Думаю, не тільки я хотів, але не зміг подивитися фільму «Совість. Феномен Івана Дзюби». 25 липня на Першому національному він починався о 09:20, а 27 липня на каналі «Культура» - о 2.00, тобто глибоко вночі. Тож час украй незручний, якщо не сказати більше. Проте все цілком логічно: на глибоко критичне ставлення Івана Михайловича до чинної влади ця влада відповіла - через підпорядковані їй мас-медіа - одночасно і по-ханжеськи (ось, мовляв, ми належно вшановуємо достойного ювіляра на його 80-ліття), і по-хамськи (начебто вшановуємо, але тільки для «галочки»).

Утім, фільм знайшовся в інтернеті. На сайті того самого Першого національного. Але ж, мабуть, не всі, хто хотів його подивитися, мають вільний доступ до мережі...

Та як би воно там не було, майже годинна стрічка «Совість. Феномен Івана Дзюби» (автор сценарію та режисер Олександр Муратов, оператор Едуард Тимлін; студія імені Довженка, 2010 рік) саме зараз, у дні ювілею дисидента й академіка, стала фактом української культури та громадського життя. Фактом, слід сказати, неоднозначним.

Я чудово розумію, що чинник безгрошів'я тяжів над цим проектом, власне, він став його головним «естетичним» стрижнем, і тому робилося не те, що хочеться, а те, що можна було зробити «малою кров'ю». Тому у фільмі стільки фотографій (замість кадрів кінохроніки, яку ще треба шукати й доводити до пуття), стільки «нарізки» з інших стрічок, стільки монологів самого Дзюби (більшість екранного часу займають саме вони). Проте навіть за таких обставин можна було, видається, досягти значно більшого, унаочнивши головне в житті та діяльності Дзюби.

«Чому Дзюба - Герой України? У чому полягав його героїзм?» - ставить риторичне запитання автор фільму на початку екранної розповіді - і сам же відповідає: «Бо він одним із перших пішов проти русифікаторської політики Москви у часи, коли це було небезпечно, і за це йому вічна честь і слава».

Справді, це було небезпечно. 1961 року - того самого, коли полетів Гагарін - тільки по Львівській області було винесено близько 40 смертних вироків за «український буржуазний націоналізм», і більшість із них було виконано. Справді, потрібна була неабияка сміливість, щоб кинути виклик Системі. Але вчинок Дзюби відрізняло від інших подібних учинків те, що молодий тоді вчений діяв не на рівні емоцій та гасел, а на рівні теорії, вміло використавши популярну в ті часи в усьому світі, а не лише в колах радянських інакодумців, методологію «автентичного марксизму». Відтак Іван Дзюба - щедро цитуючи Маркса, Леніна, партійні документи початку 1920-х - довів наявність кричущих розбіжностей між марксистською теорією та практикою післяленінського кремлівського керівництва, між деклараціями влади про «розквіт української культури» і «невпинний розвиток соціалістичних націй» та реальним станом справ. Ба більше: Дзюба у книзі «Інтернаціоналізм чи русифікація?» показав, що при владі в СРСР реально стоять не марксисти, не послідовники Леніна, а чорносотенні російські шовіністи, котрі продовжують під новими прапорами та гаслами традиційну імперську політику.

Іншими словами, інтелектуальна відвага - ось що притаманно Івану Дзюбі з його перших суспільно вагомих текстів. Як стверджує молодший колега Івана Михайловича культуролог Вадим Скуратівський, ще у ранніх, цілком підцензурних текстах Дзюби були дуже нестандартні, як на той час, речі: відвертість, правдивість та органічність. Без будь-якої ідеологічної істерики, без хизування ерудицією, без поспішності у висновках. Власне, вважає Скуратівський, з моменту їхнього знайомства Дзюба не змінився: ретельно добрані аргументи та інтелектуальна іронія, категоричне невміння будувати вигідні для себе стосунки з владою й обізнаність в усіх інтелектуальних новинках, невибагливість у побуті й високі вимоги до самого себе. Отож цілком закономірно в першій половині 1960-х років якось само собою Іван Дзюба став визнаним авторитетом (чи не найбільшим) для своїх ровесників та молодших колег - і не тільки в гуманітарному цехові. Письменник Віктор Некрасов у виданих уже на еміграції, в Парижі спогадах, узагалі назвав його «кумиром молодої української інтелігенції».

