З точки зору вашого автора, найпомітнішою телевізійною подією до двадцятиріччя незалежності став цикл Віталія Портникова «Журналіст і незалежність» на каналі ТВі.

Це взагалі був унікальний проект на українському телебаченні - нічого подібного раніше не траплялося. Що це було? Така собі телевізійна книга? Збірка телевізійних мемуарів, взірцево відібраних за тематикою й вибудованих у струнку логічну систему? Мабуть, усього потроху. Це, поза сумнівом, були й мемуаристика, й історичний нарис, і публіцистика найвищої проби, й політична аналітика, й подеколи хроніка.

У стародавні часи саме це звалося словом «літопис». Мабуть, підібрати точніше коротке визначення з-поміж сьогоднішніх категорій не вийде.

Річ у тім, що всі «мікрожанри» неможливо відділити один від одного. Вони дуже тісно й дуже органічно переплетені, й прибери один - усе розсиплеться, стане не таким переконливим. Спогади непомітно переходять у хроніку, хроніка без жодних підтягувань переростає в оцінки...

Десятихвилинний хронометраж кожної серії. Немає часу розтікатися думкою, жувати манну кашу. Немає часу відхилятися на цікаві, навіть важливі, але сторонні для даної теми речі. Немає часу займатися менторством і резонерством. Усе винятково конкретно, винятково за темою. Кристалізовані враження, кристалізовані спогади, кристалізовані оцінки - й відчуття часу, ледь не фізичне відчуття. Портников зробив майже неможливе - він змусив пригадати емоції того часу й відчути їх знову, такі самі. Він актуалізував власні спогади, власні надії й безнадії двадцятирічної давнини.

Він, зрештою, змусив помолодшати на двадцять років - адже всі згадані емоції були емоціями двадцяти-з-гаком-річної людини. Тепер я не зміг би реагувати на події так, як тоді. Не став би, додивившись трансляцію історичного засідання Верховної Ради й пішовши, нарешті, у справах, ледь не з кожним зустрічним на вулиці ділитися радісною новиною: «Україна вийшла з СРСР!». Не томився б у мученицькому очікуванні: ну коли ж, коли нарешті все радянське зникне з повсякденного життя - адже з часу проголошення незалежності минуло вже цілих два дні... тиждень... два тижні. Не пишався б із того, що пощастило жити там і тоді, де й коли твориться Історія Світу.

Віталій Портников надав і змогу, й привід згадати всю ту повноту відчуттів і переживань, які з віком мали б піти в минуле.

Леонід Кравчук, Михаїл Горбачов, Андрій Сахаров, Ярослав Стецько, В'ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Борис Єльцин, Олесь Гончар... Багато інших, хто так чи інакше стояв біля витоків Незалежності. У чомусь із Портниковим можна не погоджуватися. Скажімо, він так і не переконав мене, що перший секретар ЦК КПУ Івашко був «позитивним героєм» - хай навіть він відстоював і захищав чесне голосування у Верховній Раді. Здавалося б, звична для сьогоднішнього телебачення персоніфікація політики, розглядання її через призму особистостей? У тому й річ, що ні: Портников не обмежився цим, і суто персональні факти й оцінки набувають у нього загальнонаціональної актуальності. Значення героїв нарисів не лише для історії, а й для всіх нас - от до чого підводила кожна серія «Журналіста і незалежності».

А ще Портников змусив глядачів порівнювати політиків тодішніх і нинішніх. Аж ніяк не на користь нинішніх. Ні, річ не в масштабах - масштаби сьогоднішніх політиків буде видно навіть не завтра. Річ у тім, якими ж забронзовілими виглядають нинішні політики порівняно з тими ж таки Чорноволом, Сахаровим, тодішнім Кравчуком - просто тобі прижиттєві пам'ятники самим собі.

Чимало хто стверджує: «У Портникова завжди на першому місці - його власне Я». Адже журналістів і досі навчають: у матеріалах його самого бути не мусить, він сам - лише технічний прилад, що фіксує об'єктивну реальність. Навіть радять у разі чого видавати власні враження й спостереження як нібито чужі: «Колгоспниця Христина Опанасівна розповідає, що...». Портников сміливо ламає цей стереотип. Так, в деякі моменти видається, що Портникова й справді забагато - але здебільшого рівно стільки, скільки треба. Не було б його особистого Я - не було б його спогадів, його вражень, пережитого власне ним. Не було б його оцінок - нестандартних саме через те, що особистих, базованих на особистих враженнях. Власне, якби не оце Я Портникова, непересічний матеріал його вражень просто загубився б, став би нікому не потрібним. Отим, власне, журналіст і відрізняється від диктофону, що має своє Я.

Окрім іншого, «Журналіст і незалежність» - це був чи не єдиний на українському телебаченні проект, який готував аудиторію до двадцятиріччя незалежності. Який своїм двотижневим існуванням ніби казав глядачам: двадцятиріччя незалежності - це аж ніяк не подія на один день, із серії «згадали й забули». Це подія далеко не лише протокольного характеру, а привід згадати історію, привід дати оцінки...

