Шановний Євгене Олеговичу,

мені недобре. Після перегляду першої програми «Школа лікаря Комаровського» я почала скаржитися на безсоння та відчуття тривоги за мільйони українських батьків, та легіон їхніх ще несформованих дітей. Я маю на увазі зовсім не медичні справи: як досвідчений лікар, ви достеменно знаєте, що абсолютно здорових людей не існує, тож у цьому сенсі ми з вами можемо бути спокійними. Я навмисне не пишу «ми з вами можемо спати спокійно», бо прекрасно усвідомлюю, що вам (або все ж таки вашим редакторам?) властиво надавати подібним висловлюванням масного підтексту, і наперед ніяковію.

Раніше я не знала, ваш ґрунтовний сайт, актуальні публікації, мудрі книги і зважені відповіді на листи численних батьків не давали приводу сумніватися у вашій інтелігентності, проте чомусь вам вдалося перетворити ефір на загальнонаціональному каналі на трансляцію ваших не завжди витончених жартів. До теледебюту складовими вашого іміджу були фаховість, бажання допомагати, людська зрозуміла мова, мила усмішка. Принаймні, мені так здавалося. Я вас уявляла першим педіатром Країни Недолікованого Нежитю, стриманою людиною, яка не схильна до дій всує. Лікарю, вас роками читали тисячі людей. І кого, зрештою, вони побачили на телеекрані?

...Це був похмурий морозний ранок напередодні улюбленого свята українських мам, Міжнародного жіночого дня. В шибки шкреблися сніжинки, тремтячі тіла телеглядачів потопали в пухнастих светрах. Після кількох анімаційних кадрів на тему, яким саме чином змалечку нищиться здоров'я хлопчика, на екрані з`явилися ви - в ефектному білому костюмі, ідеальному для травневого променаду набережною Ялти. Вираз вашого обличчя вдалося вгадати не відразу: крупний план подавався на тлі фотопортретів дітей у техніці псевдографіки, що наводила на глибокі роздуми.

Пояснивши, що завдання програми - шукати відповідей на складні запитання, ви, як були, у тому ж костюмі та білих пантофлях, рушили до «Школи». То була яскраво освітлена зала у стилі поп-арт із усілякими яскравими вкрапленнями, що більше асоціювалася з дитячим садком: кубики, смішні форми, неслухняні дітки. Разом із тим, у студії налічувалося два столи за мотивами парт, у ваше розпорядження було надано дошку, і хайтеківський стелаж із п'ятьма томами «Педіатрії Нельсона».

Спокійний, без тіні претензій на чорну іронію Доктора Хауса, ви заявили тему програми про діатез, який насправді не є діатезом. Поки в кадрі мама їздила іграшковим мотоциклом по голові, швидше за все, власного сина, ви динамічно перерахували головні аспекти. І така конкретика спонукала ще більшу кількість глядачів вимкнути порохотяги, зупинити тренажери чи відкласти богадільні гаптування. Країна завмерла перед телевізорами.

Чи відомо вам, лікарю, до якої міри м'якою та пластичною є психіка тієї категорії дорослих, які й досі не відмовилися псувати свою карму згубним впливом телебачення? Чи замислювалися ви над тим, як вірять домогосподарки акторам із «реаліті»-шоу, як ридають найактивніші споживачі пральних порошків над надуманими трагедіями «вітчизняно-російського мила»? Так склалося, що в Україні молоді мами здебільшого не мають інакшої розваги, аніж дивитися телевізор. Особливо ті, хто не любить купувати газет чи не користується інтернетом. І ви, кому вони довіряють, отримали не просто можливість спробувати себе в новій сфері.

Лікарю, ви скористалися цією нагодою, щоб донести до батьків справді важливі речі. Під час програми ви сказали досить, щоби змусити їх замислитися над нав'язаними з діда-прадіда стереотипами і забобонами. Не біда, що частину ефірного уроку «Школи» відведено самим дітям, для їхнього власного осмислення поняття «діатез». Зрештою, це навіть тактовніше, ніж якби своїм не завжди фаховим медичним досвідом ділилися їхні батьки. Нічого, ваші важливі висновки, що діатез - це насправді алергійний дерматит, супроводжувалися зойками дітей, це навіть симпатичний режисерський хід. І дуже навіть дотепно було випускати малюків на подіум, щоб вони вільно бігали між вами та дошкою: формат є формат, і медицина тут безсила.

