«Детектор медіа» вже публікувала досить схвальну рецензію Юрія Луканова на новий фільм знаного російського кінематографіста Нікіти Михалкова. Сьогодні до дискусії долучається інший наш постійний автор Сергій Грабовський, який сприйняв побачене на екрані без жодного пієтету.

Ні, що б там не казали злі російські кінознавці, а нова стрічка Михалкова-сина «Стомлені сонцем - 2. Предстояння» таки є непересічним мистецьким явищем. Але явищем дуже й дуже специфічного мистецтва: агітпропівського, в якому конче важливо, з одного боку, зробити свій витвір максимально схожим на правду, з іншого боку, зґвалтувати всі ті справжні історичні факти, які не лізуть у твою схему і не підтверджують твоєї концепції.

І перше, і друге Михалкову вдалося.

Саме тому його фільм може на когось справити враження ледь не уособлення чесного, мужнього погляду на воєнні події й на сталінську добу.

От тільки чи буде чесна і мужня людина стільки свідомо брехати, а разом із тим так відверто демонструвати свою зневагу до вивчення тієї доби, про яку фільм?

Умілий агітпропівець повинен змусити себе повірити у творене ним. Михалкову це не вдалося, як він не мудрував над стрічкою.

Мабуть, багато хто із глядачів інтуїтивно відчуває все це, і відповідні настрої ширяться суспільством, тому-то в Росії фільм практично провалився і на нього ледь не силоміць водять школярів і солдатів.

Але все-таки когось агітпроп здатен переконати, що історія війни була саме такою.

Хоча насправді під оглядом історії війни туфта в боярина Михалкова набула просто-таки грандіозних розмірів, і він настільки зневажає аудиторію, що вважає за можливе згодувати їй найрізноманітніші нісенітниці у розцяцькованій обгортці «кіноокопної правди».

Почнімо з долі зека Котова. З контексту фільму зрозуміло, що Котов перебуває у ҐУЛАҐу близько чотирьох років і весь час на загальних, на важких роботах - конкретно на лісопилці. А в реальності на таких роботах «58-а стаття» (політичні) зазвичай понад рік не виживала. От нормувальником (куди змушено брали освічених людей), санітаром у лазареті, у КВЧ (культурно-виховній частині), техніком на якомусь обладнанні - так. Там можна було прожити в таборі значно довше і вийти з нього. Отже, перше диво: живий Котов, який мусив би давно стати доходягою й сконати.

Диво друге: взаємовідносини між «політичними» і кримінальниками. Почитайте спогади табірників, щоб дізнатися, якими вони були насправді до кінця 1940-х років. Та ідилія, яка склалася у Котова з кримінальниками в таборі, - диво №2.

А де, цікаво, було розташовано табір? Німці підійшли до нього 25 червня, отже, поблизу західного кордону. І там ніхто із зеків не знає про війну? Над табором не пролетів жоден із німецьких бомбардувальників, не літали радянські ескадрильї, не відбувалися повітряні бої, зрештою, не чутно було канонади? Адже, попри те, що більшість Червоної армії улітку 1941 року розбіглася, кинувши техніку, все ж перші дні майже на всіх ділянках фронту точилися бої. А на деяких - навіть дуже запеклі. І зеки не знали, й охорона табору - теж (бо якби остання знала, звістка неодмінно дійшла би до зеків). Отже, диво №3.

За методом виключення можемо встановити, що табір Котова - на території Білорусі. Явно не Прибалтика, а 25 червня на території УРСР німці ще не прорвалися в глибину радянської оборони (ще навіть Львів у радянських руках). Тим більше, що на нього налітають два Ю-87, яких у небі над групою армій «Південь» тоді не було. Знов-таки, ліси. Але на території Білорусі невідомий жоден об'єкт ҐУЛАҐу. Маємо туфту №1.

Якраз перед наближенням німців Котова переводять із «політичних» до кримінальних зеків, замінивши статтю. Анекдотичність ситуації в тому, що, згідно із розпорядженням наркома внутрішніх справ Берії від 24 червня 1941 року, разом із засуджених за 58-ю статтею мали розстрілювати засуджених за крадіжки в особливо великих розмірах, а Котова якраз і перевели на цю статтю. І тут не має значення, що начальник табору не знав, що це за статті - у відповідному директивному документі все було. Отже, туфта №2.

Ну, а коли нам показують воскреслого чекіста Арсентьєва... Подібних до нього чекістів із дворянськими родоводами вичистили (і зліквідували) ще 1936-37 року. Диво №4.

