24 серпня на каналі «Україна» відбулася давно очікувана прем'єра нового фільму відомого вітчизняного документаліста, лауреата Шевченківської премії, багатьох престижних міжнародних кінофестивалів Сергія Буковського та його співрежисера Світлани Залоги. Незважаючи на мінімалістське - прямо скажемо - промотування проекту, ця телеподія викликала великий інтерес зацікавлених глядачів і стала однією з найяскравіших у день 20-ї річниці незалежності України.

«Детектор медіа» публікує два відгуки на стрічку від наших постійних авторів Сергія Тримбача та Андрія Кокотюхи.

Що ми пам'ятаємо про минуле - навіть про часи, коли нам доводилося жити й діяти? Одна з найочевидніших відповідей: незрідка ми пригадуємо те, що було трансльовано екраном. КІНОекраном, перепрошую, про що вже не всі й здогадуються. Причина того дуже проста: більшість із нас не вірять ТЕЛЕекранній правді. Маніпулятивні функції (передусім на телебаченні) стали панівними. Скажімо, те, що колись називалося кінодокументалістикою, зараз - вже у своїй телеверсії - набуло гірчично-жовтого кольору, з домішками голубого (як без нього тепер?). Домінує принцип «абияк, тільки щоб мізки глядацькі не вмикалися». Демобілізація інтелекту в тих, хто ще зберіг його рештки, дебілізація мас - ось гасло дня.

Сергій Буковський, разом зі своїм співрежисером Світланою Залогою, у фільмі «Україна. Точка відліку» (Film.UA, прем'єра відбулася на каналі «Україна» 24 серпня) запропонував дуже простий і, як виявилось, ефективний хід. Героїв стрічки, кожного поодинці, посадили в кінозалі й показували зафіксовані кіноплівкою (так, ще тією, живою, вібруючою) події, які відбувалися впродовж 1985-1991 років. Події, які й призвели до проголошення Акту про Незалежність України.

Один із найвиразніших епізодів: Леонід Кравчук дивиться офіційну хроніку з життя партійного керівництва України кінця 80-х. І не може приховати емоцій, сказати б, інтимного плану. Це все свої, близькі люди: Щербицький, Ляшко, Гуренко... Цілуються в губи, нагороджують одне одного. А чого вони цілуються? - запитує з-за кадру режисер. Ну, мода така була, від Леоніда Ілліча. Він цілувався, і вже незручно було й іншим апаратчикам просто ручкатися. Дивитися смішно, але ж так справді було. Не знак доби - значок, але ж який промовистий.

Отакі деталі й такі емоції роблять цей фільм для мене не тільки інтелектуальною, а й чуттєво проникливою історією країни. Бо кіно не буває без чуттєвого компоненту - який народжується в контакті глядача й екрана. Я відчуваю атмосферу часу, вібрування нервів, емоційні синусоїди, - і починаю вірити! Цього ефекту прагне картина Буковського і Залоги, і дуже часто його досягає.

До того ж, в екранні персонажі дібрано не просто поважних, авторитетних людей, а й кінематографічно виразних, кіногенічних. На них цікаво дивитись. Оксана Забужко, до прикладу. Емоційний градус її почувань уже звично зашкалює, думка наздоганяє емоцію... До речі, саме вона проголошує важливу і особисто мені дуже близьку сентенцію: ми вийшли з надр колишньої радянської системи, одначе досі так і не розібралися, якими саме вийшли.

Якими? Ось той же Кравчук, вдивляючись в екранного Щербицького (той курить безперестанку, і ми такого українського персека ще не бачили - у побуті, без звичних офіціозних мізансцен), несподівано згадує, як той казав: «Запомните, мы не вырабатываем политическую линию... Наше дело исполнять!». Понад двадцять літ минуло, а й досі «ісполняют» московські указівки. Втім, це й про гетьманів ще («раби, подножки, грязь Москви...»), традиція тут міцна і давня. Отак штрихом ухоплено важливий нюанс історії.

