Текст вперше опубліковано в журналі «Детектор медіа», № 10 (68),  листопад 2009.

Просякнутість насильством

Як зауважив французький філософ Мішель Фуко, влада наскрізь просотує всі рівні людського суспільства і діє не згори, а з усіх боків одночасно. Одним з проявів влади і механізмів її дії є примус. Примус може мати різні форми, і одна з основних - насильство. Оскільки людина не може жити поза суспільством, то всі ми до певної міри беремо участь у владних стосунках, чинимо примус та піддаємося примусу, застосовуємо насильство і зазнаємо насильства. Зрозуміло, що в повідомленнях ЗМІ та індустрії розваг і цей потужних аспект життя мусить бути певним чином відображений. Якщо ж заборонити будь-яке зображення насильства на теле- чи кіноекрані, для перегляду лишиться не так вже й багато. Та й наскільки правдивим буде оте, що залишиться? Питання, таким чином, стоїть не про те, щоб викорінити насильство на телеекрані, а про те, яким чином насильство показують і тлумачать, і які наслідки це має для конкретної людини і для суспільства в цілому.

Дефініція теленасильства

Одне з найчастіше вживаних визначень насильства - це дія, якою один персонаж цілеспрямовано і свідомо робить чи намагається зробити фізичну шкоду іншому персонажеві. На жаль, питання інших, витонченіших видів насильства - психічного, фінансового й морального, котрі ми споглядаємо на телеекранах, включно з тим, що телебачення чинить щодо нас як глядачів, надто складні, тому їх годі розглянути в одній статті. Згідно з Національним дослідженням насильства на телебаченні, проведеним у США в 1997 році, виділяють 4 основні типи подання насильства на телебаченні, котрі, як вважається, сприяють недооцінці дітьми серйозності справжнього людського насильства:

• безкарне насильство: близько третини американських телепрограм, де фігурує насильство, зображують злочинців та негідників, котрих покарання не настигає зовсім або настигає лише наприкінці історії. Вважається, що така форма подання насильства не сприяє усвідомленню молодої аудиторії того, що чинити насильство неправильно і що нам не треба до нього вдаватись;

• безболісне насильство: більше ніж у половині телепрограм жертви насильства жодним чином не показують, що їм боляче. Вважається, що це сприяє уявленню про те, що насильство не спричиняє болю, травм, пошкоджень чи смерті;

• життєрадісне насильство: таке насильство найчастіше зустрічається у дитячих мультфільмах, де предметом жартів та сміху стає нанесення фізичної шкоди комусь з героїв. Вважається, що внаслідок цього діти втрачають чутливість до серйозності насильства і вважають, що робити комусь боляче - це смішно (тут можна згадати Тома і Джері, де вони б'ють одне одного всіма можливими предметами, підпалюють і вправляються у розмаїтих методах нанесення шкоди);

• героїчне насильство - близько 40 відсотків всіх насильницьких дій в американських телепрограмах вчиняють герої, котрі зображуються як позитивні рольові моделі. Вважається, що це спонукає дітей відтворювати насильницьку поведінку. Насильство, до якого вдається позитивний герой заради доброго діла (скажімо, щоб захистити когось чи щоб врятувати світ), проте, може бути ще проблемнішим, ніж насильство, що його чинить негативний персонаж, котрий від своїх дій не отримує жодної користі.

Отже, проблема не у факті зображення насильства на теле- чи кіноекрані і не в манері зображення - натуралістично чи естетизовано, а в контексті, який його супроводить і в тлумаченні цього контексту. Варто зауважити, однак, що неможливо недвозначно довести, що певне зображення насильства у ЗМІ може спричинити якусь певну поведінку людини - жодне дослідження не показало однозначно такого причинно-наслідкового зв'язку. Йдеться про складний процес взаємного підживлення: з одного боку, у телепрограмах показують сприйняту під певним кутом дійсність, з іншого, некритично споживаючи запропоновані телебаченням моделі й зразки поведінки, люди можуть вдаватися до них за подібних зображеним обставинах - і внаслідок цього навіть потрапляти до новин. Скажімо, в США молоді поліціянти, котрі виростали на пригодницьких серіалах про роботу поліції з незмінними погонями і перестрілками, спричиняють чимало аварій і навіть загибель людей, коли переслідують порушників на автомобілі - і шкода від їхніх дій виходить значно більшою, ніж шкода від злочину чи порушення то, за яке вони їх переслідували.

Моделі й зразки поведінки, нав‘язувані телебаченням, мають однак значно глибше коріння і є закономірним наслідком патріархатного суспільства.

