«Детектор медіа» вчора опублікувала статтю Отара Довженка з аналізом  соціального проекту телеканалу «Інтер» до Дня Незалежності України, у якому національні меншини співають гімн своїми мовами. Сьогодні ми друкуємо точку зору на проект нашого постійного автора Сергія Грабовського.

Несхвальних відгуків на передсвятковий проект телеканалу «Інтер» із кільканадцятьох роликів, де гімн України представники різних етносів та етнічних груп виконують своїми мовами, вистачає. Відгуки патріотично-лайливі, відгуки критично-скептичні, відгуки аналітично-іронічні. Серед останніх - стаття Отара Довженка «Гімношароварщина». Одне слово, на всі смаки відгуки - крім, ясна річ, смаків провладних чи проінтерівських, що сьогодні є тим самим.

Та що цікаво: у середовищі запеклих «білоруських буржуазних націоналістів» (термін, який разом із такими назвами, як КҐБ, державним прапором та стандартами управління перейшов у сьогоднішню Білорусь із совєтських часів) ставлення до інтер-проекту зовсім інше.

Дозволю собі подати фрагмент запису Алеся Чайчиця на його блозі, що міститься на сайті найстаршої білоруської газети «Наша Ніва», без перекладу: «Да дня незалежнасьці Ўкраіны на тэлеканале "Інтер" стартаваў ня самы арыгінальны, але выдатна выкананы праект: прадстаўнікі этнічных меншасьцяў сьпяваюць гімн Украіны на сваіх мовах.

Сярод іншых да вашай увагі гімн Украіны на беларускай мове. Украіна ёсьць бацькаўшчынай для 270 тысяч украінскіх беларусаў на чале з прэзыдэнтам Віктарам Фёдаравічам Януковычам.

"Яшчэ не пагінула Ўкраіны ні слава, ні воля"...

Як жа далёка беларускаму БТ да такога крэатыва. Дый агульнапрызнанага гімна ці сьцяга нават ня маем, таму застаецца толькі зайздросіць і вучыцца».

Отож, як бачимо, далеко не все так однозначно, як видається деяким нашим патріотам: державний гімн має виконуватися виключно державною мовою! І не таке погане наше офіціозне телебачення, якщо йому щиро заздрять. І навіть сакраментальна бульба не дратує білоруського блогера (правда, може це тому, що зараз він працює в Лондоні і його їсть нещадна ностальгія за драниками, вони ж деруни?).

Тому, мабуть, сам задум створення і демонстрації роликів із гімном України, виконуваним мовами етнічних меншин, нічого поганого не несе. Бо ж ідеться про державний, а не етнічний гімн, і про всіх громадян цієї держави.

А от ідеологія цієї серії викликає серйозні запитання.

Та перед тим, як сформулювати ці запитання, хочу дещо відкоригувати думку Отара Довженка: в Україні є тільки український, кримськотатарський, караїмський  народи плюс кримчаки та уруми. Ну, можливо, ще греки-ромеї. Все інше - то етнічні групи, «материнські» етноси яких - за державним кордоном. А у зазначених народів немає іншої Батьківщини (не в громадянському сенсі, а у всіх можливих сенсах) яка б дбала про їхній культурний розвиток, про їхні перспективи, власне, про їхнє подальше існування у глобалізованому світі, крім Української держави.

І ще одна річ, про яку варто сказати перед головним: з якогось дива автори роликів показують, що роми, вони ж цигани, співають цей гімн... сидячи. Та ще й за столом із наїдками. Це дурість чи провокація? Думки дописувачів інтернету поділилися, я ж особисто переконаний, що йдеться про банальну дурницю - «зробіть мені красивий кадр». Але результат негарний. І під будь-яким оглядом просто неприпустимий.

Тепер, нарешті, переходимо до головного. До ідеології. «З днем народження, Україно!» - звучить наприкінці кожного ролика. Ґвалт! Невже ж Гресі ніколи не вчили історію? Під будь-яким фактографічним оглядом 24 серпня 1991 року Україна не народилася. Коли саме вона з'явилася як країна, як певна геокультурна цілісність? Історики дискутують, але, скажімо, Богданові Хмельницькому та його полковникам було зрозуміло, що тягнеться вона від Путивля до Вісли, «як за князів наших давніх». Коли постала держава? Навіть якщо не заглиблюватися в козацькі часи, то відповідь однозначна: восени 1917 року, і звалася вона УНР. З боку совєтської Росії УНР одержала в якості суб'єкта міжнародних відносин визнання наприкінці того ж 1917 року (ще до проголошення повної й остаточної незалежності - Лев Троцький особисто розстарався), потім змінювалися назви й уряди, і от на початку 1919 року більшовики перейменували «свою» УНР (а вони тоді, між іншим, і прапор жовто-блакитний поряд із червоним використовували, - чого тільки не зробиш задля упокорення норовливої колонії!) на УСРР (саме такою була тоді абревіатура), формально незалежну аж до кінця 1922 року й номінально суверенну аж до 1990-го, коли цей суверенітет почав ставати реальним. Тож маємо неперервну лінію новітньої державності - більшою частиною, звісно, формальної, але в певні періоди на рівні реальної автономії (скажімо, за дев'ятилітнього секретарювання в ЦК КПУ Петра Шелеста). То який такий «день народження», панове?

