Мені вже доводилося писати, що кожна програма про культуру на українському телебаченні зроджує в душі подив, змішаний із тваринним відчуттям небезпеки. Побачивши таку програму по телевізору, я спершу шукаю раціональне пояснення цього феномену: міраж, галюцинація, передозування каротином. Якщо жодна з цих версій не витримує випробування реальністю, до кори головного мозку надходить сигнал, що трапилась якась помилка.

З іншого боку, до цього різновиду порожнечі важко звикнути. Десь поруч у моєму місті дають мистецтво, а я сиджу вдома, як барбос, і навіть не здогадуюсь про це. Має бути інакше. Має бути так, як каже скульптор Олег Пінчук: «Ми скрізь ходимо, а вони по телевізору на нас дивляться». Я випадково почув цю фразу в ефірі й лише тоді схаменувся: еге ж, їх показують. Ось, значить, у кадрі скульптор Пінчук, який завітав на виставку скіфського золота, ось Ігор Дідковський, директор «Мистецького арсеналу», який оповідає, наскільки грандіозна ця експозиція: «І Лувр хоче виставляти, і Фінляндія, і Англія, - карочє, я вже не знаю, куди бігти». Нарешті до мене доходить, що показують усе це «свято Воскресаючого Духу» не в якихось жалюгідних новинах, а в програмі, сама лише назва якої - дар волхвів прямолінійності - нищить мій недавній сум, печаль некультурного барбоса й відчуття порожнечі. Отже, це була програма «Культ-сіті» на каналі «Сіті», й моє дотеперішнє незнання про факт її існування виправдати неможливо. Тележурнал про мистецьке життя столиці. Культові персонажі й культові події.

Ведуча - без капелюшка. І звати її не Катя Осадча, а якраз навпаки - Тетяна Гончарова. І це мить надії. А втім, попередні проекти Гончарової - це програми «Вуаля» та «Се Ля Ві» про все красиве, гламурне і світське. Але я тримаю мить надії за хвоста, жену геть передчуття помилки.

Кілька тижнів катування культовими подіями і людьми столиці не минули даремно. Так, це не передозування каротином. І не галюцинація. Це просто чергова помилка.

Ось ведуча стоїть під Ейфелевою вежею і їсть булку. Привіт з Парижа, тут дуже холодно. Прекрасний початок, міжнародний масштаб. Щоправда, про Париж у програмі більше не йшлося, бо ж програма - про культуру київську. А саме про Ірину Хакамаду, інтерв'ю з якою і слугувало основним наповнювачем. Мирна така бесіда з екс-політиком, російською громадською діячкою та літераторкою. Про її книжки, про лідерство, про виховання дітей, про рускій характєр.

Ні, я не був здивований таким форматом подачі «мистецьких новин столиці». Бо ж у попередній програмі, яку Гончарова також розпочала вітанням із Парижа, було чітко сказано: ведуча здолала кілька тисяч кілометрів, «аби просто привітатися з вами красиво». Після чого - довжелезне інтерв'ю з Тіматі про його популярність, благодійність і творчі плани, й на завершення - рейтинг київських ресторанів.

Так, мене знову надурили. Бо як інакше сприймати арифметичну формулу «Париж + Хакамада + Тіматі = тележурнал про мистецьке життя столиці»? Але це було перше враження, і я йому не повірив.

Винагорода за віру не забарилася. У деяких інших випусках «Культ-сіті» справді йшлося про всілякі мистецькі виставки у Києві. Найчастіше - про експозиції ювелірних виробів та інших коштовних витребеньок. На другому місці рейтингу культурних подій - всілякі ресторанні та світські збіговиська. Й лише десь у підвалі - сюжетик про творчий вечір документаліста Дірдовського.

