Соціальний телепроект громадської організації «Медіацентр "Розмай"» та відомого українського режисера Вадима Кастеллі «Театр наркоманів» (Перший національний, 15 жовтня, 22.00) мав по виходу не дуже втішні рейтинги. Але, як уже не раз писалося й говорилося, ситуація на Першому унікальна тим, що на рейтинги цей канал може собі дозволити не зважати.

У телефонній розмові з вашим автором пан Кастеллі повідомив: проблемою наркоманії проект не обмежиться. Він багатосерійний, і в наступних фільмах глядачам розкажуть, зокрема, про те, як протидіяти родинному насильству, про творчість дітей-сиріт тощо. І всі ці фільми обов'язково будуть в ефірі. Більше того: ведуться переговори з Міністерством освіти, результатом яких повинен стати показ цих фільмів у школах. Якщо не можна зупинити руйнівні суспільні процеси, в даному випадку - наркоманізацію, то варто спробувати хоча б зайнятися профілактикою. Хоча сам Вадим Кастеллі, як доросла мудра людина, під час спілкування погодився: один показ по телевізору мало що дасть. Цей та інші проекти, якими займається він із колегами, мусять стати частиною цілого комплексу заходів - і то не факт, що наркоманізацію нашої країни вдасться зупинити чи стримати. Бо керівники цієї країни мусять бути в цьому як мінімум зацікавлені.

Наркотики оголосили нам війну. І люди від них помирають: саме реальною смертю наркоманки Ольги перед об'єктивом камери, яка тремтить у руках оператора Віктора Завальнюка, закінчується «Театр наркоманів». Проте ця історія, як і більшість вигаданих та невигаданих розповідей про ту чи іншу війну, - не про тих, які гинуть, а насамперед про тих, кому вдається вижити.

Творці фільму підводять глядачів до очевидного висновку: якщо перемогти наркоманію як хворобу та явище неможливо, треба робити все, щоби врятувати хоча б тих, кого ще можна. Кожен підліток, який упевнено скаже, не чекаючи ломки та материних сліз: «Наркота - це не моє!», вже вважається врятованим. Він може вирішити так, додивившись «Театр наркоманів» чи інший подібний фільм до фіналу, а може нічого не дивитися, повіривши плакату зі слоганом: «Наркотики - це спам! Думай головою! Думай сам!».

Отже, як зайвий раз показав цей фільм, тотальній наркоманізації не опирається ні суспільство як таке. Їй не чинить опору так звана українська влада - цим точно краще, щоби народ постійно перебував під кайфом. Почасти стрімкий розвиток наркоманії в Україні - результат так званої роботи всіх владних гілок. Борються з нею не відповідні відділи в структурі МВС: правоохоронці «кришують» надприбутковий наркобізнес і навіть самі приторговують наркотиками, про що ми дізнаємося з новин та перших шпальт популярних газет. Не варто покладатися і на Національну комісію з питань захисту суспільної моралі, серед завдань якої - протидіяти саме пропаганді наркоманії. Комісія вже рік як оголосила війну культурі, мистецтву, голим жінкам і телебаченню.

Натомість реальний опір наркоманії чиниться майже в кожній українській квартирі та родині. Тобто вберегти від наркотиків не Україну чи світ, а конкретних, близьких нам людей - приватна справа кожного з нас. Перемогти вдається через раз: якщо наші діти та рідні нам люди не стали жертвами, все одно в кожного з нас є знайомі, котрі таки потерпіли. І якщо не в вашому, то в сусідньому будинку точно є наркопритон.

За словами Вадима Кастеллі, «Театр наркоманів» пропонували, скажімо так, більш рейтинговим комерційним каналам, але жоден із них не знайшов слоту для 45-хвилинного фільму, хоча на тому ж «Інтері» місце для подібних документальних проектів ніби існує - по буднях о 23.35, після «Зачарованого кохання - 2». Але Бог із ними, ніхто не забирає в комерційних каналів права передусім розважати. Ба навіть більше, я сам сприймаю телевізор як масову культуру, інформаційно-розважально-пізнавальний винахід, тому в мене вдома цих телевізорів аж три. Якщо Перший національний - державний канал, то соціальним некомерційним проектам саме тут і місце: соціальними проблемами громадян мусить хоча б у такий спосіб перейматися держава. Ось у цьому місці починає виникати парадоксальна ситуація.

