!), а по-друге, пригадується її дует із Дмитрієм Дюжевим на російському шоу «Две звезды». Співали вони пісню Едит Піаф «Non, Je Ne Regrette Rien». Гвердцителі співала, як і завжди, потужно й драматично. Тільки от у Піаф, на додаток до потужного вокалу й захмарного драматизму, спів виходив ще й легким, ніби сам лився з душі; Гвердцителі ж співала так, ніби, доспівавши, впаде вже без сил. 

Але ж гості такого шоу, як «Голос країни», мали б бути взірцями, мали б уособлювати успіх саме завдяки голосу! Мовляв, от до чого прагнуть усі конкурсанти! Почесні гості, слабші за конкурсантів, – чи це не нонсенс? До речі, й серед тренерів були артисти, відомі завдяки багатьом чеснотам, тільки не винятковим голосам і вокальним даним.

Що ж співали учасники проекту? Здебільшого давно відомі російські естрадні пісні. Ті, які не вимагають унікальних вокальних даних, бо не розраховані на них. Часто-густо здавалося, що конкурсанти співали явно «не свої» пісні – ніби з них намагалися зробити якихось універсальних співаків. Тих, які можуть на більш-менш пристойному рівні проспівати геть усе – й нічого так, як більше ніхто. Ніби з них готували не артистів, а бек-вокалістів. Якщо на відбірковому етапі переважна більшість учасників виглядали свіжими й оригінальними, зі своїм і лише своїм вокальним почерком, то ближче до завершення вони видавалися дедалі стандартнішими, причому відповідно до усталених стандартів пострадянського шоу-бізнесу.

Руслана, Гайтана, «Океан Ельзи», Олександр Пономарьов... За часів своєї найбільшої слави вони тим і завойовували популярність, що були нестандартними, нетиповими для пострадянського шоу-бізнесу. Подивіться в інтернеті їхні найкращі хіти й почитайте коментарі росіян: «В России такое невозможно, на российской эстраде – стандарт, голоса – только на Украине...». То навіщо ж було й голоси підганяти під цей стандарт?

Отут якраз час згадати про ще один фактор, який сприяв перемозі Івана Ганзери. (Знову ж таки, абсолютно не маю наміру принизити його перемогу.) Коли Діана Арбеніна відбирала його в свою команду, вона сказала щось на кшталт: як душевно він співає! Вокальні дані та співацька манера Ганзери чи не найбільше серед усіх конкурсантів пасували до пострадянсько-російської естрадної традиції «душевного співу». Грубо кажучи, він співав слова, а не музику. Коли він заспівав Felicita італійською мовою – радше за все, невідомою йому, його було не впізнати. Це було справді чудово, це був чи не найкращий виступ Ганзери – тільки то був зовсім не той Іван Ганзера, до якого глядачі звикли за час «Голосу країни».

І ще одне суб’єктивне враження. Керівником проекту був Костянтин Меладзе. Так от: як на мою думку, голос і манера співу Івана Ганзери якнайбільше пасують саме до пісень Меладзе, бо чимось нагадують Валерія Меладзе.

Отже... На думку вашого автора, отримавши унікальний матеріал, автори проекту «Голос країни» не змогли ним як слід розпорядитися. Так, «Голос країни» був цікавішим за інші аналогічні проекти – але насамперед завдяки учасникам. Хотілося б, щоб у другому сезоні автори та організатори проекту теж доклали б таки зусиль до того, щоби зробити й саме шоу справді гідним його учасників.

Коли «Голос країни» наближався до завершення, у ЗМІ часто згадували фестиваль «Червона рута». Аж раптом спало на думку: ще десять років тому українські артисти здобували популярність саме тут, в Україні. Шлях до слави пролягав через ту саму «Червону руту», через «Таврійські ігри». Тепер шлях до популярності пролягає через Москву. Хай навіть це буде «Слов’янський базар» у Вітебську чи «Нова хвиля» в Юрмалі – однаково йдеться про російський шоу-бізнес. Може, пострадянські стандарти «Голосу країни – 1» мали до цього факту найбезпосередніший стосунок? І чи вдасться «Голосу країни – 2» відійти від цих стандартів?