Утім, сам Іван Михайлович у фільмі популярність «Інтернаціоналізму чи русифікації?» пояснює з ледь помітною самоіронією: мовляв, я був «свіжою людиною», я все це щойно відкрив для себе, і мені дуже хотілося поділитися з іншими людьми, тому так вдало й вийшло...

У фільмі ані слова не сказано, що книга бодай частково спрацювала - аж до завершення часів Шелеста, до 1972 року. Вона справила на представників влади таке враження, що на кілька років «прочинилися» певні «шпаринки» у світ і нагінки на українську культуру стали меншими; згадаймо-но київський журнал зарубіжної літератури «Всесвіт», який читали по всьому СРСР, згадаймо тодішні блискучі переклади дитячої літератури, згадаймо «Розповіді про неспокій» Юрія Смолича з широкою, хоча й вимушено неповною, панорамою літературного життя України 1920-х років та Смоличів же двотомний роман про події 1917 року в Києві, де фігурують і Грушевський, і Винниченко, і Ленін (змальований як украй істерична особа), і Муравйов, і студенти під Крутами... Ба навіть твори Винниченка хотіли тоді перевидати - але дізналася Москва... А ще саме тоді почалася робота істориків філософії з упорядкування та перекладу з латини корпусу праць професорів Києво-Могилянської академії - тієї, давньої - і це було відкриттям цілого інтелектуального світу, європейського за своєю суттю.

Але цього всього у стрічці немає.

Автори фільму не знайшли головного композиційного стрижня. Від оповіді в суто народницькому стилі про дитинство Дзюби, про період тридцятих і першої половини 1940-х вони переходять до розгорнутих монологів самого Івана Михайловича, потім - до стислої інформації про якийсь поворот у його житті - і знову до монологів, які в тому вигляді, в якому вони фігурують на екрані, не додають динаміки фільмові. Так, Дзюба каже дуже цікаві речі, як завжди, нестандартні, на межі єресі. Скажімо, про те, що радянська тоталітарна система у свої пізні часи - не в силу свого гуманізму, а в силу своїх ідеологічних настанов - у соціальному плані виявлялася для простих людей більш прийнятною і кращою, ніж нинішній капіталізм по-українськи. Ілюструє він це розповіддю про те, як у студентські роки захворів на туберкульоз і про те, як його лікували, як давали путівки до санаторіїв. «А зараз кого ви там побачите?» - запитує Дзюба і додає, що таких прикладів можна багато наводити. І справді - можна. На жаль, цей сюжет у фільмі не продовжено далі, а тому тільки зі статей та книг Івана Михайловича можна дізнатися, яким чином він пояснює таку історичну колізію.

Так само обірваною на півслові, нерозкритою залишилася теза Дзюби щодо переваги України перед більшістю країн Європи - мовляв, у нас не загублено ще народну культуру, вона ще жива, вона органічна, природна, тоді як в інших державах це вже реставрований, підтримуваний штучно культурний пласт. Але ж академік Дзюба ніколи не був апологетом фольклорно-етнографічного українства (між іншим, на жодній фотографії, показаній у фільмі, він не вбраний у вишиванку - а це ж було викличним у певні часи!); тезу про народну культуру слід розглядати в контексті Дзюбиної концепції національної культури як цілісності, як дуже складної системно-ієрархічної будови, де всі елементи й усі пласти доповнюють і збагачують одне одного.

