«В Україні немає цензури», - заявив рік тому президент Віктор Янукович. За його словами, є «окремі редактори», які проводять недемократичну редакційну політику. Але державі втручатися в редакційну політику не личить. Різні варіації цієї ж думки він повторював з тих пір неодноразово.

Це ми вже проходили, й неодноразово. «Если кто-то кое-где у нас порой». «Отдельные недостатки» й анітрохи не більше. Добрий цар і погані придворні, добрий Сталін і погане політбюро, «душка» Брежнєв і шахраї та крадії довкола нього. От тільки цікаво: чому з такою ледь не кармічною невідворотністю «добрі» та «справедливі» правителі з претензіями на «твердість руки» щоразу виявляються у негідному оточенні? Вороги з-поза кордону те оточення їм засилають? Чи, може, «деструктивна опозиція» нав'язує?

Був, утім, у словах президента бодай один позитивний момент. Річ у тім, що «Детектор медіа» якраз рік тому вела дискусію: що ж таке цензура? Зокрема, якщо на кабінеті людини, яка здійснює цензорські функції, висить табличка «Головний редактор» чи «Шеф-редактор» - цензура це чи ні? Автори «Детектор медіа» зійшлися в думці: так, цензура, і байдуже, як зветься посада людини, що її здійснює. Отже, як не сам президент, то, принаймні, хтось із його найближчого оточення читає пресу й переймається її думкою про владу та особисто президента. А отже, не все ще втрачено.

Приблизно тоді ж, коли президент вів мову про відсутність цензури, 11 серпня минулого року, зник головний редактор харківської газети «Новий стиль» Василь Климентьєв. Міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов тоді зізнався: «У нас є підозри, що можуть бути причетні представники правоохоронних органів». Також він підтвердив, що зацікавленими в усуненні журналіста були «низка осіб Харківської області».

Минув рік, а до суду справа так і не дійшла, та й ясності в ній не додалося.

Розслідує зникнення журналіста головне слідче управління МВС. Утім, українці мають чимало прикладів: навіть найвищий рівень розслідування аж ніяк не гарантує доведення справи до судового завершення. А владі залишилася «дрібничка»: аби довести суспільству своє справжнє дбання про свободу слова, їй треба розслідувати справу Климентьєва, причому розслідувати так, щоб у суспільства не виникло сумнівів у чесності та справедливості того розслідування.

Узагалі ж, дуже цікаво виходить. Припустімо, що хай навіть в утисках свободи слова винна не держава, а ті самі редактори та власники ЗМІ. Менше з тим, проблема набула загрозливих масштабів, вона бентежить журналістське середовище й далеко не лише його. Невже це не є достатньою підставою для того, щоб президент зацікавився цією проблемою й прагнув розв'язати її? У країні негаразди - то невже для президента це не є приводом шукати вихід? Зрештою, злочинцями також здебільшого є не представники держави, а цілком собі приватні особи. То, може, й тут держава мала б не втручатися у приватні справи - а злочинність хай собі зростає?

Коли цензуру здійснюють власники та редактори конкретних телеканалів та видань, невже й справді державна влада тут ані до чого? Тоді дозвольте запитання: а на чию користь вони здійснюють цю цензуру? Може, на користь опозиції? І чому вони так відверто не робили цього ще два роки тому? Чому, нарешті, багато з тих видань, які заведено звати опозиційними, не співають опозиції осанну, а критикують її, іноді нещадно? Чому цензура, яку творять «окремі редактори», виглядає такою синхронною: всі вони, немов змовившись, підносять одні й ті самі події, однаково їх коментують, однаково розставляють у них акценти - й одні й ті самі події замовчують? Висвітлення арешту Юлії Тимошенко показало це винятково наочно: більшість каналів подавали цю подію практично однаково - й по гарячих слідах, і потім.

Відповідь на всі ці запитання може бути єдиною: державна цензура, державна політика утисків преси не зводяться до темників або інших прямих указівок влади. Переконання в тому, що держава, яка утискає пресу, мусить неодмінно робити це грубо та прямо, є примітивним. От у такому примітивному мисленні й підозрює президент журналістів, ведучи мову про «окремих редакторів».

А хто вони, зрештою, ті власники? Відповідь лежить на поверхні: за дуже й дуже незначними винятками, всі вони - олігархи, тобто люди, що здійснюють бізнес на владі, які збагачуються на використанні близькості до влади, а то й власних владних повноважень. Медіабізнесу як самостійної сфери ділової активності в Україні майже не існує - принаймні, це стосується суспільно-політичних медіа. Отже, хай навіть цензурою «бавляться» власники ЗМІ та їхні головні редактори, за ними однаково проглядає державна влада. Задля інтересів влади, а не на шкоду їм і в жодному разі не всупереч їм - от навіщо вони утискають свободу слова.

Пригадаймо: за часів Кучми сумнозвісні темники з'явилися аж під кінець його другої каденції. Тоді, коли громадський протест проти влади зростав день за днем, і «тримати у слухняності» ЗМІ в інший спосіб, окрім як прямими вказівками, було вже неможливо. Красномовна, до речі, деталь: якби власники ЗМІ та їхні статки не залежали від влади та від «дружби» з нею, начхати було б їм на ті темники. Жоден суд, навіть кучмівський, не наважився б інкримінувати власникові чи редакторові ЗМІ нехтування темниками й чи то відібрати видання у власника, чи то звільнити редактора.