Але фактографія вклякає, коли йдеться про певну концепцію української державності. Це - креольська концепція, і її яскраво відбито в роликах.

Охочих покопирсатися у термінологічних нюансах та обговорити цю цікаву й актуальну, як на мене, тему відсилаю до власної статті, написаної десять років тому. Тут же зауважу: йдеться про те, що в основі реального національно-культурного поділу українських громадян на чисельно великі групи або страти лежать не етнічна належність, не вибір тієї чи іншої мови спілкування, а інші чинники. Справді: якщо, згідно з даними перепису населення 2001 року, майже 80% населення країни становлять власне українці, чому Україна не є культурною цілісністю? Якщо дві третини громадян своєю рідною мовою називають українську, чому в побуті вона переважає на вустах тільки половини? І чому в такому разі україномовна преса приблизно уп'ятеро сумарно поступається за накладами і назвами російськомовній? Чому провідною естрадною зіркою, своєрідним символом України є Вєрка Сердючка, а не Руслана чи Славко Вакарчук?

Автори креольської концепції, щоб пояснити ситуацію, на перший план висувають чинник соціокультурний. Іншими словами, те, які цінності, традиції, символи, історичні казання, звичаєві норми та підсвідомі настанови реально закорінені в життя людини і спрямовують її діяльність. Під цим оглядом виявляється, що значна частина так званого російськомовного і певна група україномовного населення України, на загал від чверті до третини всіх громадян держави, не лише прихильні до витвореної впродовж 75 років совєтської культури, а й відтворюють деякі важливі знакові ряди цієї культури у наче й постсовєтській Україні. Тож можна розмовляти у побуті російською, але бути дистанційованим від неосовєтської культури і вимагати реабілітації УПА. А можна розмовляти щирою українською, але вважати Москву «культурною Меккою» і щороку відзначати 23 лютого - день захисника невідомо якої Вітчизни. При цьому креоли є прибічниками ринкової економіки (у її різноманітних модифікаціях) та суверенності України (також трактованої по-різному). І ще одне: це міське населення, «виварене» в урбанізаційному казані і відсторонене від будь-якого етнічного коріння та сентименту (хоча заради прагматичного результату - а креоли справді прагматики чи, принаймні, вважають себе ними - готове інколи вдягти вишиванку, ярмулку чи косоворотку).

От для креолів - продукту ХХ століття - Україна справді «молода держава», для них вона народилася 24 серпня і її світоглядно-культурні напрями має бути визначено не так буремною історією, як прагматичним сьогоденням та кращими надбаннями близького, тобто совєтського, минулого. Для них цілком органічним є поєднання наче й непоєднуваного в назві підприємства: «Закрите акціонерне товариство "Завод імені Ілліча"» чи в топографії столиці, коли київський Хрещатик проходить і повз пам'ятник Леніну, і повз монумент Незалежності. А ще не менш органічною є «вбудована опозиція», коли Сергій Тігіпко одночасно є й віце-прем'єром чинного Кабміну, й урядовим опонентом із багатьох засадничих питань. Будьте прагматиками!..

Саме під ракурсом креольського погляду на світ цілком зрозумілим є той іронічний, а часом і саркастичний погляд на визначальні риси тих етнічних груп, які співають у роликах український гімн. Бо ж ідеться про пейзан, про не викшталтованих у горнилі модерної та постмодерної доби персонажів, про непрагматичні речі, що мають якщо не відмерти, то перебувати десь на маргінесах, щоб їх діставати звідти для телевізійних забав. То чим росіяни тут гірші (чи кращі) за інших? Гармошку з розсолом у студію!

З креольського погляду як щиро українські (Віктор Ющенко), так і не менш щиро неосовєтські (Віктор Янукович) політичні лідери є безперспективними нікчемами. А от Сергій Тігіпко, Арсеній Яценюк, Валерій Хорошковський - це майбутнє країни...

Утім, повернімося до гімну й «Інтера».

Як на мене, авторам роликів слід подякувати: вони робили те, що вважали за потрібне у відповідності не до чиїхось наказів, а до власних ідеологічних норм і ментальних настанов. А це на сучасному телебаченні України рідкість. А на додачу ще й дискусії спровокували - у різних тональностях, не завжди конструктивні, але живі та непроплачені.

Хоча, звісно, в декого з «грузинів» відверто клеєні вуса того типу, який сто років тому носили фельдфебелі царської армії й урядники...