А як вам подобаються німецькі танки під величезними, більшими за самі танки червоними прапорами зі свастикою? Очевидно, прапори почеплені, щоб здаля танки було видно і можна було краще в них цілитися. Командувачі танковими групами на центральному напрямі Гудеріан і Ґот не були ідіотами, ба більше: вони не були й переконаними нацистами, щоби справді мати втіху від подібних ігрищ. Щось подібне могло бути тільки у геббельсівській постановочно-пропагандистській «кінохрониці», яку, за словами самого Михалкова, багато дивилися творці фільму. Мовляв, ми йдемо вперед без боїв, як на параді. Але йти під прапорами, запилюченими ґрунтовими лісовими дорогами? Ну-ну. Фактично Михалков тиражує нацистську пропаганду - що не було жодного опору з боку Червоної армії. А опір таки був, хоча більшість війська й кинула техніку та розбіглася або втекла у глибокий тил. Маємо туфту №3.

Принагідно не можу втриматися: стигла шипшина на кущі 25 чи 26 червня - це геніальна художня знахідка і справжнє диво природи. Диво №5.

Далі у фільмі маємо висаджений у повітря міст із людьми. У Михалкова - це наче до певної міри випадковість. Розмахався командир червоним прапорцем, сигнал підлеглий сприйняв невірно - от міст і висадили. Насправді ж висаджували спокійно і продумано - як при здачі Києва у вересні 1941 року висадили міст через Дніпро, по якому йшли війська та цивільні. Напівправда №1.

Те, що німці бомблять транспорт під знаком червоного хреста, подано як страшну підлість. Але ж постріл із цього транспорту, ще і влучний, юридично денонсував усі зобов'язання німецьких пілотів. А взагалі - якась абсурдна ситуація. Ані СССР не рвався виконувати відповідну Женевську конвенцію (що засвідчив ще польський похід 1939 року), ані Німеччина. І вже повна маячня - репліка командира ланки Ю-87, що, мовляв, «тепер нам доведеться їх усіх знищити». Чому? Конвенцію порушив його пілот? А які санкції? Совєти поскаржаться комусь? Ага: «на прохання однієї з воюючих сторін має бути почате розслідування в порядку процедури, яка підлягає встановленню між зацікавленими сторонами з приводу будь-якого твердження про порушення конвенції; як тільки порушення буде доведене, воюючі сторони зупинять його і вживуть заходи для покарання винних у найкоротший з можливих термін» (ст. 30 Женевської конвенції «Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях»). Можете уявити «покарання винних» після розслідування, проведеного під час війни за узгодженою між Гітлером і Сталіним процедурою? Напівправда №2.

Ну, а молитва, яка знищує ворожий літак... Ні, я розумію, молодий льотчик, недавній гітлерюнґе, захопився, але... Диво №6.

А далі, підряд - сталінська гіпсова голова після вибуху «нечестивих» на буксирі, які не захотіли підібрати Надю Котову, ляпається на пісок у кількох сантиметрах від її голови, де на шиї тепер мирно уживаються хрестик і піонерський галстук. Диво №7. Яка воістину дивна концентрація див на один квадратний сантиметр кіноекрану!

Тепер тримайтеся за стільці. Котов ще влітку 1941 року потрапляє до штрафбату, воює, двічі легко поранений, відмовився перейти у стройову частину - і от у жовтні він захищає Москву. А разом із штрафбатом воює й повністю гине рота кремлівських курсантів.

Насправді перші штрафні підрозділи з'явилися у Червоній армії 25 липня 1942-го (себто якраз на рік пізніше від моменту, коли Котов начебто став штрафником). Туфта №4, воістину грандіозна.