А без згадки про це «провисають» і міркування героя фільму про плебейський чинник в історії. Мовляв, вони нерідко давали значно більше, ніж елітарні. Скажімо, християнство - це був плебейський рух у своїх початках, основах. Плебейські рухи відбивали інтереси стражденної маси - і тим давали поштовх історії, - зазначає Дзюба і додає, що для нього прикладом справжньої еліти за кризових обставин є хлопомани другої половини ХІХ століття, тобто еліта, яка йшла до народу. Якщо буде в нас така еліта, то щось буде й позитивне, закінчує цей сюжет Іван Михайлович у фільмі. Ясна річ, у друкованих текстах тут відсутня крапка: далі йдуть міркування, які доводять, що Дзюба далекий від замилування безгрішним, білим і пухнастим народом, як дехто з його колег. Та цього у фільмі знов-таки немає...

Звісно, не можна було у фільмі не згадати і про родину Івана Дзюби. Бо без люблячої і самовідданої дружини не зміг би вистояти майбутній академік у двобої із Системою. Щоправда, у фільмі оминули гострі кути, пов'язані з його арештом, суворим вироком суду і - після певного періоду ув'язнення - проханням про помилування. Дехто тоді суворо засудив учинок Дзюби, дехто поставився з розумінням. Але маємо розуміти: він прожив би хіба що рік-другий - туберкульоз у тюрмі набув відкритої форми... І, головне, вчений не здався владі: якби він зробив це услід за досить-таки значною частиною «шістдесятників», хіба б вона не віддячила йому чи то посадою головного редактора якогось журналу, чи синекурою у представництві УРСР при ООН чи ЮНЕСКО, чи високими гонорарами за книги, написані в популярній за брежнєвської доби парадигмі «дозволеного інакодумства»?

Втім, не лише певні гострі кути обійшли у фільмі, а й важливі грані життя молодого Дзюби. От він каже про свої студентські роки - ясна річ, із самоіронією: бігав до комсомолу і до дівчат. А він же був, за спогадами Сергія Плачинди, неабияким донжуаном. І зачаровував дівчат своїм вишуканим стилем поведінки, своєю ерудицією й іронією, своєю, зрештою, атлетичною поставою, набутою в боротьбі з туберкульозом. І не випадково Віктор Некрасов при знайомстві із Дзюбою захоплено виголосив: «Я думав, що побачу типового "очкарика", а зустрів молодого атлета!».

А ще з фільму в необізнаного глядача може скластися враження, що автор «Інтернаціоналізму чи русифікації?» тільки скаржиться на чинний стан справ і пише книги (добре, що хоч показали полицю з десятками його книг). Ні, герой фільму просто науково констатує стан справ. І працює, щоб його змінити. Академік Дзюба сьогодні є співголовою Головної редакційної колегії фундаментальної Енциклопедії сучасної України, він підготував ще масштабніший проект - Української загальної енциклопедії, яка охопила б усі сфери людських знань. Тематика його власних книг охоплює не тільки філологію й літературознавство - є й філософсько-історичні, концептуально-політичні, соціально-психологічні розвідки. Власне, його тексти слід читати. І не просто переглядати, а вчитуватися уважно, не минаючи ані титли, ані коми. Попри те, що ці тексти не рясніють посиланнями на модних західних авторів і не містять вишуканих постмодерних деконструкцій, ви дуже швидко переконаєтесь: Іван Михайлович дуже добре знає всі сучасні дослідницькі напрями, та він ще й знає ціну словесному штукарству. Знає він ціну й державним милостям, не має великого значення, хто саме при владі.

А тому цілком логічним є висновок Дзюби про нинішніх владоможців, який звучить наприкінці фільму: «Вони знову доведуть народ до того, що постане старе питання - за сокири, за коси; правда, в них за кожним маєтком стоїть гарнізон свій, але нічого не поможе, якщо доведуть народ».

Ясна річ, що цього пускати у прайм-тайм, хоч і на ювілей, не захотіли...