Маленьке диво в ранковому ефірі
Світлих винятків, які рятують наше негуманне й неестетичне телебачення від Божого гніву й сірки з небес, зовсім небагато. На чільному місці серед них, як на мене, стоїть програма «Світанок», що виходить щоранку на телеканалі ICTV. І хоча для того, щоб побачити «Світанок», доведеться продерти очі мало не за годину до пізнього листопадового світанку, він вартий раннього прокидання.
Взагалі, ідея ранкового телемовлення мені органічно неблизька. Не знаю, як вам, а мені вранці буднього дня хочеться спати, а блимання й бурмотіння в телевізорі страшенно дратує. Всі новини, які можуть повідомити в інформаційній частині ранкових блоків, є вчорашніми й, отже, прочитаними напередодні в інтернеті. «Розважальна» балаканина у виконанні навіть таких милих людей, як Сергій Притула чи Ольга Фреймут, мовчу вже про Руслана Сенічкіна, якось не розважає. Що там ще - погода, курси валют, аеробіка?
Тож телевізор уранці я ввімкнув випадково, з метою нейтралізувати наймолодшого члена родини, який іще не вміє зв'язно розмовляти, але володіє величезним спектром умінь і навичок із завдання довкіллю матеріальної шкоди. Телевізор (який, як відомо, зомбує з пелюшок) або будь-який барвистий відеоряд - єдине, за допомогою чого можливо зафіксувати цю дитину на кілька хвилин. Позаяк хвилини були потрібні мені для ранкового туалету, я ввімкнув телевізор, погортав канали - і «залип» замість малятка сам. Казка Сашка Лірника!
Ні, я не фанат казок, не був ним навіть у дитинстві, однак цей унікальний оповідач володіє потужним гіпнотичним даром. Той самий ефект і в дітей, і в дорослих я колись спостерігав, опинившись із Сашком Лірником в одній квартирі, коли його попросили розважити малечу оповідками: всі були зачаровані. Харизма, колоритна зовнішність, акторська майстерність і відчуття дитячої психології поєднуються в Олександрові Власюку з дивовижною природністю. Між ним і його слухачами, незалежно від віку, не відчувається жодної дистанції, та й у телевізійному форматі він виглядає набагато реальнішим, живішим за звичних телеведучих. «Я вже не міг дочекатися, коли вже той ранок настане», - каже він з усмішкою, і спробуй не повір.
Ведучий звертається не до дітей взагалі й не до якоїсь абстракції, а до конкретної дитини, часом говорячи так, ніби чує відповіді співрозмовників. Читаючи листи, Сашко відразу відповідає дітям (а часом їхнім батькам), даючи поради й настанови, дотепно й якось дуже тепло, хоч без сюсюкання, коментуючи прочитане, демонструючи їхні малюнки. «Залипанню» слухачів сприяє й досить швидкий темп мовлення (на відміну від театрально-загальмованої балачки телевізійних «тьоть», яких найчастіше доводилося бачити в дитячих програмах минулого), і проста, народна, хоч і правильна мова, й експресивна жестикуляція.
Я вже не пригадую ні Діда Панаса, ні ведучих «Вечірньої казки» на радянському ЦТ, але пам'ятаю, що часто нудився й чекав, коли нарешті почнеться мультик. Думаю, слухаючи казку Сашка Лірника, жодна дитина не бажатиме її швидкого завершення (тим більше, що мультсеріал показують досить посередній). Його казки часто химерні, із закрученим сюжетом та несподіваними героями. Тож візуальний символ «Світанку» - казкова тварючка з малюнків Марії Приймаченко (нещодавно, до речі, я пережив глибокий струс уявлень про творчість цієї мисткині, переглянувши її альбом: це той ще психодел!) пасує до програми дуже добре.
Українська автентика у виконанні Сашка, та ще й під акомпанемент ліри, ламає всі можливі негативні стереотипи. Як народним казкам, так і своїм власним творам він надає звучання, зрозумілого і близького сучасним дітям, але водночас щирого, власне - хай там як знецінилося це словосполучення від вживання в іронічному контексті - щиро українського. Казки Лірника належать до речей, які підтверджують самоцінність українського не лише для патріотів. Сумніваєтесь - послухайте, і якщо когось зовсім не зачепить, то він, напевно, просто бука.
Поява Сашка Лірника в загальноукраїнському телеефірі - маленьке диво, адже місця для цього єдиного у своєму роді ведучого, справжнього друга дітей, в українському телепросторі не знаходилось вісім років (у 1999-2002 роках він мав авторську програму «Казки лірника Сашка» на одному з київських телеканалів). За цей час на різних каналах дітей намагались розважати люди, ляльки, мультперсонажі різних ґатунків, але де їм до Сашка. Добре, що тепер місце нарешті знайшлося. Розуміючи, що вечірній прайм під подібний продукт не віддасть жодна комерційна телекомпанія, та й не звикли нинішні діти до вечірньої казки, час її виходу доводиться визнати оптимальним - принаймні, частина маленьких глядачів мають змогу дивитись телевізор у цей час. Респект ICTV, й так тримати!