Не менш грандіозна, але вже відверто підла туфта (№5) - це оповідь про курсантську роту, яка, мовляв, повністю загинула у своєму першому бою. Те, що озброєно курсантів насправді було самозарядними напівавтоматичними гвинтівками, а не трьохлінійками - це дрібничка. Так само, як і те, що мали вони (кожен!) гранати та пляшки з «коктейлем Молотова», яких їх позбавив Михалков, отже, не були беззбройними перед танками - теж дрібниця. Головне - що курсанти зовсім не були безпорадними дурниками, як їх показує фільм; вони вміли далеко не тільки марширувати. Курсантський полк провоював два місяці (і які!), а потім його було розформовано; старшокурсники одержали лейтенантські звання, їх було відправлено в частини діючої армії, а командно-викладацький склад і півтори сотні курсантів молодших курсів, які не загинули і не були поранені, повернулися до училища. Загинула практично повністю тільки одна рота. Й зовсім не так. Її долю описано в повісті російського письменника-фронтовика Костянтина Воробйова «Вбиті під Москвою», опублікованій 1963 року Твардовським у «Новом мире». Рота воювала кілька днів, а зовсім не 15 хвилин, була врешті-решт кинута напризволяще командуванням, а відійти не могла (у повісті глухо - з цензурних міркувань, тоді інакше не можна було - сказано, що з тилу роту «контролювали» солдати НКВД, тобто загороджувальний загін. Костянтину Воробйову можна вірити: він сам був кремлівським курсантом, сам там воював, потрапив до полону, втік із табору і партизанив. А от Михалкову вірити не можна - бо заради ефектного показу м'яса і кишок він оббрехав полеглих хлопчаків).

І де це, до речі, така густота оборони була, що на 10 метрів траншей - по 20 солдатів? Та під Москвою у жовтні 1941 року на 10 метрів було в кращому разі 4-5 червоноармійця! Знов-таки, читайте Костянтина Воробйова... Який номер у цієї туфти? Я вже збився...

Ну, а коли з тилу на позиції червоноармійців заходять німецькі танки з довгоствольними гарматами і силуетами «панцерів» зразка 1942-44 років, то просто не знаєш, що сказати - тим більше, що в інших сценах німецькі танки цілком адекватні тому часу. Навіщо зайвий раз брехати? Не розумію. Але якби у Гудеріана були восени 1941 року такі танки, як у фільмі Михалкова, він би взяв Москву.

Чергова туфта плюс диво в одній обгортці - це те, що нам розповідають, наче Котов потім ще рік провоював у складі штрафного батальйону і залишився живим і навіть серйозно не пораненим. Додамо до цього те, що він спокійно витягнув чотири роки ҐУЛАҐу - і залишиться тільки впасти на коліна і вознести хвалу за цей парад неймовірностей.

Неправдоподібним виглядає знищення цілого села улітку 1941 року солдатами Вермахту через убивство двох їхніх камрадів. Розстріляти кожного десятого з усіх дорослих чоловіків - це можливо. Бо ж нацисти йшли на Схід, щоб панувати, їм була потрібна робоча сила, тому на початку тотальним винищуванням вони не займалися - крім знищення євреїв та циган. Тотальна війна з німецького боку настала потім, і то - села частіше палили поліцаї, набрані з військовополонених червоноармійців, котрі воювали за Гітлера по-сталінськи. Тому весь епізод - чи то туфта, чи то напівправда.

А бомба, яка зачепилася за ланцюг на підвісних підсвічниках храму, - це вже туфта з іншої опери. Бідна фізика, як легко її подолав боярин Михалков...

Принагідно: вам не здається, що існують якісь специфічні стосунки у Михалкова із Ю-87? Наче інших літаків у німців не було, причому випущених у значно більшій кількості, а у стрічці - самі тільки Ю-87. Пікіруючі бомбардувальники із шасі, які не вбираються. Літаки поля бою, що нечасто залітали у тил противника, бо їм там нічого робити...

Утім, досить. Час робити висновки. Конгломерат чудес і туфти повинен переконати глядача, що комдив Котов - така грандіозна цінність для Росії, що його самого та сім'ю постійно зберігають вищі сили. Ні, я не відкидаю можливість утручання цих сил: Сергій Корольов, порятунок якого на Колимі був пов'язаний із кількома справжніми дивами, - це зрозуміло, бо ж Корольов мусив здійснити свою життєву місію в інтересах усього людства. А що таке Котов чи його прототип, якщо такий би існував (у чому сильно сумніваюсь)? Червоний командир часів громадянської війни, сподвижник Сталіна, персонаж, який уміло вбивав одноплемінників?

... Й ікона, яка дивом уціліла в храмі...

... А ще благородний полковник-чекіст...

... І Сталін, котрий осаджує Берію, натомість даючи команду розшукати комдива Котова...

Одне слово, епічний кінематографічний гімн новітньому варіанту ідеології православ'я, самодержавства й народності. Тобто - ідеології путінізму. У жертву якій наближений до «самого», до «хазяїна» боярин Михалков безжально приніс історичну правду й власну режисерську репутацію. Останнє - його власна справа, а от перше - це суспільно значущий аморальний учинок.

Фото - www.lenta.ru