Зважаючи на це, цикл «Журналіст і незалежність» став не лише найпомітнішим телевізійним явищем у переддень двадцятиріччя незалежності, а й явищем, що найбільше відповідало характерові події - тому самому двадцятиріччю. «Журналіст і незалежність» ідеально вписувався в контекст того, що відзначала Україна, ідеально відповідав цьому контексту. Він - чи не єдиний - мав саме те, що було потрібно й чого так бракувало іншим каналам, - певну відстороненість від буденної метушні, спробу поглянути згори, в історичному ракурсі, спроба повернути нас думками в ті часи, коли незалежність була лише шансом.

Що ж до інших проектів на інших каналах... Заслуговує на найвищі оцінки телемарафон на 5-му каналі. Хоча, з іншого боку... Я сам незрідка готую матеріали по дві доби без сну, створюю, так би мовити, інформаційний продукт. Але, як виявилося, особисто я не готовий споживати інформаційний продукт декілька діб поспіль без відпочинку. Звісно ж, телемарафон і не був розрахований на те, що хтось його переглядатиме від початку й до кінця, не відходячи від телевізора.

От у цьому й полягає незручність телемарафону як формату: його неможливо переглядати інакше, ніж у режимі вільних увімкнень «на півгодинки». А це гарантує, що повсякчас потраплятимеш на середину розмови й шкодуватимеш, що пропустив її початок. А ще формат марафону гарантує, що повсякчас потраплятимеш на теми й гостей, особисто для тебе не надто цікавих, а натомість щось винятково цікаве неодмінно пропустиш. Власне, телемарафон для глядачів - цілковито та сама ситуація, якби анонси телепрограм повідомляли: «Щось вам таки показуватимуть» - ото й усе.

А ще... Із чим стійко асоціювався трудовий подвиг ведучих нинішнього марафону, то це з носінням вериг. На 5-му каналі вже точно знайшлося б щонайменше четверо фахових ведучих, які б - двома парами - могли підмінювати одне одного. Марафон від того аж ніяк не припинив би бути марафоном. І навряд чи програв би в якості. Беззмінне кількадобове ведення телемарафону одними й тими самими людьми було з їхнього боку нічим іншим, як демонстративним принесенням себе в жертву Незалежності. Чи заслуговує Незалежність на те, щоб її перетворювали на кровожерного ідола, який вимагає жертв? Залишається тільки сподіватися, що наступного разу блискучу ідею беззмінних «чувань» не буде поширено на гостей, яких як запросять до студії, так і триматимуть там три доби, аж поки вони просто перед камерою не почнуть падати «фейсом об тейбл».

Запитання, втім, залишається без відповіді: навіщо був цей - геть ірраціональний - трудовий героїзм? Навіщо він знадобився, що й кому мав показати чи довести? Чи не був це абсолютно радянський, а точніше, абсолютно совковий героїзм на рівному місці? Адже то саме радянська пропаганда уславлювала трудовий героїзм заради самого героїзму, коли ані користі від нього, ані реальної потреби в ньому!

Чи не суто радянською за духом була сама ідея телемарафону до дати? Така собі «ударна вахта»? Взагалі-то, телемарафон - це формат для висвітлення надзвичайних ситуацій. Або, наприклад, виборів, коли надходить і надходить нова інформація, коли картина повсякчас змінюється.

Утім, варто знову наголосити: попри те, що ідея марафону та «супутні обставини» видаються неоднозначними, виконання було відмінним.

А тепер - про загальне, як заведено казати, інформаційне забезпечення двадцятиріччя незалежності. Передусім, впадав в око черговий прокол піар-служб президента. Київські вулиці було прикрашено білбордами з портретами президента й текстами на кшталт: «Україна - це родюча земля. Я пишаюся нею».

Оця коротенька фраза (й подібні з інших білбордів) викликає одразу цілу низку запитань. По-перше, чи нам і справді пропонують повірити, що родюча земля - це особиста заслуга президента, вона існує тільки завдяки його невпинним турботам? Чи без слів президента ніхто й гадки не мав про родючі українські землі? Чи пишатися самими по собі родючими землями - це в нашому разі не те саме, що пишатися великим, але вкрай занедбаним, неприбраним будинком? По-друге, до чого тут незалежність? Володимир Щербицький теж пишався родючими землями. І поміщики сто років тому пишалися. Чи не схожа ця фраза на слова феодала, що пишається своїми угіддями? По-третє ж, Віктор Янукович - президент українців, громадян України, а не президент родючої землі. На білборді про землю громадян ніби взагалі немає - адже родюча земля може бути й безлюдною, яким і був український Південь ще чотириста років тому. То чи справді президент вважає (точніше, його служби вважають) людей чимось незначущим, не гідним уваги, в усякому разі таким, що має незрівнянно нижчу цінність, аніж земля?

Ці білборди, власне, відрізняла одна прикметна риса: надто абстрактними вони є, їх можна було застосувати до будь-якого державного свята чи визначної дати. Вони не акцентують уваги на незалежності та її значенні. Ніби президент волів би про незалежність не згадувати (або не нагадувати нам).

Чи не через це й на більшості телеканалів двадцятиріччя незалежності пройшло якось негучно, тихо, протокольно, ніби задля галочки? У будь-якому разі, неспівмірно з круглою датою?