А що ж було за часів Кучми до появи темників? Невже була повна свобода? Зовсім ні: загальна система керування державою, загальна ситуація в державі унеможливлювали свободу слова. От саме така система діє й тепер: власники ЗМІ, що як вогню бояться зіпсувати стосунки з владою (бо плакав тоді їхній бізнес), самі старанно виконують функції наглядачів та цензорів. Ті, хто, здавалося б, найпершими мусили б відстоювати свободу та об'єктивність своїх ЗМІ, діють за принципом «як би чогось не вийшло». Про незалежність ЗМІ за таких умов навіть мріяти не доводиться.

Тож повернімося до минулорічних слів міністра внутрішніх справ стосовно зникнення журналіста. Хто призначав ту «низку осіб Харківської області»? Хто хизується створенням «владної вертикалі»? А кого, чиї інтереси захищає міліція? Невже опозицію? Хай навіть «низка осіб» та міліціонери діяли на власний розсуд - це означає, що вони мали вдосталь підстав вважати, що в такий спосіб захищають інтереси влади, і влада не стане заперечувати проти такого способу захистити її інтереси. Вони мали підстави бути впевненими: після зміни влади на них закони не поширюються.

Тут на чергове «добре» слово заслуговує попередня, «демократична» влада (конкретизувати імена не станемо, всі зробили свій «неоціненний» внесок). Так, п'ять помаранчевих років буцімто була свобода ЗМІ. Але ґрунтувалася вона на надто ненадійному фундаменті: влада просто послабила тиск на олігархів і пустила державні справи на самоплив, з'ясовуючи власні стосунки. Олігархи перетворилися на повновладних удільних князьків і ніякої державної влади впритул не бачили. А отже, й не переймалися тим, що й як казали про центральну владу їхні ЗМІ.

Варто було з'явитися «владній вертикалі», як уся ця «свобода» розвіялася, немов дим. І ще одне: протягом усіх п'яти років «свободи» ЗМІ тільки й робили, що творили нескінченну повість «Як посварилися Віктор Андрійович із Юлією Володимирівною», часто-густо не так висвітлюючи, як провокуючи конфлікти між ними. Аналізування подій, а тим паче загальних тенденцій - а отже, підняття рівня суспільної свідомості - як було не в пошані за часів Кучми, так і залишилося після Помаранчевої революції. Таку «свободу» дуже легко було згорнути.

А тим часом не лише свобода, а й глибина ЗМІ перших років незалежності так і залишаються недосяжним взірцем. І винна тут не лише влада, а й самі ЗМІ. Свіжий приклад - скандали довкола Леоніда Черновецького. Перший: інформація про його нібито ізраїльське громадянство. І другий: його дружина подала на розлучення. Переважна більшість ЗМІ подавали й подають обидві події однаково, ледь не як дві ланки одного ланцюга. Навіть голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов обурювався: журналісти закидали його запитаннями про шлюбні справи Черновецького. Це вже навіть не смішно: солідні представники солідних видань ганяються за відверто жовтою інформацією, яка не становить жодної суспільної цінності. І справді: хай би хоч яким був Черновецький, а його розлучення - це його й лише його приватна справа. Можна подумати, цілком гідні люди (й політики зокрема) ніколи не розлучаються.

Чимало ЗМІ не змогли розрізнити два скандали на предмет «це для нас, а це - не для нас». Не змогли визначити суспільної значущості кожного з них. Помітна жовтуватість стала загальним стандартом. Оця жовтуватість є зворотним боком несвободи, а ще зворотним боком відсутності в більшості ЗМІ глибокого підходу до інформації. Коли за єдиний стандарт журналістської діяльності вважається «що сорока на хвості принесла», і при тому про суспільно важливі речі казати то не можна, то небажано - тільки й залишається, що стежити за шлюбами та розлученнями й подавати їх як важливу ПОЛІТИЧНУ інформацію.

Тим часом така от жовтуватість є насправді одним із методів проведення спецоперацій - бо вона розфокусовує увагу аудиторії, не дозволяє їй зосередитися на інформації певного рівня й певного значення, сприяє тому, що будь-яку, хай навіть найважливішу інформацію суспільство починає сприймати як дозвільні плітки, «одна бабка сказала».

Недаремно ж за часів Кучми влада відверто заохочувала пожовтіння ЗМІ: мовляв, українці є занадто політизованими, тоді як європейці згадують про політику лише перед виборами (що, взагалі-то, далеко не так) - от позбудемося заполітизованості й миттєво станемо європейцями. Саме за тих часів газетні розкладки являли собою суцільні ряди світської хроніки. Саме за тих часів газету «Факты и комментарии» було відзначено як найкращу ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНУ газету. (Аби нікого не образити: газета й справді була далеко не поганою, але аж ніяк не громадсько-політичною.) Чи очистилися наші ЗМІ від пожовтіння протягом вільних помаранчевих років? І чи не демонструють сьогодні новий його виток?

Ілюстрація - hreuc.com