Кучери трамваїв на газетних шпальтах
«02.08.1945 - в Потсдаме завершилась конференция "большой тройки". Лидеры держав - победителей во Второй мировой - Черчилль, Сталин и Рузвельт - разделили фашистскую Германию, тем самым фактически разделив и Европу на зоны влияния. Кроме того на конференции приняли решение о предании военных преступников суду Международного трибунала».
Отака інформація з'явилася днями у традиційній рубриці «Много лет тому назад» однієї з тих газет, які справді варто читати, - «Газеты по-киевски». І не знаєш, чи то сміятися, чи то плакати. Бо ж це текст із серії «Кучери трамваїв». Було таке в якійсь із фантастичних книжок початку 1960-х - епізод про те, як у майбутньому художник намалював водія трамваю в парику та камізельці з жабо, а на додачу ще й назвав його кучером. А в дискусії, що розгорілася навколо правдоподібності зображення (грядущий історик-дока таки піймав на неточності автора картини), велемудрі нащадки висловили думку: кого цікавлять якісь там подробиці, головне - що схоплено дух минулого часу...
І от фантастика стала реальністю. Кого цікавлять якісь там подробиці? Ні, я розумію, що дух померлого ще у квітні 1945 року президента США Рузвельта витав над Потсдамською конференцією, а Черчилль особисто брав участь у її першій частині, - але ж підписи під документами поставили Клемент Еттлі, Йосиф Сталін та Гаррі Трумен. І рішення належать саме їм. Тим-то й зумовлена була перевага СРСР на конференції, що протистояти Сталіну новачки великої політики Еттлі та Трумен не змогли. Речі, здавалося б, абеткові для кожної людини з нормальною гуманітарною освітою, але...
Але, подумавши про те, що досить було ведучому рубрики зазирнути до Вікіпедії, про всяк випадок відкрив відповідну статтю й отетерів. Справді! Цитую: «Потсдамська конференція - конференція глав держав - переможниць у Другій світовій війні СРСР, США, Великобританії Й. Сталіна, Ф. Рузвельта (Г. Трумена), В. Черчиля (К. Еттлі), що відбулася 17 липня - 2 серпня 1945 року».
Ні, «кучери трамваїв» таки наступають, і безсмертна констатація тьоті Моті - «Це ви серйозно чи по-вкраїнськи?» - набуває все нових і нових абрисів.
У порівнянні з перетворенням конференції на спіритичний сеанс за участю Духа Франкліна Делано Рузвельта інші незугарності короткої «довідки» виглядають дрібничками, не вартими особливої уваги. Ну, справді, поділ Німеччини на зони окупації і Європи на зони впливу відбувся не в Потсдамі, а в Ялті за півроку до того; ну, ухвалили лідери Великої трійки рішення про глибинну перебудову Німеччини - демократизацію, демілітаризацію та денацифікацію, - про що не згадано; ну, вирішили компенсувати Польщі втрату «східних кресів» німецькими територіями аж по Одру (чим остаточно легітимізували західний кордон УРСР), - яка різниця? Це все деталі. Головне - щоб загальна картина була, як говорилося в тій давній фантастиці...
Утім, «Газета по-киевски» в цій рубриці постійно радує читачів чимось цікавеньким. Ще одна недавня ляпка: «27.07.1911 - родился Николай Кузнецов, советский разведчик, который в годы Великой Отечественной войны под именем немецкого офицера Пауля Зиберта вел разведывательную работу в оккупированном Ровно. О Кузнецове написаны книги, пьесы, очерки, снято несколько художественных фильмов, в том числе популярный в СССР - "Подвиг разведчика"».
Про те, чи був Кузнєцов розвідником - мова окрема. Скажімо, московський історик Борис Соколов на основі документів доводить, що розповіді про грандіозні розвідницькі успіхи Пауля Зіберта (а під цим іменем діяв давній агент НКВД) - це пізніші літературні байки. Кузнєцов у Рівному виконував завдання 4-го управління НКВД (розвідувально-диверсійна робота проти Німеччини та Японії), і достовірно підтверджено тільки одну його розвідувальну операцію: встановлення місця розташування ставки Гітлера на Східному фронті (він зробив це, читаючи... українські газети, які виходили в Рівному; зайве свідчення загальної грандіозної тупості радянської розвідки). Все інше - суто терористична діяльність, вбивства генералів, офіцерів та високопоставлених чиновників окупаційної адміністрації, в чому Кузнєцов був неабияким майстром. Та хай, якщо людина хоч щось зробила в царині розвідки - хай буде розвідником. Анекдотично звучить тут твердження, що про Кузнєцова зняли фільм «Подвиг розвідника». Взагалі-то фільм про Кузнєцова називався «Сильні духом» і був свого часу вельми популярним. А герой «Подвигу розвідника» має, звісно, певні спільні риси з диверсантом (чи, як вважають інші дослідники, терористом) Кузнєцовим, але ж від того, що зеку Нєржину Солженіцин дав певні свої риси і роздуми, ми не вважаємо ані роман «У колі першому», ані однойменний телефільм творами, присвяченими Олександру Ісаєвичу, чи не так?