Патріархатне телебачення*

Феміністки мають чималий досвід в усвідомленні та розшифруванні проявів патріархатного суспільства, тому здатні сприймати телевізійний продукт критичніше, ніж пересічна аудиторія, та виокремлювати в ньому прояви патріархату. Власне, один раз усвідомивши всеохопність патріархату, починаєш його помічати повсюди і з часом починаєш робити це автоматично і мимовільно, що відчутно псує насолоду від перегляду як переважної більшості вітчизняної, так і значної частки закордонної телепродукції. Скажімо, я не можу дивитися «КВН» вже років 10 через його тотальну мізогінію, не кажучи про його похідні - «Камеді Клаби» та решту клонів. Виключення, що там зрідка виникають, хоч які хороші й смішні, не варті тих мук, котрих я зазнавала, споглядаючи решту. І цей процес незворотний - ти не можеш це відімкнути, ти можеш тільки зауважувати, що тут режисер намагався стати на бік жінок, чи тут жінки показані не як тупі, слабкі, недолугі секс-ляльки (чи то пак агресивні ірраціональні вакханки або німфоманки), а як дорослі, притомні люди, і радіти, що таке стається хоч інколи.

В умовах патріархату нормою людини є здоровий білий гетеросексуальний чоловік середнього класу, а будь-хто інший від нього відрізнятиметься за якимось певним параметром: здорова біла гетеросексуальна жінка все одно лишатиметься жінкою, так само як інвалід лишатиметься інвалідом, ґей - ґеєм, лесбійка - лесбійкою, чорношкірий - чорношкірим, а іноземець - іноземцем. Однак найупослідженіший парія-чоловік може тішитися з того, що за будь-яких умов буде, принаймні, одна група людей, нижча навіть за нього - жінки з його ж етнічної чи соціальної групи. Патріархатне суспільство висуває до чоловіків суперечливі вимоги - з одного боку, чоловіки мають бути законослухняними (і не ставити під сумнів владу тих небагатьох чоловіків, котрі перебувають на верхівці суспільства), з іншого - вони мають бути агресивні і готові захищати державу і лад, в якому живуть; для цього вибудовується спеціальна категорія, котру вони мають захищати: слабкі й беззахисні жінки і не менш слабкі й беззахисні діти.

Щоб жінки стали слабкими і беззахисними (і продовжували займатись народженням й вихованням дітей, а також неоплачуваною хатньою роботою і доглядом за хворими, слабкими, старими і всіма тими, ким суспільство загалом займатись не хоче), їх не беруть до армії, їм не дають зброю, їм не дають громадських прав (численні приклади цього ви знайдете у підручнику з історії й без мене), а також змальовують як певну колективну власність всіх чоловіків певної групи («Наші жінки найгарніші»), об'єкт естетичного та сексуального споживання для чоловіків - згадаймо хоча б традиційний опис насолод чоловіка: «Вино й жінки». В якості прикладу можна згадати «чоловіче» кулінарне шоу «Булки» на М1, в якому доволі відверто вдягнена ведуча відбивається від оператора і вчить дівчат, як готувати.

Аби жінки намагалися бути приємним об'єктом для споживання, їх з дитинства виховують з думкою, що їхня вартість не в їхньому розумі чи здібностях, а в тому, наскільки вони популярні серед чоловіків. Один з механізмів такого примусу - це анекдоти про жіночу логіку і про білявок. Тут варто згадати історію із ігровим шоу «Хто проти білявок». Вже сама його ідея доволі дурна - проти одного гравця-чоловіка виставляють кілька десятків дівчат, про котрих сукупно кажуть - білявки (із натяком, що справжній чоловік жінкам, та ще й білявкам, програти не може). Однак коли воно тільки готувалося, назвати його планували «Бийте білявок», тобто англомовну назву шоу переклали не просто криво, але й із проявом мізогінії ще більшої, ніж просто упередженість до білявок та їхніх розумових здібностей. На щастя, обурена громадськість не стала мовчати, і назву шоу змінили. Чи стало воно від цього принципово кращим - питання суперечливе.

Отже, оскільки жінки мають бути слабкими, вони не можуть вдаватися до насильства. Це, як вважається, нежіночно. Саме цим, до речі, пояснюють показну нелюбов до жіночих занять силовими видами спорту чи контактними єдиноборствами (не кажучи вже про жіночий футбол, баскетбол чи хокей): жінка, котра не прагне подобатися чоловікам за будь-яку ціну і яка не відмовляється від власної сили, є загрозою для патріархату. Єдина ситуація, де жінки мають санкцію вдаватися до насильства - коли захищають дітей. Однак, якщо жінки все ж чинять насильство, його пояснюють, спираючись на суспільний стереотип про жінок як про пасивних, слабких, беззахисних, турботливих, або як щось, що сталося проти їхньої волі, або як прояв їхньої нежіночної сутності. А от чоловіки до насильства вдаватися не тільки можуть, а й повинні - поняття «постояти за себе» чи по-простому «дати здачі» в них втовкмачують з дитинства. Фізично слабкий хлопець, котрий при цьому не прагне піднімати собі самооцінку за рахунок кількості жінок, з котрими він мав секс, має всі шанси почути про себе, що він ґей - в якості образи. Такий суспільний уклад має різні прояви: зокрема, жінки коять в середньому в десять разів менше насильницьких злочинів, ніж чоловіки. Телевізійна картинка, певною мірою відбиваючи дійсність, вибудовує в нас розуміння того, хто може чинити насильство, яке саме, проти кого і на яких підставах та з якими наслідками, і показує нам, що найчастіше до насильства вдаються чоловіки, і застосовують вони його як до інших чоловіків, так і до жінок, дітей і тварин. Доволі часто насильство чинить держава - через армію, правоохоронні органи або компанії, корпорації чи установи - знову таки, руками чоловіків. Можна було б подумати, що в цьому зображенні будуть певні відмінності в залежності від жанру: скажімо, зображення насильства у новинах буде відрізнятися від його зображення у телефільмі чи телесеріалі чи у реаліті-/ток-шоу, однак загальна тенденція лишиться тією ж самою: насильство здебільшого чинять чоловіки.