Якби все цим і обмежувалось, можна було б констатувати, що у програми «Культ-сіті» - неправильна назва; цей світсько-ресторанно-коштовний формат важко з чимось переплутати. Аж ні, концепція «Культ-сіті» значно винахідливіша й нагадує модель хаосу, виготовлену з ромашок, мурашок і колючого дроту. Тренований глядач одразу розпізнає в цій програмі знайомий запах - сморід фахового слова про культуру. Коли я чую в репортажі про виставку сучасного мистецтва на кшталт такого: «Яскраві, насичені кольори переносять глядача в іншу реальність», - то не маю жодних сумнівів, що на виставку припхався фахівець, людина з дипломом мистецтвознавця. Тільки вони уміють розповідати про живопис ще нудніше, ніж це вдавалося авторам програми «Мистецька Рада» на каналі «Рада». Коли такі люди беруться за виготовлення телевізійних екзерсисів про мистецтво, з портретів облущується фарба, натюрморти вкриваються сірою поволокою та пліснявою, й дух нудоти переможно гарцює обабіч екрану. Ще влітку я не міг стримати сліз, коли ведучий «Мистецької Ради» запевняв з інтонацією розпорядника ритуальної служби, що «головним джерелом надії та віри завжди було мистецтво». Доступ до таких сакральних методів висвітлення культури дає лише вища освіта. Й коли людина долучається до традиції промовляння словосполучень «гра світла й тіней», «експресивна енергетика ліній» - на це немає ради. Відповідний жаргон комфортно дихає у спеціалізованих виданнях, і він таки вбиває шанс запхати предмет розмови в голубий екран.

Інший полюс естетичного материка «Культ-сіті» - це жорстка наївність, безжальна простота і готовність згодувати публіці будь-яку тему. В результаті трапляються такі дива, як розлогий сюжет про київські фортифікаційні споруди. Також навряд чи великою новиною з мистецького життя столиці можна вважати розповідь про Андріївський узвіз. Зокрема, про те, що в замку Ричарда не було привидів, а лише замурована яєчна шкарлупа, яка час од часу страшно завивала. Але навіть не цей тематичний діапазон (прямий конкурент всесвіту) визначає істинний стиль програми, який криється, звісно, в деталях . Наприклад, у сюжетах «Культ-сіті» чомусь воліють не згадувати, де відбувається та чи інша виставка, ба навіть про авторів робіт примудряються забувати.

Ось вам сюжет про міні-мистецтво. Колекція кишенькового живопису. Виставка «в одній зі столичних галерей». А ось виставка ляльок. Недешеві матеріали. Де? В Києві. Хто автор? Художник. Або щось зовсім неймовірне, за межами всіх уявлень про репортерські орієнтири: російська художниця Ірина Германова (ура) привезла до Києва свою колекцію японської гравюри, 22 авторські роботи. Правда, це не гравюри, бо Ірина не володіє такою технікою, а роботи на полотні. Й сама авторка вважає, що вони не дуже вдалі. Тому комбінує японські мотиви з православною іконою. І сюжети вибирає відповідні: гейші, театр та герої легенд. «Ще в галереї можна побачити самурайські мечі, імператорські шахи та колекцію японської порцеляни». Шукайте галерею на території столиці. Десь тут вона.

На окрему відзнаку заслуговує вміння ведучої заганяти героїв програми в глухий кут. Завітавши на мистецьку вечірку до галереї Людмили Березницької, щоб «поговорити з послами про їхні плани на рік сьогоднішній», Тетяна Гончарова спершу ошелешила посла Німеччини запитанням: «Яка частина Берліна вважається прогресивнішою?», а згодом намагалася дорікнути послові Великобританії: «Чому Англія в своєму представленні в Україні робить акцент саме на мову?». Найпрекраснішою її жертвою стала Валерія Гарєєва, критик світського життя й «культовий персонаж нашого сьогодення», в якої ведуча поцікавилась: «Про що людина, яка приходить на такий закритий захід, може говорити з іншими людьми?». Валерія, на відміну від послів, не розгубилася: «Ну, єслі ето бєсєда с послом, то можна спросіть, гдє ви учілі рускій язик».

І це дуже слушна порада. Бо якби мені довелось спілкуватися з Тетяною Гончаровою, я б саме про це й запитав. Дуже мені цікаво, де українських філологів долучають до вербальних розкошів на кшталт такого «красивого привітання»: «Це програма "Культ-сіті". Я несу варту с суворо стоячими солдатами у празькому місці на одній із найбільш красивих площ Праги».