Річ у тому, що комерційні канали показують своїм глядачам наркоманів мало не щодня. Проблемні родини, де наркозалежність починається з колиски. Заражені СНІДом наркоманські шприци, кинуті біля дитячих садочків. Вуличні гавроші, наркозалежні мешканці вогких підвалів і теплотрас. Наркомани-вбивці, наркомани-злодії, наркомани-грабіжники, затримані наркодилери - все, що має префікс «нарко-», давно стало рейтинговим продуктом (виділено мною. - А.К.) для телевізійних новин та кримінальних програм, котрі здебільшого стоять у праймовий час. Значить, теоретично за фільм «Театр наркоманів» канали першої п'ятірки мусили б змагатися так само, як за право показу російського серіалу «Десантура» про мужніх пацанів, котрі наочно демонструють перевагу войовничої політики Путіна над рефлексіями різних там інтелігентів.

Наркомани як такі все ж таки бажані герої чи антигерої згаданих уже теленовин, програм-розслідувань, кримінальних хронік. Журналісти навіть часом залежні від них: треба для дотримання балансу між політикою, гламуром та соціалкою зробити чергове «щось про наркоманію». Чому ж тоді проблемна документалка на актуальну тему знайшла притулок лише в ефірі не надто популярного серед «комерційної» аудиторії Першого національного?

У стрічці використано прийом, що претендує на оригінальність: спочатку фахівці розповідають, наскільки наркоманія небезпечна і як цьому можна зарадити, але коли нам повинно стати нудно від банальних фраз, чується закадровий голос оператора: «Не варто витрачати час на розмову про ліки від наркоманії». Далі оператор чи не вперше в новітній історії документального кіно стає повноцінною дійовою особою фільму, який сам же знімає.

Не важко здогадатися - зйомки для Віктора Завальнюка є чимсь особистим, а не просто виконанням роботи. Так і є: оператор мав ті ж самі проблеми, що й хлопці та дівчата, яких фіксує об'єктив його камери. З його слів ми розуміємо: не треба шукати винних у тому, що певна людина стала залежною. Треба робити все, щоби ця людина вчилася жити з хворобою, але вже без наркотиків: жити без хвороби, на жаль, не вийде. Театр наркоманів, про який у фільмі не так уже багато й говориться, - лише один зі способів такого виживання. Щоправда, сумнівним лишається вибір тверезого життя - протестантська релігійна громада, де співають, танцюють і хором кричать «Алілуя!», відразу напрошується аналогія з певними харизматичними релігіями й одним темношкірим пастором...

Між іншим, редактори новин, особливо на «Плюсах», полюбляють подібні соціальні сюжети з хронометражем до 5 хвилин... А коли людина помирає просто в кадрі, це мовою новин називається жестяк чи жир, такі кадри для комерційних каналів тим більш бажані. Тоді чому канали-лідери відмовили? Чого злякалися?

Відповідь: вони злякалися й далі лякаються проблеми. Якщо показати сюжет про злочини чи притони наркоманів або дітей, потерпілих від наркоманів мимоволі, - це новина, причому хороша як для рейтингу новина. Але якщо з показаного автори закликають робити висновок - це вже проблема. Новини закінчилися, проблеми лишилися. Для чого «комерційній» аудиторії якісь інші проблеми, крім того, що Катя Осадча недостатньо довго затрималася в будуарі молодят Кароліни та Мурата? Навіть проекти розслідувань - теж своєрідна розвага. Кожна історія колишнього «За вікнами» чи теперішнього «Знаку оклику» - справді професійно, за всіма вимогами та законами комерційного телебачення зроблені детектив або драма. Навіть піднімаючи гострі теми й оприлюднюючи ексклюзивні факти, подібні проекти все одно більше наближені до масової культури. Бо, як уже не раз говорилося, їхні автори не потребують зворотного зв'язку і майже ніколи не відстежують ефекту від підірваних власними руками інформаційних «бомб».

Саме тому, що комерційний ефір справді насичений наркоманами й наркотиками (крім новин та розслідувань, вони є ще в детективних і кримінальних серіалах та фільмах), сама наркоманія якось непомітно перекочувала до складової масової культури. І коли Вадим Кастеллі пропонує відверто соціальний проект, щось на зразок авторського кіно, топ-менеджери не готові цього прийняти. Адже навіть натуральна смерть у фіналі, фіксуючи яку оператор прямо дає зрозуміти - на її місці міг би бути як він сам, так і кожен із нас - змушують їх чухати потилиці: тут глядача явно не розважають. Автор претендує на те, щоби суспільство робило якісь висновки, яких ніхто ніколи не робить із випусків новин. Тому це поки що бентежить: краще показати не надто нову імпортну стрічку про звірства нацистів (це ж для глядачів уже, слава Богу, в минулому), аніж більше 5 хвилин говорити про справді актуальну небезпеку, з якою ми всі стикаємося, варто лише вийти з власного помешкання.

Фото - rozmai.com.ua