Насправді вразило те, якою мовою ви говорили. Євгене Олеговичу, якщо ніхто з керівництва програми вам не порадив боротися з м'якою вимовою літери «г», якщо тексти, з якими ви апелювали до присутніх у студії, вам готували редактори, не лишайте цих креаторів без діагнозу. Авітаміноз та перепади температур, звісно ж, мають вплив на самопочуття, так само як і достатня вологість повітря у приміщенні. Але чи розпізнали ви у власних словах речі, що примусили мене здригнутися? «Весна - это время, когда чешутся блондинки», - пояснили ви восьмирічній пацієнтці. Ви справді гадаєте, що вона зрозуміла подальшу аргументацію - про «сезон половодья, когда воду хлорируют?». Облишмо роздуми про сенс вашого запитання школярці, якого нареченого вона собі обере - красивого, розумного чи багатого: мама дівчинки, Віра Брежнєва, дуже зраділа, коли почула відповідь «умного», і це багато чого пояснює.

Лікарю, іншій мамі ви сказали: «Покажите всем вашу попу». Втім, здивувало не саме формулювання: далі з відео стало зрозуміло, що йдеться про дупку її зовсім малого сина. А вразило, що на очах усієї країни ви рішучим жестом напівроздягли малюка. Так само відверто ви проводили огляд спинки і животика попередньої пацієнтки. Спогади про «жовтий жовтень» 2009-го, коли мам і тат лихоманило після Артеківского скандалу ще досить свіжі. Просто цікаво: чим була зумовлена потреба у такому детальному лікарському огляді? І на які асоціації сподівалися автори програми, анонсуючи її наступну тему - «С кем можно спать детям?».

Шановний Євгене Олеговичу, телевізійники, насправді, люди цинічні і мислять власними категоріями мудрості. Вони цілковито підвладні рейтингам, що частково пояснює їхню схильність до інфантильного епатажу. Це ж вони порадили вам вдаватися до тих жартів, які ви озвучили в програмі? Якщо ні, то нехай ота аналогія з забобонами щодо «дитячого діатезу» і «прыщом на том месте тела вашого мужа, которое никто другой, кроме вас, видеть не должен», ніколи вам не насниться. Так само, як і конструкції фраз на кшталт «конечно, если наши девочки после каждого писания каждый раз подмываются холодной водой», «нестандартно обворожительный», «высокая активность ферментов в какашках».

Ніколи, ви чуєте, ніколи не довіряйте телевізійникам і не втрачайте над собою контроль під час запису програми. Камера - така цікава штука, що завжди готова гротескно виявити найтонші прояви вашої міміки. Мить, і вираз суто емоційного напруження, яким ви реагуєте на запитання зі студії, перетворюється на кумедну гримаску: дядя боїться.

Лікарю, я цілком усвідомлюю, що правильно ростити дітей та обговорювати роль бойчукістів в українському образотворчому мистецтві - речі доволі різні за мірою витонченості. Я здогадуюся, що діти часом не лише вчасно какають, а й несподівано серуть, і від тонкості евфемізмів суть справи не змінюється. Мова лише про те, що будь-які речі можна робити красиво, і спілкуватися також. Тим більше, якщо йдеться про особистість відому й авторитетну, бо ж ваша програма цікавить не лише невибагливу щодо художніх тропів продавчиню з містечка Обухова, що на Київщині, а й претензійну персону зі Львівського оперного театру. І потім, на вас дивляться діти!

Явища, коли талановиті представники медицини володіють риторикою на рівні адвокатів, у природі зустрічаються доволі рідко. Приємно вже те, що фахівці такого рівня, як ви, не ускладнюють мову, люблять свою роботу і готові виконувати справ набагато більше, ніж вимагає клятва Гіппократа. «Школа лікаря Комаровського» - прекрасна ідея, однак повноцінна її реалізація ще попереду, і значних зусиль це вимагатиме саме від вас.

Лікарю, я щиро вам співчуваю й охоче вірю, що ви не щодня маєте можливість бувати в театрі. Готових рецептів успіху не існує, але я точно знаю, що кілька мільйонів людей почуватимуться набагато краще, якщо ви знайдете час перечитати Антона Павловича Чехова. На відміну від нас із вами, йому страшенно пощастило жити в часи, коли телебачення ще нікому не загрожувало.

В очікуванні вашої наступної програми,

Олена Коркодим, журналістка

Фото -www.inter.ua