В суспільстві, де багато людей і досі вважають, що «б'є - значить, любить», навіть після прийняття закону про домашнє насильство (тобто про його неприпустимість), і досі неможливо знайти статистику про рівень домашнього насильства. За різними даними, протягом життя кожна друга жінка в Україні зазнає насильства з боку свого партнера чи чоловіка, кожна третя - більше, ніж один раз. Масштаби та системний характер насильства чоловіків проти жінок ігнорується. В новинах домашнє чи сексуальне насильство з'являється тоді, коли воно вже запорогове, або ж якщо його вчиняє представник певної меншини; тобто такі випадки подаються як відхилення, а ті, хто це коїть, як збоченці, хворі. При цьому поведінка жінок-жертв будь-якого виду чоловічого насильства піддається ретельному перегляду, і лише ті жінки, котрі улягають патріархатним уявленням про «правильну», жіночну жінку, можуть сподіватися на співчуття. Потрактування жертв чоловічого насильства часто співпадає із власними уявленнями того, хто їх кривдив: «вона сама винна», «вона його спровокувала» - у випадку домашнього насильства, скажімо, тим, що «погано про нього піклувалася» чи «забагато від нього хотіла», а у випадку сексуального насильства (зґвалтування чи сексуального нападу) - тим, що вона «була занадто молода», «занадто гарна», «занадто самовпевнена», «занадто сором'язлива», «занадто п'яна», «занадто розумна», одним словом, жила собі дівчинка - сама винна. Чоловіки при цьому зображуються як неспроможні контролювати власні сексуальні чи агресивні потяги. Таке зображення насильства ще більше укріплює в цих хибних уявленнях інших чоловіків, схильних до насильства, жінок, котрі це насильство виправдовують «недоречною» поведінкою жертви, та й суспільство загалом.

В телесеріалах тема сексуального насильства виникає доволі часто - це швидкий шлях підняти напругу і пришвидшити розвиток подій, стосунків і власне персонажів. В межах цієї теми найчастіше, мабуть, зображується зґвалтування, вчинене незнайомцем (адже чоловіки-герої серіалу не можуть такого скоїти - глядачі не хочуть ототожнюватись з тими, хто таке робить), або ж інцест в дитинстві героїні як пояснення її нинішніх проблем із чоловіками. Теми сексуальних переслідувань чи сексуальних нападів зовсім не такі популярні. З одного боку, таке зображення сприяє тому, аби жінки і надалі бачили себе в ролі сексуального об'єкта. Однак, з іншого - для тих дівчат та жінок, котрі думали, що таке сталося лише з ними, воно пропонує опис ситуації, шляхи виходу з неї, мову для того, як її описати.

Патріархат, при всій його всеохопності, не є абсолютним і, як і будь-яка інша владна система, містить не тільки механізми власного відтворення, а й механізми і шляхи боротьби із ним. Тож зображення жінок, котрі вдаються до насильства як свідомі дорослі люди, щоб захистити себе і те чи тих, що для них важливо, і чоловіків, котрі свідомо відмовляються від насильства на користь доросліших шляхів врегулювання конфліктів, може сприяти тому, аби не тільки наше телебачення стало прийнятнішим для перегляду, а й наше суспільство стало менш упередженим та більш людяним.

Марія Дмитрієва, перекладач Міжнародної жіночої єврейської організації «Проект Кешер», бере участь у створенні Національної гендерної експертної ради.

*У модерному феміністському дискурсі прикметник «патріархатний» вживається замість «патріархального». Патріархальний - пов'язаний зі старовиною, традиціями та звичаями, патріархатний - пов'язаний із суспільним ладом, в якому чоловік займає головуючу позицію. Тому феміністські суспільства вживають цей термін, аби підкреслити маскулінність сучасної культури.

Ілюстрація - criminalnaya.ru