Щоправда, у Вікіпедії сказано, що Кузнєцов був прототипом героя фільму, але ж прототип - це зовсім інше; при тому «професіоналізм» авторів цієї статті засвідчує фраза: «В ноябре 1943 года, в Ровно (Украина), Н.И. Кузнецов осуществил операцию по захвату и ликвидации командующего восточными армиями особого назначения "Остгруппен" генерала фон Ильгена». Для істориків Другої світової це справжнє відкриття - виявляється, існували якісь «східні армії особливого призначення»; що ж, очевидно, час вигукувати: «Це ви серйозно чи по-російськи?».
Найбільш сумне тут те, що хтось, між іншим, повірить «Газете по-киевски»...
Бо ця газета - це загалом справді позитивний факт української журналістики, на відміну від деяких колег цього видання, які свідомо або несвідомо - читачу немає різниці! - фальсифікують вітчизняну та світову історію. Я беру її як зразок відчутної деградації журналістського корпусу, в основному молодого, порівняно навіть із радянськими часами.
Так, тоді брехали. Так, тоді фальсифікували факти. Але не від нехлюйства, а організовано, з ідеологічних міркувань. Причому пересічні журналісти (а надто у провінції) нерідко просто не знали правди. Скажімо, писали про розстріли в Катині як про злочин німецьких окупантів і про те, що цей злочин було визнано й засуджено Нюрнберзьким трибуналом. І справді, визнано було; але не засуджено, оскільки Герман Геринг виграв двобій із радянськими звинувачувачами, перекресливши їхні «докази» щодо розстрілу польських офіцерів нацистами, відтак на півдорозі судді обачно перервали цей небезпечний для держав-переможців сюжет. Але де могли перевірити радянські журналісти питання про Катинь і Нюрнберг? Відповідний том матеріалів процесу так ніколи і не було перекладено російською мовою...
Тепер незрівнянно кращі можливості для одержання і перевірки інформації. Треба тільки навчитися вчитися - і не лінуватися. І відповідати за свої слова. Дрібничка, здається, але моє спілкування з молодими журналістами, на жаль, переконує в тому, що для значної частини з них професійний етос - це порожній звук, не більше. А головне в журналістиці - стригти гроші за рахунок мінімальних зусиль. Ну, а рівень знань у цієї публіки - це просто пісня. Думаю, що саме вони й подібні до них персонажі видавали такі «перли» у вступних творах, як-от:
«Шевченко написав велику українську книгу "Кобзар", за що був відправлений у Сибір, де в палаючих землях посадив вербовий гай.
Бомба була сброшена на Хіро-Сіму і Наго-Сакі.
І. Франко відомий нам як автор романа "Собор".
Ярослав Мудрий - батько Богдана Хмельницького.
Відомий письменник Тарас Бульба написав роман "Тарас Бульба".
Ярослав Мудрий з отрядом козаків звільнив Київ від німців.
Горбачов став першим Президентом України».
Охочі можуть знайти в інтернеті чимало таких «шедеврів», але ж, як бачимо, відсіву невігласів не відбувається, оскільки судження аналогічного рівня компетенції нині присутні на шпальтах поважних видань. Цим самим невігластво відтворюється і поширюється. Схоже, до нескінченності.
Чи можлива була б подібна ситуація за справжнього ринку? Сумніваюся. Бо ринок жорсткий і жорстокий, і не випадково у Європі та США треба певний час попрацювати «на підхваті», під суворим контролем, щоб десь після 35-40 років одержати (в разі успіху) право звертатися до читача та глядача від свого власного імені. Тож українські медіа, схоже, зависли між радянською адміністративно-командною та конкурентно-ринковою системами, а тому схожі на описані казуси будуть успішно множитися.
P.S. Щоб ніхто не звинуватив автора цієї статті в нездоровому ставленні до «Газети по-киевски», свіженький приклад «визначної компетенції» з «України молодої» від 3 серпня: «У Пекіні починається реконструкція Забороненого міста, яку проводять спільно китайська фірма "Імперіал пелес м'юзіем" та американська "Ворлд мон'юментс фанд". Колишній палац імператорів династії Мінь не ремонтували з часу повалення останнього імператора 1924 року. На час реставрації багата колекція тронів, картин та елементів декору вперше за кілька тисяч років залишить межі Китаю - з вересня її виставлятимуть в американському Массачусетсі». Взагалі-то Китайська республіка була проголошена 1 січня 1912 року, а імператора повалено 1911 року, і це вивчають навіть у середній школі...
На фото - учасники Потсдамської конференції Еттлі, Трумен і Сталін