Або Семен Глузман, колишній політв'язень, зізнається, що почувався чужим, з'являючись, хоча й рідко, на зібраннях Народного Руху. Бо дуже нагадували вони йому зібрання комсомольських функціонерів - максимальна словесна збудженість за мінімуму дієвої ефективності. І таки так... Пригадалося, що я сам покинув установчий з'їзд Руху першого дня - словесна тріскотня була нестерпною. Наступної днини я одійшов і призабулось, а оце згадалося. Частина комсомоло-апаратної братії та її обслуги пішла у бізнес (підрихтувавши законодавство під свої незрідка злодійські потреби), інші - в романтичну пишноту політичних боїв із картонними мечами і пластиліновими забралами. Досі воюють. В ім'я чого?

Один із лідерів шахтарських масових протестів на рубежі 80-90-х Анатолій Акімочкін пригадує багато чого цікавого. І раптом про те, як бунтівні шахтарі прибули до Києва у квітні 1991-го і об'єдналися зі столичними протестувальниками. Висновок постає одразу й блискавично: ось чому влада так старанно налаштовує східняків проти західняків і навпаки. Бо коли вони будуть разом - капець може бути чиновним злодіям.

Емоційна складова подій була різною. Глузман пригадує, дивлячись на екран, де середина 90-х і самопальні базари, і бідність, як він жалкував іноді про те, що боровся проти колишньої системи. Бо іноді просто і їсти нічого було. Купили кішку - а чим годувати? Таке собі миттєве фото тогочасного стану душі - важко було долати ті бар'єри навіть загартованим бійцям, а що вже казати про інших? Ішли мінним полем, промацуючи кожен крок - і вибухали нерви, зорові центри, судини... Про це й фільм. Не про абстрактну символіку часу, а про те, як загалом слабкі і в чомусь полохливі люди (студент, учасник знаменитої «революції на граніті», зізнається, що думав про те, як матері скаже, коли з університету випруть) усе ж долали виклики часу і йшли вперед. Тепер, щоправда, виявляється: йшли по колу, аби нині опинитись у тій самій точці. Де той Сусанін, що проводирем був? Може, в нас самих?

Є в картині і погляд збоку. І білоруса Станіслава Шушкевича, який ніби й не стороння людина - адже це його підпис стоїть під документом про ліквідацію СРСР. І американців, яких знімали осібно в самій Америці, але спеціально для фільму. Тут так само чимало цікавих нюансів. До прикладу, про героїчну спробу Джорджа Буша умовити українців не виходити з Радянського Союзу. А Збігнєв Бжезинський каже ключову фразу про те, що держава Україна матиме тривале й успішне майбутнє, якщо не дасть себе проковтнути. Щоправда, американці старі не тільки за віком, а й фотографічно. А наш Мирослав Попович чомусь молодий, попри паспортні дані. І каже у фіналі якісь світлі речі: ми з такого жаху вийшли... та якби колись мені сказали, що отакою Україна буде, то... тепер я можу говорити усе, що думаю...

Фільм вінчає Епілог, відзнятий учнем Буковського Ігорем Стрембіцьким (тим, що Золоту Пальму у Каннах шість літ тому виграв). Трохи інша стилістика - в кадрі більше світла і більше простору. І герої стрічки говорять (за кадром) кожен про своє. А Леонід Кравчук ніби з'їхав із теми - про сина, про онука й онучку. Які неповторні миті, коли уперше береш рідне тільце на руки, - як вмикається струм історії, і ти почуваєшся безсмертним. Аж ні, виходить, що перший Президент виплив на плесо фільму. Історія - це час, розіп'ятий на емоційних піках нашого внутрішнього життя. Яке куди важливіше усіх зовнішніх виявів.

І ще одне. В картині «Україна. Відлік часу» багато фрагментів із відзнятого документалістами старшого покоління. Тоді, у 80-ті та на початку 90-х, ще знімалася хроніка подій. Нині цього немає. Телевізійні зйомки того не замінять (про професійний рівень тих зйомок годі й говорити, але не тільки в тому справа). Потрібна, конче необхідна програма, спрямована на творення екранного історичного літопису. Бо через двадцять - сорок років не буде чого згадати... Й не буде чим.

Ілюстрація - Film.UA